Як повідомлялося, Верховна Рада України ухвалила закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони здоров’я і трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині».
Нарешті наші українські пацієнти, котрі чекають на пересадку органів і часто мають не лише мало часу, але й коштів, зможуть отримати реальний шанс жити повноцінним життям. Про моральні та загальнолюдські аспекти закону, на який Україна чекала 25 років, та ставлення Церкви до донорства органів розповів CREDO отець Петро Балог, домініканець, віце-директор Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського:
— Церква вже давно дала на це зелене світло. Зазвичай Церкву звинувачують у тому, що вона відстає від прогресу, а тут ситуація абсолютно навпаки — держава Україна щойно у ХХІ столітті, у 2018 році, нарешті врегулювала процес трансплантації органів. Звичайно, як і все у цьому світі, ця справа також має свої підводні камені та темну сторону і якщо керуватися такою логікою, то заборонити можна буде майже все, щоби начебто уникнути зловживань. Це справа держави – регулювати такі речі, щоб не було зловживань, а не забороняти ті чи інші практики, бо можуть бути зловживання.
Донорство органів — це дуже шляхетна справа і Церква заохочує до цього всіх людей доброї волі. Тут головне, щоби були збережені всі критерії, які забезпечують гідність, стоять на сторожі моральних цінностей та не шкодять життю та здоров’ю потенційного донора. Тобто людина повинна добровільно і свідомо прийняти рішення про те, що готова посмертно віддати свої органи тим, хто потребує пересадки, і засвідчити це офіційно. Це прояв любові до ближнього, турбота про те, щоб дати комусь шанс жити.
Не варто сподіватися, що ціле суспільство з дня на день зрозуміє, як це чудово і як це правильно, бо на це підуть роки. Але інформувати про це потрібно, потрібно боротися з фобіями, упередженнями (навіть серед християн) і було би добре, щоб єпископат видав якийсь відповідного змісту документ, на який можна би було посилатися, пояснюючи людям важливість подібного кроку. Когось це переконає, когось — ні, але процес піде і з часом люди почнуть сприймати це цілком нормально і перспектива стати донором перестане їх лякати. У нас багато подібних проблем. Наприклад, суспільство не готове до всиновлення, я вже навіть не буду говорити – до всиновлення хворих дітей, бо «треба мати своє». І десь подібна проблема стосується і трансплантацій – віддати своє невідомо кому. Тому перед нами велика робота по роз’ясненню того, у чому суть християнської любові, на чому полягає і чого стосується ця Божа заповідь.