Погляд

Хто такі кардинали і яка їхня роль у Церкві

21 Травня 2018, 17:50 3091 КАІ

Папа Франциск оголосив імена нових кардиналів. Поки що 14 названих ієрархів усвідомлюють почуту новину і готуються прийняти нову гідність у Церкві. Консистрій відбудеться в урочистість святих Петра і Павла.

Хто такі кардинали і для чого вони у Церкві? Що ми знаємо, окрім червоного кольору їхнього вбрання?

 

Початки

Інституція кардинальства у Церкві (тільки Західній, на Сході її не знають) сягає початків християнства — щонайменше IV століття — і протягом століть зазнала багатьох сильних змін. За папою Захарієм (741–752), першим цей термін вжив Сильвестр І (314–335), говоривши про «presbyteri et diaconi cardinales» — кардинальних, тобто головних, священиках і дияконах. Спершу це стосувалося духовенства, «приписаного» (або «включеного» — incardinati) до одного з 25 римських храмів та 7 (пізніше 14) регіональних дияконій, 6 палатинських дияконатів (на Палатинському пагорбі Рима, найдавнішій його заселеній частині) та 7 приміських єпископств. Пізніше це стало означати деякі найважливіші храми інших великих міст Італії (Мілана, Неаполя, Равенни й кількох інших), а також і поза Апеннінським півостровом, наприклад, у Кельні, Трірі, Магдебурзі, Сантьяго де Компостела, Константинополі. Під кінець першого тисячоліття кардиналами називали вже тільки деяких вищих священиків із Рима та його найближчих околиць, які оточували свого найближчого єпископа — Папу.

В цей початковий період кардиналами бували як священики, так і диякони, з часом також єпископи. Останні з’явилися, коли папи стали скликати до Рима єпископів з поблизьких місцевостей — так званих episcopi cardinales; спершу їх було семеро, а з ХІІ століття — шестеро таких найближчих. Цей давній поділ тримався донині у вигляді трьох категорій кардиналів: єпископів, пресвітерів (священиків) і дияконів. Переважають, і то значною мірою, кардинали-священики.

Збільшення ролі кардиналів

Роль кардиналів стала зростати від середини ХІ століття. 6‑го грудня 1058 року вони вперше в історії обрали в Сієні нового папу — Ґерхарда з Бургундії, який узяв ім’я Миколая ІІ. (За дату його обрання загалом прийнято 24 січня наступного року, коли він нарешті зміг посісти трон після Бенедикта Х.) Доти Єпископів Рима обирав (теоретично) місцевий люд, представлений своїми священиками та єпископами, нерідко під тиском світських властей, насамперед німецьких імператорів, бо є то були часи Великої імперії.

То ще не було обрання Папи Римського, звершуване всіма кардиналами Церкви, бо зробили це тільки шестеро кардиналів-єпископів. Натомість в обранні папи, тобто (за пізнішим, звичним для нас визначенням) у конклаві, уперше взяли участь кардинали всіх трьох категорій аж 1130 року, коли був обраний Інокентій ІІ.

1179 року ІІІ Латеранський Собор постановив, що тепер лише кардинали можуть обирати папу, і що для дійсності обрання потрібні щонайменше дві третини голосів. Поступово сформувалася практика, що Єпископа Рима обирали тільки з‑посеред самих кардиналів. Останнім Єпископом Рима — не-кардиналом був Урбан VI (1378–1389), перший папа, обраний після Авіньйонського полону.

Григорій Х (1271–1276) розпорядився 1274 року, що кардинали повинні зібратися на конклав для обрання наступника померлого папи найпізніше через 10 днів по його смерті. Цей термін залишався обов’язковим протягом століть, аж доки Павло VI, парадоксально — у розвиненому ХХ столітті, змінив його до 15, максимум 20 днів.

Якщо у перші століття кардиналами ставало виключно римське духовенство, а потім з інших міст Італії, то в другому тисячолітті національний склад цього зібрання став дедалі більше поширюватися, і щоразу більше в ньому зростала кількість священиків з‑поза Рима й Італії загалом. Уперше єпископи-неіталійці стали кардиналами під кінець ХІІ століття (по смерті Олександра ІІІ у 1181 році).

