Хто має скам’яніле серце до свого ближнього, той віддалився також і від Бога, навіть якщо зовні залишається «побожною людиною».
В Ісусовій притчі ті, що ліворуч, засуджені, — власне кажучи, не зробили нічого поганого. Вони нікого не вбили, не зраджували своє подружжя, нічого не вкрали. Ба навіть якщо вони щось таке і зробили, то на суді — принаймні, в цій притчі — це не береться до уваги. Тут оцінюється тільки те, що вони занедбали. З усього, що ми перелічуємо у визнанні гріхів, вирішальне значення має перше: «Сповідаюся, що занедбав чинення добра».
В Катехизмі вміщено традиційне визначення смертельного гріха, тобто такого гріха, що відвертає людину від Бога як її остаточної мети і наражає на вічне засудження:
«Смертельним є всякий гріх, який стосується важкої матерії, учинений у повній свідомості і зі свідомою згодою» (ККЦ 1857).
Часто, однак — може, навіть найчастіше — занедбання стаються без «повної свідомості» чи й без «свідомої згоди». Ми допускаємося їх через брак належної уваги та через зосередженість на собі, які заважають нам побачити потреби ближнього. «Багатій», у якого є всього вдосталь, може, навіть не був свідомо недоброзичливий щодо вбогого Лазаря, який лежав за його ворітьми. Він просто звик до його вигляду, і в своєму добробуті й комфортному житті став нечутливим до страждань іншої людини (див. Лк 16, 19-31).
Гріхи занедбання — це найчастіше отруєний плід попередніх занедбань. Тому в Катехизмі ми можемо прочитати:
«Смертельний гріх (…) припускає добровільну згоду настільки, щоб вибір міг уважатись особистим. Удаване незнання і закам’янілість серця не применшують, а лише збільшують добровільний характер гріха» (ККЦ 1859).
Занедбування вчинків милосердя зроджується з закам’янілості серця. Ми повернулися до пункту, який мав вирішальне значення у Святому Письмі: закам’янілість серця дорівнює відходу від Бога. Хто має затверділе серце до свого ближнього, той віддалився також і від Бога, навіть якщо зовні залишається «побожною людиною». Хто не замикає своє серце на потреби ближнього, той близько Бога, навіть якщо сам себе вважає і називає атеїстом.
Альфред Грдліка, австрійський скульптор, який вважав себе атеїстом і комуністом, розповідав мені про свою глибоку любов до батьків, які в міжвоєнний період були у Відні підпільниками-комуністами і виконання вчинків милосердя вважали очевидною справою. Блаженна сестра Реститута Кафка (померла 1943 року) разом з іншими комуністами була вбита у Відні, в «Сірому домі». В ритмі кожних трьох хвилин було гільйотиновано 19 осіб, серед них була й вона — єдина черниця, яка за правління нацистів загинула на ешафоті. Разом із нею були вбиті комуністи-трамвайщики з Бріґіттенау (ХХ округ у Відні). Єдиний їхній злочин — покладення пам’ятного вінка на гробі їхнього колеги, засудженого на смерть і розстріляного. За цей простий акт людяності й доброзичливості шістьох чоловіків відправили на смерть. Якщо ми вшановуємо сестру Реституту, то не повинні ніколи забувати й про тих, убитих разом із нею, хто називав себе атеїстами і комуністами. Їхні серця напевно не були закам’янілими. Також і їх стосуються слова: «Все, що ви зробили одному з тих братів Моїх найменших, — ви Мені зробили» (Мт 25,40).
Чому, однак, серце, яке поспішає з безкорисливою допомогою, відкриває людину на Бога? Чому той, хто виходить назустріч потребуючим, зустрічає самого Ісуса Христа? «Я був голодний… ув’язнений… ти Мені допоміг».
Це, по суті, пов’язане з самою природою Божого Милосердя й любові. Вона за своєю природою безкорислива. Містична традиція Церкви каже, що Бог є bonum diffusivum sui, благом, яке себе роздає (дослівно — розливається). «Бог є любов», каже святий Йоан (1Йн 4,16), а ця любов любить не для того, щоб самій себе втілювати і вдосконалювати, але щоб роздавати себе і «розливатися» на інших.
Ця любов, що роздає себе без жодного примусу, становить — як віримо — найглибшу причину створення світу. Світ не є результатом випадковості, як стверджує «ідеологічний дарвінізм», ані продуктом розпаду, як твердить гноза, або ілюзією (буддизм). Світ становить вираження добровільного, сповненого любові дару нашого Творця. Тому людина була створена «на образ і подобу Божу» (див. Бут 1,26нн), як істота з Божої волі вільна, і в цій вільності вона може наслідувати великодушність Бога, уподібнюючись до Нього в доброму.
Біблія каже нам вірити в єдиного Бога, який у своїй любові пішов аж так далеко, що за свої власні приймає потреби і страждання своїх створінь. «Бачу я, бачу бідування мого народу, що в Єгипті (…) знаю біль його», — каже Бог до Мойсея з палаючого куща. «Я зійшов рятувати його з рук єгиптян і вивести його з тієї землі в землю простору й гарну» (Вих 3, 7-8). Бог, який бачить біду, знає страждання і сходить, щоби своїх ув’язнених і поневолених випровадити й повести до землі свободи, — це образ усіх «учинків милосердя». Уподібнення до цього Бога — не засіб, а їх мета.
Бог послав свого Сина, який зійшов на землю і прийняв на себе нашу найглибшу бідність, бачить її і знає, і визнав своїм власним стан нашої викликаної гріхом біди; тому всі безкорисливо виконані вчинки милосердя — це справжня зустріч із Ним. Він ототожнився з усіма потребами людини, і тому ми зустрічаємо Його на дні всілякої бідності, до якої звертаємося, у прірві власної безпорадності, в якій на нас чекає Господь. Саме безкорисливість і повне забуття про себе в учинках милосердя робить нас подібними до Бога і наближає нас до Христа. Ісус так часто повторював: «Хто втратить своє життя задля Мене, знайде його» (Мт 10,39).
Це також веде за собою дію зворотного напрямку. Що ближчою стає нам безкорислива любов Бога, що краще ми пізнаємо «добрість і милість Спасителя нашого, