Холодне серце

Роздуми над Словом Божим на понеділок І тижня Великого Посту

Ми часто маємо подвійну мірку: одну для себе і свого страждання, чи страждання наших найближчих, а іншу до незнайомих. Ми думаємо, що наші страждання й болі найбільші, тому спокійно виправдовуємо в своєму серці брак співчуття і розуміння до страждання інших. Або виправдовуємося інакше: він у в’язниці, бо він заслужив на це. Нам буває байдуже, що ця людина страждає; чарівне слово «заслужив» знімає з нас обов’язок співчуття. Коли бачимо голодну людину, думаємо собі: має руки ноги, може заробити. Коли хтось хворіє, думаємо: не така вже велика хвороба… Ми заспокоюємо себе дедалі більше, виправдовуючи брак співчуття відсутністю коштів, тим, що ми самі хворі й бідні, — і стаємо дедалі дедалі холоднішими. Зрозуміло, що всім не допомогти; але комусь точно я міг допомогти — і не допоміг.

Хтось сказав, що в пеклі — на відміну від наших уявлень, буцімто там казани з гарячою смолою — буде дуже зимно. Зимно від того, що там ніхто не виражає співчуття і розуміння, якого ми всі так потребуємо…

Людина співчутлива справді забуває, що вона комусь допомогла. Вона живе своїм життям і просто не може інакше. Їй на думку не спаде, щоб не поділитися хлібом із голодним, щоб не виразити свого співчуття в’язню. Тому вона дивується: «Господи, коли ми бачили Тебе голодним — і нагодували, або спраглим — і напоїли? Коли ми бачили Тебе чужинцем, і прийняли, або нагим, і одягнули? Коли ми бачили Тебе хворим, або у в’язниці, і прийшли до Тебе?”

Ісус надає вчинкам милосердя сакраментального виміру: «Воістину кажу вам: те, що зробили одному з Моїх найменших братів, ви зробили Мені». Тобто, чинячи добро будь-якій людині, ми чинимо добро Йому, нашому Господу.

Коли якісь люди питають, як Бог міг допустити такі жахіття, як Освенцім чи ГУЛАГ, де одні люди знущалися з інших, відповідь для мене в цій притчі: Бог був із в’язнями, коли їх катували і труїли в газових камерах; ось тільки чи був я поруч із тими, хто страждає, чи хочу, виправдовуючи себе, звалити всю провину на інших і на Бога?…

Ця притча є пересторогою, щоб ми пильнували наше серце, аби воно не затверділо і завжди було живе й співчутливе, бо «лукаве над усе у світі серце людське — і ледаче! Хто його збагнути може?» (Єр 17,9). Завжди існує небезпека, що ми втратимо співчуття до інших, що наше серце стане холодним і ми опинимося по стороні тих, хто відкинутий Господом.