Виникнення Колегії кардиналів

1150 року було сформовано Колегію кардиналів, деканом якої (тобто почесним головою) донині залишається кожен наступний кардинал-єпископ Остії (це одне зі згаданих підримських єпископств, чиї керівники мали титул кардинала-єпископа). Приблизно з того ж часу, з другої половини ХІІ століття, кардинали випереджують в ієрархії єпископів та архиєпископів, а починаючи з булли «Non mediocri» Євгенія IV (1439) — також і патріархів. Потрібно пам’ятати, що навіть коли кардиналами ставали звичайні священики-неєпископи, то вони мали право голосу на Соборах.

Протягом століть змінювалася чисельність Колегії. В Середньовіччі найбільша кількість її членів сягала 52/53 (зокрема, 6/7 єпископів, 28 пресвітерів і 18 дияконів); загалом же не перевищувала 30. Собор у Констанці (1414–1418) проголосив, що Колегія не повинна налічувати більше 24 членів, що підтвердив також Собор у Базилеї (1431–1445). Майже через сто років Павло IV (1555–1559) збільшив цю кількість до 70 — на пам’ять про 70 «старших», обраних Мойсеєм (див. Вих 24, 1), і стількох же учнів, визначених Ісусом (див. Лк 10, 1). А його наступник Пій IV (1559–1565) збільшив цю кількість навіть до 76. Остаточно, однак, усталив кількість членів Колегії у 70 осіб великий реформатор Церкви і творець Римської курії папа Сикст V (1585–1590), зробивши це у конституції «Postquam verus» від 3 грудня 1586 року. В цьому гроні було 6 кардиналів-єпископів, 50 кардиналів-пресвітерів і 14 кардиналів-дияконів.

Першу значущу зміну у згаданому числі 70 (якого, зрештою, і так рідко дотримувалися) зробив Йоан ХХІІІ (1958–1963). У конклаві, який 28 жовтня 1958 р. обрав його на папу, взяли участь лише 51 кардинал (троє інших з різних причин не змогли бути), але на момент його смерті їх було вже 82. Сам св. Йоан ХХІІІ на п’яти консисторіях підніс до кардинальської гідності 52 священиків (і трьох «in pectore», чиїх прізвищ не назвав навіть перед смертю). За час його понтифікату 22 кардинали померли. Цей же папа листом motu proprio «Cum gravissima» від 15 квітня 1962 р. розпорядився, що всі кардинали мають бути єпископами, а якби котрийсь із них не мав сакри, то його слід висвятити перед врученням йому ознак кардинальської гідності.

Іншим папою, який порушив раніше усталені вимоги щодо кардиналів, тепер уже щодо числа у 120 електорів, був св. Йоан Павло ІІ. У лютому 2001 р. він призначив 144 нових кардинали, внаслідок чого загалом їх стало 135 із виборчими правами. Але коли він помер чотирма роками пізніше, його наступника обирали вже «тільки» 115 кардиналів.

Як уже згадувалося, почесним главою Колегії є її декан, яким завжди є кардинал-єпископ Остії. Його головна функція — представлення Колегії перед папою (наприклад, під час складання йому принагідних побажань) та скликання конклаву по смерті — або відходу — Єпископа Рима.

За приблизними підрахунками, від часу створення Колегії кардиналів і до наших часів сумарна кількість її членів сягнула близько 3 тисяч. До цього ще треба би додати близько 580 «пре-кардиналів», тобто священиків, записаних у хроніках як «cardinales», але ще до сформування цієї гідності в її нинішньому значенні (у 484–1051 роках), понад 120 «квазі-кардиналів» (у 1251–2007), тобто тих, хто або не дочекався офіційних урочистостей, померши в час між призначенням і піднесенням, або відмовився від цієї гідності, або ж щодо кого є суперечливі дані (чи вони взагалі були номіновані). Вже не кажучи про 180 ієрархів, яких призначали кардиналами антипапи (1058–1447).

