«Бути собою» — це гордовите гасло вимагає суттєвої поправки: собою я можу бути тільки перед Богом. Він єдиний знає мене більше, ніж я сам себе пізнав, то Він назвав мене моїм власним і єдиним ім’ям.
Перед ким я розігрую своє життя — перед собою, перед іншими людьми чи перед Богом? Якою є остаточна дійсність, чиєму судові я піддаю себе: моє власне моральне чуття, звичаї або етос, що панує в конкретному суспільстві, а чи Той, чиє Ім’я ми насмілюємося вимовити з острахом? Кожна з цих перспектив містить як заклик до величі, так і можливість мілизни, що дорівнює програшеві.
Пастка не взаємовиключних стилів
Життя перед самим собою — це життя, в якому я сам або, інакше кажучи, істина поточного моменту є підставою визначення справедливості. Саме це є суттєвим: визначати собі справедливість, носити в собі її взірець, за яким людина формує своє життя. К’єркегор назвав це життям Дон Жуана, що шукає в жінках, яких пожадає, тільки самоствердження. Жити швидкоплинною правдою моменту можна вульгарно, на рівні плаского гедонізму; а також з однаковим успіхом на цьому шляху можна довести до розквіту рафінований естетизм. Однак чи це змінює принципово Стиль (той, з великої літери Стиль) життя?
Життя перед іншими — це коли я визначаю справедливість мірою сприйняття (акцептації), яке маю у власному середовищі. Бути — це означає бути любленим, прийнятим; існувати можна тільки у схвальному віддзеркаленні оточення. Тоді воно визначає міру справедливості мого життя, бо саме оточенню я вручаю свою долю. Але може бути інакше, коли не опортуністичне пристосування, а революційний рух проти наявного порядку надають сенс моєму життю. Вже не прийняття іншими, а боротьба за їхнє благо — може, навіть проваджена всупереч їм самим — творить мене, велить мені взятися за життя як за служіння. Тоді мене формує якась сувора печать, надає значення, робить твердим віковічною суворістю захисників правильності й закону. Етос захисників порядку і його порушників в ім’я іншого порядку — набагато ближчі один до одного, ніж загалом здається.
Розігрування життя перед самим собою чи перед іншими часто постають як взаємовиключні стилі життя. Крихкість і непевність естетизму не почуваються добре у світлі суворих норм і чітких осудів, які несе в собі етос служіння. А на чолі мораліста з’являється грізна зморшка при зіткненні з митцем, який живе красою миті. І тут, і там нас підстерігає неможлива для точної інтерпретації двозначність. Чи можна безжально засуджувати красу минущої хвилини в ім’я абстрактних норм? Хто краще знає людину та її справи: суворий суддя з карним кодексом у руці чи легковажна дівчина? Не знаю, чи я міг би це чітко визначити!
І ще я можу жити перед Богом, в усвідомленні, що Він є Тим, хто має міць остаточного судження про мене. Життя перед Богом очищує те, що двозначне і невизначене в обох попередніх способах його формування. Очищення складне й парадоксальне, бо звершене силою відмови від права самому собі визначати справедливість або ж піддаватися судові інших людей.
Правда про Бога і про мене
Жити перед Богом — це усвідомлювати, що я собі подарований, що найглибша правда про мене звучить так: моє існування — бажане і люблене, і саме тому виведене з мороку небуття Богом, моїм Отцем. Прийняття себе як дару робить можливою легкість, внутрішню дистанцію до власного життя, дистанцію, що повертає ставленню до себе справжні виміри. Якщо це Бог покликав мене до життя, то Він єдиний знає правду про мене, тільки Він знає моє істинне «я» (біблійною мовою воно називається «ім’я»). Я не знаю цілої правди про себе: ні я, ні найсуворіші моралісти. Тільки Богу, отже, я можу з повною довірою і страхом ввірити суд про мене. Тому таке життя щонайменше не є альтернативою життя перед собою, перед власним сумлінням. Жити перед Богом — це жити перед своїм істинним я. «Бути собою» — це гордовите гасло вимагає суттєвої поправки: собою я можу бути тільки перед Богом. Він єдиний знає мене більше, ніж я сам себе пізнав, то Він назвав мене моїм власним і єдиним ім’ям. Відкрити це ім’я і жити згідно з ним — це жити перед Богом.
Тут з’являється суттєва трудність. Бо людина не має спонтанної схильності виходити поза коло того, що для неї звичне; поза світ людей і предметів, з якими освоїлася. Ми змалечку леліємо образ себе, і кожне заперечення цього образу для нас є викликом і зневагою. Саме в цьому й полягає найбільша трудність у вираженні згоди на те, що в Бозі є правда про мене. Цю правду ми хочемо встановити самі: в легковажності естетики чи в суворості етики. Ми хочемо бути богами самих себе: «будете як боги»; найстрашніша спокуса, яка пролунала, і надалі живе в серці кожного з нас. Нездатні радикально відкинути Бога, вражені пусткою всесвіту, яка тоді над нами розчахується — ми творимо собі Бога на наш власний образ і подобу. Творимо образи богів чужих, бо вони роблять нас чужими самим собі; бо вони нездатні відкрити правду людського життя.
