Кам’янець‑Подільська дієцезія святкує урочистість Матері Божої Летичівської. Маленьке містечко на Хмельниччині стало сьогодні метою групових та індивідуальних паломництв. Уже за лічені дні вирушать паломництва до інших святинь України, зокрема — Бердичева, Більшівців, Зарваниці.
Отож, паломницький сезон можна вважати відкритим! Учора ми буквально на кілька годин приєдналися до XXVI Паломництва з Томашполя до Летичева. Цього вистачило, аби поспілкуватися з людьми, які на тиждень залишили домівки, господарство і роботу, щоби дістатися на свято до Летичева пішки.
Володимир Блажеєв, с. Нестерівці (Дунаєвецький р‑н, Хмельницька обл.)
— Паломництво для мене — це шанс і можливість признатися до Бога. Зараз я мало розумію з того, що діється в моєму житті. Я не розумію, як й один день маю прожити. Ми щороку просто збираємо дітей і йдемо! Отець Віктор перед паломництвом подзвонив мені та запитав: «Володя, ви їдете?» Я відповів: «Не знаю! Багато проблем…» Цього року я мав передінфарктний стан. Я не знав, як мені це зробити. На що отець відповів: треба просто зібрати дітей і їхати. Ми так і зробили! То був переломний момент. Звісно, перед паломництвом завжди є сумніви. Що ближче паломництво, то більше я розумію, що воно просто кличе.
Шість років тому ми йшли з нашою донечкою Аґнескою. Лікарі нам не давали надії на те, що вона буде ходити. Йшла мова навіть про ампутацію. А усе це паломництво вона йде своїми ногами. Я просто радію як батько, я розумію, що це відбулося завдяки паломництву. Ми зараз чекаємо на п’яту операцію донечки, але ми домовилися, що будемо ходити у паломництво доти, доки повністю не одужаємо. Ми хочемо принести милиці Аґнески як дар для Марії.
Радію, бо бачу тут нові обличчя. Я відчуваю, що оживаю. Я мало чув, адже цього разу служив паломникам як водій. Але мої діти, моя дружина має можливість іти. Я маю можливість кілька років поспіль спостерігати за цими дітьми. Наприклад, дівчатка спочатку просто йдуть, здається не дуже цим всім переймаються, через рік стають серйознішими, тримаються сестер, а ще через рік‑два у же й самі йдуть габітах. Через призму років видно плоди цього паломництва. Я навіть не уявляю, які грандіозні плоди воно приносить в масштабах України, в парафіях.
Валентина Гайдай, м. Деражня
— Йшлося нам дуже легко, адже атмосфера була дуже добра. Бог нам дав сприятливу погоду, щоби ми не заморилися в перші дні. Йшли ми всі з однаковими намірами: щоби був мир, щоб люди наверталися, щоби молодь наша була близько Бога, щоби все було добре!
Валентина Усата, м. Кам’янець‑Подільський
— Дякувати Богові, прийшла з Кам’янця‑Подільського до Летичева без жодних проблем! Я піднесена на духові, відчуваю радість. Усіх дуже запрошую приєднатися до паломництва наступного року. Тут Бог відкриває дуже багато, тут можна Його побачити і багато зрозуміти. Коли я була вдома, мені здавалося, що все це залишити на цілий тиждень дуже важко, але як тільки вирушила в дорогу, мені вже так не здавалося.
Отець Симон Байдацький OFM, велопаломництво Шепетівка‑Летичів
— Це вже наше восьме паломництво. Я особисто їду вдруге. Ми вирушили з Шепетівки, їхали протягом двох днів, після першого дня ночували у Старокостянтинові. За два дні ми проїхали майже 140 км.
Усе розпочалося з того, що наш прихожанин Франц Мороз приїхав сам. Він просто хотів потрапити на урочистість, вирішив це зробити на велосипеді. Перше паломництво налічувало три особи, з кожним роком учасників ставало дедалі більше. Цього року кількість учасників становить 25 осіб. Нас мотивувало те, куди ми їдемо. Були з нами люди, які можливо й не керувалися побожністю, а цікавістю, адже це трохи інший стиль паломництва. Але Бог робив свою справу! Ми зупинялися на молитву, ці люди слухали, намагалися єднатися з нами в молитві. Гадаю, що це маленькі чуда. Кожен з нас їхав зі своїм наміром, ми намагалися пригадувати про них одне одному. Звісно були невеликі «аварії» — у когось щось там зламалося. Ми також намагалися одне одного підтримувати, чекати одне на одного. Відчувався дух братерства і спільноти. Дякуємо Богові, що це паломництво відбулося. Ми доїхали і можемо святкувати цю урочистість.
З нами їхав також о. Давид зі Збаражу зі своїми парафіянами, а також вірні з наших парафій з околиць Шепетівки. Водії автомобілів були вражені, коли нас бачили, але ставилися до нас добре, вітали нас дорогою. Ми везли прапори із назвою мети нашого паломництва, тобто було видно, хто ми і звідки. Люди зустрічали нас, виносили воду, пригощали, розпитували, куди ми їдемо. Звісно, ми не могли нести хрест, як піше паломництво, але кожен з нас мав свій хрест і ніс його протягом цих днів.
Віталій Куликівський, с. Мурафа
— Це моє п’ятнадцяте. Ходив неодруженим, десять років тому одружився, і тепер ходимо з дружиною Тетяною. Мої діти в паломництві майже з народження — ще у візочках мандрували. Донька Іванна мала десять місяців, а син Іван шість.
Якби я не пішов у паломництво десять років тому, моя донька була б до сих пір не вставала з ліжка. Вона народилась із важкою хворобою, і ніхто не сподівався, що зможе їй вдасться нормально рухатись і розвиватися. Ліки не діяли. Після повернення з паломництва після її народження донечка почала сидіти, а згодом ходити і говорити. Повторюю, медикаменти не допомагали! Її і до нині береже опіка Божої Матері. А мій молодший син взагалі б не народився, якби не паломництво.
Олена Станіславенко, м. Гнівань
— Для мене це можливість донести до Бога свої прохання. Як у будь‑кого, хто тут вперше, в мене багато вражень. Але найбільше вразило те, як нас зустрічали в селах, через які ми проходили; як люди дбали про те, щоби забезпечити нам нічліг і харчування. Перед Баром дорогу нам встелили зіллям. Словами не передати ці відчуття! Мені здається, такими щирими і гостинними можуть бути лише українці!
Раніше пані Олена мешкала в Криму, вона вперше йшла у паломництві з Томашполя до Летичева. — Ред
Яна Бачило, вчителька української мови і літератури з Немирова
— Вперше я пішла в паломництво у 14 років. Тоді один священик під час конференції сказав: «Не забувайте заряджати вашу духовну батарейку». Це і визначило майбутнє. З тих пір я ходила з Томашполя сім разів. Лише 2012 рік пропустила. Цього року також думала не йти. Але якщо б не пішла, тепер вже знаю, — шкодувала б.
Досвід попередніх років показує, що багато справ, з якими йдеш у паломництво, вирішуються. Крім того воно витягує з рутини, сірої буденщини; кожного разу знайомлюся з новими людьми, після кожного паломництва з’являються нові друзі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