Реформи Павла VI

Папа Монтіні, який за 15 років свого понтифікату призначив 143 нових пурпуроносців (не рахуючи кардинала «in pectore» Юліу Гошшу з Румунії), запровадив кілька суттєвих змін та обмежень, зокрема стосовно числа та віку кардиналів-електорів. Насамперед на підставі motu proprio «Ad Purpuratorum Patrum» від 11 лютого 1965 р. він звелів урівняти в гідності кардиналів із патріархами. Потім його motu proprio «Ingravescentem aetatem» від 21 жовтня 1970 р. визначило, що кардинали, старші 80 років, втрачають право обрання папи та всі посади й привілеї в Курії та Державі-Місті Ватикан. Вочевидь не всі зацікавлені прийняли це з задоволенням та розумінням. Чимало хто вважав, що не можна автоматично позбавляти права голосу людей, зазвичай із багатим душпастирським, науковим та організаційним досвідом, тільки з огляду на їхній вік, якщо вони ще справні розумово та фізично. Тим часом папа хотів своїми приписами омолодити інституцію кардинальства, збільшити її плідність і справність, а також гарантувати «приплив свіжої крові» до Колегії. Незалежно від тих чи інших критичних зауважень ці вказівки прийнялися в Церкві й сьогодні вже ніхто не сумнівається у їхній правильності.

Зрештою, на таємному консисторії 5 листопада 1973 р. Павло VI розпорядився, що кількість кардиналів, які мають право участі у конклаві, не повинна перевищувати 120 осіб. Усі ці рішення підтвердив Йоан Павло ІІ своєю Апостольською конституцією «Universi Dominici gregis» від 22 лютого 1996 р., яка стосувалася обрання нового папи.

Права та привілеї кардиналів

Разом із розвитком Церкви та її ширенням по всьому світу розросталася також і Колегія кардиналів, збільшувалося число її членів та їхній національний і географічний склад. Якщо ще за часів Пія ХІІ ((1939–58) у ній переважали італійці, то нині їх хоч і багато надалі, та вони не становлять безумовної більшості серед пурпуроносців.

Окрім участі в конклаві та змоги обирати папу, кардинали мають шерег інших прав та привілеїв порівняно з іншими єпископами, а тим більше священиками. Ось деякі з них:

– мають право сповідати, уділяти миропомазання та нижчі свячення по всьому світу без згоди місцевого єпископа;
– використовують пасторал (якщо це єпископи) під час Святої Меси також без згоди ординарія;
– носять митру під час виконання літургійних функцій, навіть якщо вони не єпископи;
– під час Святої Меси, яку править папа, виконують функції дияконів (надягають не орнат, а далматику, при цьому носячи митру);
– ідуть у процесії, в якій несені Пресвяті Дари, завжди за балдахіном, хіба що процесію очолює папа;
– вони — громадяни Держави Ватикан;
– якщо з якихось причин мусять стати перед судом, то можуть зробити це там, де самі вкажуть (наприклад, у своєму помешканні або на місці праці);
– тільки папа може їх судити і позбавити гідності, якби постала така потреба.

Для підкреслення зв’язку зі Святішим Отцем і Курією всі кардинали (а отже, не лише куріальні) мають свої титулярні храми у Римі, а також вони є членами конгрегацій, папських рад та інших центральних ватиканських інституцій. Привілей, але також обов’язок кардиналів — як тих, що мешкають у Римі постійно, так і тих, що перебувають поза ним, — це прибувати до папи на перший же його поклик, а надто ж по його смерті або відході від правління, на конклав для обрання нового Папи Римського.

Консисторії

Кардиналів папа призначає на консисторіях. Це, узагальнено кажучи, згромадження кардиналів, у Римі сущих, яке скликає папа і яке відбувається під його проводом. Найраніші сліди такого зібрання прослідковуються з часів папи Лева IV (847–855), який таким чином, тобто згромадженням кардиналів, замінив попередні синоди римського духовенства. Спершу цей форум збирався досить регулярно, кілька разів на тиждень. Від ХІ століття це вже стабілізований радний орган при папі, який підтримує його у керуванні Церквою. За понтифікату Олександра ІІІ (1159–1181) консисторії збиралися раз на місяць, а за Інокентія ІІІ (1198–1216) то навіть і тричі на тиждень. Консисторії тоді значною мірою виконували ту роль, яку пізніше перейняли різні інституції Римської курії. Тому, коли Сикст V створив Курію 1588 року, роль консисторій зменшилася, їх стали скликати набагато рідше.

