У Христа є що сказати важливе про таких людей, як ми.

Дорогі виснажені, знесилені батьки! Ваші діти нестерпні під час Святої Меси! Непосидющі, непослушні, заважають щонеділі… Таке відчуття, ніби вас постійно освітлює велетенський прожектор. Вас і ваше батьківство.

Я з вами в одному човні. Знаєте, я стала боятися неділі. Тобто я вже спробувала все: ходити на ранкову Месу, ходити на вечірню Месу, читати книжечки про Месу і пояснювати пошепки, потім погрожувати пошепки, сидіти спереду, сидіти позаду, бігти просто до дитячої кімнати…і, може, деякі з тих трюків і допомогли, але результат такий, що ми ніколи не виходимо з приміщення без крику, раптового шарпання побігти просто до вівтаря, і Бог знає ще чого.

Але, без огляду на це все, кожного тижня я і моя гучна, некерована родина буде там (за спинами інших!); крутячись і відволікаючи кожного, потрапляючи під осуд багатьох людей, які не можуть розуміти, як тяжко навчити малюків спокійно сидіти протягом 45 хвилин. Це подібне до божевілля. Але попри це, ми беремо наше зім’яте недільне вбрання і йдемо під той дах, бо Матінка Церква нас запрошує.

Хочу, щоб ви знали: якщо і у вас така ж ситуація, то у вас усе добре. Навіть більше, ніж добре. У Христа є що сказати про таких людей, як ми:

[Ісус] І поглянув Він угору, і побачив заможних, що кидали пожертви свої до скарбниці. Побачив і вбогу вдовицю одну, що дві лепти туди вона вкинула. І сказав Він: «Поправді кажу вам, що ця вбога вдовиця віддала більше за всіх! Бо всі жертвували від багатства свого на пожертву Богові, а вона поклала з недостатку свого все, що мала» (Лк 21, 1-4).

Чи це не точнісінько те саме, що ми робимо? Даємо абсолютно все, що маємо, поважаючи заповіді Церкви, щоб не пропустити недільної Меси. (Щирий сором, на жаль, не становить вагомої причини для того, щоб залишитися вдома). Навколишній світ бачить це так, що ми від себе пожертвували тільки мінімум. Ми заходимо до будівлі Церкви, але чи ми зосереджені? Чи здобуваємо духовний досвід? Чи долинає до нас, на милість Божу, хоч одне слово з Євангелія? Не схоже, що так… Тільки ми знаємо, скільки ми жертвуємо. Але Христос знає також.

Подібно до того, як дві дрібні монети, що їх поклала до скарбниці бідна вдова, виглядали як ніщо порівняно з величезними мішками золота багатих, наш внесок здається таким малим, аж хтось міг подумати, чого ми взагалі морочимо собі голову. Для чого приходити на Месу, якщо увесь час витратиш на контроль за своїм малюком, щоб він не зашкодив собі та іншим? Але Христос є там, аби нагадати нам, що Він не бачить того, на що звертає увагу увесь світ.

Дуже часто я виходжу з Меси з відчуттям, ніби це був абсолютний крах. Я не змогла навіть наздогнати їх, а вибігла так швидко, аж забула приклякнути. Яка з мене католичка?.. Якщо ти почуваєшся так само — не забувай: малі діти, які вимагають всецілої опіки, чи будь-яка ситуація, коли не можеш стати навколішки в тиші й спокої та уважно слухати, — це особливий тип убогості. І ми, в нашім убозтві, справді віддаємо все, що маємо, бо робимо все, на що спроможні. Навіть якщо ми спроможні лише трошки побути в Церкві.

Отже, не зупиняйтесь. І прошу, не надто переймайтесь, як сім’я сприймається зі сторони. Навіть якщо не стає легше, продовжуйте далі те, що почали. Навіть якщо увесь світ цього не помічає — Господь бачить, яка цінна ваша жертва.

Переклад та адаптація: Ольга Гаджала-Одуденко, CREDO за Анна О’Ніл, Aleteia

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.