Воскресіння зміцнює надію. Великодня проповідь Папи

Увечері 31 березня 2018 р. Папа Франциск очолив у базиліці св. Петра у Ватикані Великоднє чування.

Під час вігілії Пасхи Христової він виголосив проповідь, текст якої нам переказує Радіо Ватикану.

Це богослужіння ми розпочали назовні, занурюючись у пітьму ночі та в холод, що її супроводжує. Відчуваємо тягар тиші перед лицем Господньої смерті — тиші, в якій кожен із нас може розпізнати себе і яка западає глибоко в щілини серця учня, що перед хрестом залишається без слів.

Це години учня, онімілого перед обличчям болю, породженого смертю Ісуса: що можна сказати перед цією дійсністю? Учня, який залишається без слів, усвідомлюючи свою реакцію в ключових годинах життя Господа: перед лицем несправедливості, яка засудила Вчителя, учні замовкли; перед лицем обмов і фальшивих свідчень, зазнаних Учителем, учні мовчали. Під час важких і болючих годин Страстей учні в драматичний спосіб пережили власну неспроможність ризикнути й промовити на захист Учителя; більше того, зреклися Його, сховалися, повтікали, промовчали (пор. Йн 18, 25‑27).

Це ніч мовчання учня, який виявляється заціпенілим і паралізованим, не знаючи, куди податися перед лицем багатьох болючих ситуацій, які його пригноблюють та оточують. Це учень сьогодення, що втратив дар мови перед лицем дійсності, яку йому нав’язують, спонукаючи відчувати і — що ще гірше — вірити в те, ніби вже більше нічого не можна зробити, аби перемогти так багато несправедливостей, що їх на власному тілі переживають численні наші брати й сестри.

Це дезорієнтований учень, бо занурений у гнітючу рутину, яка позбавляє його пам’яті, змушує змовкнути надію та призвичаює його до ствердження «завжди так робилося». Це онімілий та приголомшений учень, який врешті-решт звикає сприймати як щось нормальне слова Каяфи: «Не здогадаєтеся, що ліпше вам буде, коли один чоловік за народ помре, а не ввесь люд загине» (Йн 11, 50).

І серед нашої безмовності, коли ми мовчимо в такий гнітючий спосіб, починає кричати каміння (пор Лк 19,40), залишаючи простір для найбільшого звіщення, яке історія коли-небудь могла вмістити в своїм лоні: «Його нема тут. Він воскрес» (Мт 28, 6). Гробовий камінь закричав і своїм воланням звістив усім новий шлях. Створіння першим відповіло на тріумф життя над усіма дійсностями, які намагалися змусити замовкнути та затулити вуста радості Євангелія. Це гробовий камінь першим підскочив і по‑своєму заспівав пісню прослави й ентузіазму, радості й надії, до участі в яких ми всі запрошені.

І якщо вчора разом із жінками ми споглядали «того, кого прокололи» (Йн 19, 37; пор Зах 12, 10), то сьогодні ми разом із ними покликані споглядати порожній гріб та слухати слова ангела: «Не бійтеся […] Він воскрес» (Мт 28,5-6). Слова, які прагнуть досягнути наших переконань та найглибших запевнень, наших способів судити й вирішувати щоденні події; особливо ж нашого способу налагоджувати взаємини з іншими. Порожня гробниця хоче кинути виклик, зрушити, поставити запитання; але насамперед хоче заохотити нас увірувати й покладатися на те, що Бог діє в кожній ситуації, в будь-якій особі, і що Його світло може проникнути в найнепередбаченіші та найзакритіші куточки існування. Він воскрес із мертвих, воскрес із місця, з якого ніхто нічого не очікував, і чекає на нас, як чекав на жінок, щоб зробити нас учасниками свого діла спасіння. В цьому — основа і сила, яку маємо як християни, щоби віддати своє життя й нашу енергію, розум, почуття і волю на пошуки та, особливо, на творення шляхів гідності. Його немає тут… Він воскрес! Це вістка, яка підтримує нашу надію та перетворює її в конкретні жести любові. Як же нам потрібно, щоб наша слабкість була помазана цим досвідом! Як же ми потребуємо, аби наша віра оновилася, щоб наші короткозорі горизонти були поставлені під сумнів та оновленні цим звіщенням! Він воскрес, і з Ним воскресає наша креативна надія, щоби долати нинішні проблеми, бо знаємо, що ми — не самі.

Святкувати Великдень означає наново повірити, що Бог увіходить і не перестає входити в наші історії, кидаючи виклик нашим паралізуючим та конформістським обумовленостям. Святкувати Великдень означає дозволити, щоб Ісус переміг оте боягузливе наставлення, яке так часто бере нас в облогу й намагається поховати будь-яку надію.

Гробовий камінь виконав свою роботу, жінки — свою, а тепер запрошення ще раз звернене до вас і до мене: запрошення розбити рутину, оновити своє життя, рішення та існування. Запрошення, яке приходить до нас там, де ми перебуваємо, в тому, що ми робимо й ким ми є; з тими повноваженнями, які маємо. Чи хочемо брати участь у цьому звіщенні життя, а чи будемо мовчати перед обличчям подій?

Браття і сестри, Його немає тут, Він воскрес! І чекає на тебе в Галилеї, запрошує тебе повернутися до часу та місця первісної любові, щоб сказати: «Не бійся та йди за Мною».