Блукання вибраних
Вибраний народ мав такий момент у своїй історії, коли прагнув піти за чужими богами. Це було під час мандрівки пустелею. Бог, який об’явився Мойсеєві, а через нього — всьому народові, був Богом Виходу, тим самим Богом, який багато років тому звелів Авраамові покинути рідне місто, щоб вийти в незнане; а той вийшов, не відаючи, куди прямує (Євр 11,8).
Так само й народ покинув Єгипет — де, щоправда, був переслідуваний, але мав забезпечений побут. Вони бунтували під час подорожі: «Хіба ми цього не казали тобі ще в Єгипті: Дай нам спокій! Ми будемо єгиптянам служити; бо ж краще нам бути в неволі, ніж гинути в пустині» (Вих 14,12). Як сказав потім один мудрий рабин: «Справжня неволя Ізраїля в Єгипті полягала в тому, що вони навчилися її терпіти». Вони хотіли бути як інші народи, ситі й задоволені собою, хоч і за ціну свободи й гідності: «краще бути в неволі, ніж гинути»… Вони воліли вилити собі тельця, що нагадував їм бога Гора, якого вони бачили у храмах Єгипту. Те, що бачене, — безпечніше. Бог Ягве промовляв із хмари, з бурі, був сповнений погрози, дороги Його були невідомі. Вони воліли мати «прирученого бога», припасованого до їхніх звичаїв. Велич людського покликання бореться з темрявою, в яку має увійти, щоби сповнитися. Покликання Ізраїля, велике аж до страху, що хапає за горлянку, здавалося народові завеликим. Вони потребували допомоги, потребували знаку, переконливішого за якусь хмару і таємничий голос. А Господь хотів об’явитися саме так: або як хмара, видима за дня, або як стовп вогню вночі, який постійно вів уперед.
Досвід пізніший, через кілка століть, — це досвід пророків у часи побутової стабільності Ізраїля, коли Бог уже мешкає не в наметі, а в храмі, що збудований на святій горі. Коли здавалося, що самого знаку Його присутності достатньо для гарантій безпеки. І — грім Єремії: «Так говорить Господь сил, Бог Ізраїля: Направте путі ваші й ваші вчинки, і я дам вам жити на цьому місці. Не покладайтесь на слова оманні, а саме: Храм Господній! Храм Господній! Храм Господній! Бо як ви цілковито направите путі ваші й учинки ваші, як будете чинити праведний суд мій між собою, чужинця, сироту й удову не утискатимете, безвинної крові не проливатимете на цьому місці й за чужими богами не ходитимете, собі на лихо, то я дам вам жити на цьому місці, на землі, що я приділив батькам вашим на вічні віки» (Єр 7, 3-7).
Атеїсти мали рацію? Трохи так!
Ми тут торкаємося справи важливої і складної, справи зв’язку, що постає між пізнанням людини і пізнанням Бога. Буває, що людина надто легко творить собі Бога на свій власний образ і подобу. Тому її життя є життям перед собою, а не перед Богом. Або інакше: це життя перед Богом, який є тільки тінню людини. Атеїсти всіх часів казали до віруючих: Бог, у якого ви вірите, це тільки людська вигадка, відображення вас самих.
Біблійне об’явлення пояснює нам у цьому питанні дві важливі речі: Бог постійно очищує образ себе в людському розумі та серці. Творити собі образ Бога — це бути рабом образу, бо тоді є тільки видимість віддання слави Богові: віддаєш її самому собі, твориш ситуацію зачарованого кола. Атаки атеїстів, які видивлялися здатність людини проектувати свою природу в на інший світ, — вціляли саме в цю ситуацію. Бог біблійного об’явлення також і сам їй противиться: Він — Бог, який взиває до свободи, до полишення всього того, що замикає та обмежує людину (а це символізує неволя в Єгипті). Він велить прийняти цю важку свободу. Тому можна спробувати передати сенс заповіді про невіддавання пошани чужим богам (людським витворам) у термінології Фромма: це заборона втікати від свободи, заклик до відважного життя. Такий заклик збуджує страх, що часто перемінюється в бунт: чому так, навіщо це аж таке складне? Але Бог Авраама і Мойсея був Богом неспокійних мандрівників. Він їх виводив зі звичок забезпеченої осілості, вклав у їхні серця надію на щось більше. Він не був Богом спокою і ситості, а Богом шляху, який відкривається у гонитві за повнотою, за входженням у світло.
А ось і друга з важливих істина про Бога, яку нам об’являє Біблія: Бог створив нас на свій образ і подобу. Отож коли ми, слідом за Авраамом, полишаємо країну своїх звичок і стабільності — ми не потрапляємо в руки когось чужого, ворожого. Ми віднаходимо там Того, хто є найглибшою і якнайбільш внутрішньою правдою про нас самих. «Дай мені пізнати Тебе, бо так я пізнаю і себе», — кликав св.Августин. І він знав, що казав, бо його душа була неспокійна, аж доки спочила в Господі. Він знав це з власного, і дуже болючого, досвіду.
А отже, жити перед Богом — це ввірити Йому себе з усією довірою, зректися з напруження, яке випливає з неможливості досягти ідеалу, бо воно знесилює; це погодитися на себе такого, який Він хоче мене мати. Жити перед Богом — це відкрити істину про себе.
Переклад CREDO за: Ян Анджей Клочовський ОР, Dominikanie
фінансово.
Щиро дякуємо!
