«Попри його невірство, ми маємо бути вдячні святому Томі за те, що він не задовольнився почутим від інших, що Ісус живий, ні тим, щоб Його побачити у тілі, але захотів заглянути всередину, руками доторкнутися до Його ран, знаків Його любові».
Так говорив Папа Франциск під час Святої Меси, яку він у неділю, 8 квітня 2018 р., очолив на площі святого Петра у Ватикані.
Святіший Отець зазначив: у цьому євангельському уривку не раз лунає слово «бачити». Але Євангеліє описує Воскреслого, звертаючи увагу не лише на одну деталь: Ісус показав свої руки та бік. Учні розпізнали Його завдяки ранам. Також і Тома хотів «побачити знаки від цвяхів на Його руках», аби повірити.
І за це, як зауважив проповідник, ми маємо бути вдячні Томі, якого Євангеліє називає Близнюком. «У цьому, — додав Папа, — він насправді наш брат-близнюк. Бо також і нам замало знати, що Бог існує: нас не наповняє життям воскреслий, але далекий Бог, нас не приваблює далекий Бог, хоч би яким би святим і справедливим Він був. Ні, також і ми потребуємо “побачити Бога”, рукою доторкнутися до того, що Він воскрес задля нас».
А як можемо побачити Бога? Так, як і апостоли: через Його рани. Споглядаючи на них, учні зрозуміли, що Він любив їх по‑справжньому і прощав. Це означає споглядати «безмежну любов, яка випливає з Його серця» та зрозуміти, що «Його серце б’ється за кожного з нас». «Дорогі брати й сестри, ми можемо себе вважати й називати християнами, говорити про численні гарні цінності віри; але, як учні, ми потребуємо побачити Ісуса, доторкнувшись до Його любові», — наголосив Папа.
Побачивши Христові рани, святий Тома вигукнув: «Господь мій і Бог мій!» Святіший Отець звернув особливу увагу на прикметник «мій». Він присвійний, і нам може здаватися невластивим застосовувати його щодо Бога: мовляв, як я можу називати своїм Всемогутнього? Однак, кажучи «мій», «ми не профануємо Бога, а вшановуємо Його милосердя», бо це Він захотів «стати нашим».
«Бог не ображається бути “нашим”, бо любов вимагає близькості, милосердя вимагає довіри. Вже на початку Десяти заповідей Бог казав: “Я – Господь, Бог твій”, — і наголошував: “Я, Господь, Бог твій – Бог ревнивий” (Вих 20, 5)», – нагадав Папа Франциск. «Входячи сьогодні через рани в таємницю Бога, ми розуміємо, що милосердя це не одна з Його якостей серед інших, але пульсування Його серця. Тому, як і Тома, ми вже не живемо як невпевнені учні, побожні, однак нерішучі; ми самі стаємо по‑справжньому закоханими в Господа».
Являючись учням після воскресіння, Ісус дав своїм апостолам дар Духа, щоби прощати гріхи. І для того, щоб відчути цю любов, доторкнутися до Ісусового милосердя, необхідно розпочати саме з цього: дозволити себе простити. Й подібно до того, як апостоли ховалися за замкненими дверима, так і в нашому житті бувають двері, що стають на перешкоді прощенню.
Насамперед, ми боїмося приступати до сповіді «через сором відкритися та визнати гріхи». «Нехай же Господь дасть нам благодать зрозуміти сором, приймати його не як зачинені двері, але як перший крок до зустрічі», — побажав Папа. Відчуття сорому, сказав він, є ознакою того, що ми не приймаємо зла, і тому воно добре. Гірше, коли вже нічого не соромимося. Отож не слід боятися сорому; важливо лиш зробити наступний крок до прощення.
Ще одними дверима, «зачиненими перед Господнім прощенням», є надмірна покірливість, пасивність. Після Христових Страстей апостоли почувалися зневіреними; все ніби повернулося до того, яким було перед зустріччю з Ісусом, нічого не змінилося. Також і ми можемо думати: «Я хоч і християнин здавна, але нічого не змінилося, завжди грішу так само». І, зневірившись, «відмовляємося від милосердя». Проте милосердя більше за будь-яку людську слабкість. «Постійно повертайся до милосердя, і ми побачимо, хто виграє», — заохотив Папа. Саме після кожного прощення ми «почуваємося підкріпленими», бо відчуваємо себе «ще більше любленими». Про це знає той, хто знає Таїнство Сповіді. «Коли, бувши любленими, ми падаємо знову, то зазнаємо більшого болю, ніж раніше. Це благодійний біль, який поволі відділяє нас від гріха». Отож, слід збагнути, що «сила життя полягає в тому, щоб отримувати Боже прощення та прямувати вперед, від прощення до прощення».
Врешті, інші двері, «іноді броньовані», — це наш гріх. Коли скоїмо важкий гріх, якого самі собі не хочемо простити, то чому Бог повинен це робити? Але ці двері зачинені на замок «лише з нашого боку», і для Бога «вони ніколи не є неприступними». Він «входить крізь замкнені двері». Він ніколи не хоче віддалитися від нас; це ми залишаємо Його назовні.
«Але коли ми сповідаємося, — підсумував Святіший Отець, — стається щось нечуване: ми відкриваємо, що саме цей гріх, який тримав нас віддаленими від Господа, стає місцем зустрічі з Ним. Там Бог, поранений любов’ю, виходить назустріч нашим ранам. І робить наші нещасні рани схожими на свої прославлені рани. Відбувається перетворення: наша нещасна рана уподібнюється до Його прославлених ран. Бо Він є милосердям і чинить чуда серед нашої злиденності. Отож, як святий Тома, просімо сьогодні благодаті пізнати нашого Бога: знаходити в Його прощенні нашу радість, знаходити в Його милосерді — нашу надію».
За матеріалами: Радіо Ватикану, Radio Watykańskie
Фото: Vatican News
фінансово.
Щиро дякуємо!