У переважній більшості випадків консисторії збиралися в папських резиденціях, а після 1870 року — тільки у Ватикані. Однак кілька їх відбулося поза Римом: наприклад, 1849 року Пій ІХ скликав консисторію в Ґаеті; були й поза Італією — у Відні 1782 р. та в Парижі 1804‑го. Однак все це були ситуації виняткові, викликані зовнішніми обставинами, коли папи не мали змоги перебувати у своїх осідках.

У давньому (чинному до 1983 року) Кодексі канонічного права говорилося про три види консисторій: таємна, напівпублічна і публічна; але новий Кодекс визнає тільки два їх види: звичайна і надзвичайна. У звичайних консисторіях беруть участь усі кардинали, як мінімум хто присутній у Римі. Там ієрархи обговорюють під проводом Святішого Отця різні питання церковного життя, затверджують беатифікаційні й канонізаційні декрети тощо. Ці зібрання зазвичай таємні (закриті), тобто в них беруть участь тільки папа і кардинали. Але в певних ситуаціях, коли йдеться про якісь важливі події (річниці чи канонізації), на консисторію можуть бути запрошені також єпископи, представники орденів або держав.

Також саме на звичайних консисторіях папа вручає новим кардиналам ознаки їхньої гідності.

Надзвичайні консисторії папа скликає теж для обговорення різних церковних питань, а участь у них зобов’язані взяти всі кардинали (хіба що це неможливо з об’єктивних причин, наприклад, хвороби або політичних переслідувань), незалежно від віку та посад. Папа не зобов’язаний питати думки кардиналів, оскільки він повністю незалежний у своїх рішеннях; тим не менше, якщо він визнає це доцільним чи навіть доконечним, то скликає такі зібрання.

Наприклад: оголошуючи 4 січня 2015 р. про свою другу консисторію та подаючи прізвища своїх «обранців», Франциск оголосив, що 14 лютого включить їх до складу Колегії кардиналів і наступного дня служитиме з ними урочисту Літургію, а раніше — 12 і 13 лютого — скличе консисторію з участю всіх пурпуроносців, включно з номінантами, щоб обговорити провідні та пропозиції стосовно реформи Римської курії.

Перебіг церемонії покликання нових кардиналів

На початку урочистості кардинал-номінант — перший у списку, проголошеному папою, — від імені інших номінованих складає йому пошану і подяку. Далі папа виголошує слово, після чого розпочинається сам обряд.

Святіший Отець зачитує формулу номінації, по черзі називаючи імена нових пурпуроносців та виголошуючи, до якої категорії кожен із них включений  — пресвітерів чи дияконів (кардинали-єпископи стають ними, переходячи, згідно з усталеним порядком, із категорії пресвітерів, і це виключно куріальні кардинали). Новоіменовані складають визнання віри та присягу, після чого по черзі наближаються до папи, вклякають і приймають від нього номінаційну буллу з поданням титулу призначеного кожному з них римського храму та перстень, піуску й біретту червоного (пурпурного) кольору. Вони обмінюються знаком миру з папою та іншими присутніми кардиналами.

Урочистість завершується спільним читанням Молитви Господньої.

Червоний колір становить знак кардинальської гідності й символізує повну відданість на служіння Церкві, аж до пролиття крові, якщо постане потреба. Отриманий титул або дияконія в Римі має підкреслювати римські корені інституції кардинальства та зв’язку кардиналів із Вічним Містом. Це не стосується кардиналів-патріархів Східних Церков, які не отримують римських храмів, а залишаються при своїх патріарших титулах.

Червоний колір не завжди є тільки символом. У ХХ столітті троє кардиналів заплатили кров’ю за своє служіння Церкві: архиєпископ Сараґосси Хуан Сольдевійя-і-Ромеро загинув там 1923 року, Еміль Біаєнда із Браззавіля (Конго) був убитий 1977 року, а Хуана Посадаса Окампо із Гвадалахари члени наркомафії застрелили 1993 року на аеродромі в мексиканській столиці.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

Папа Франциск

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: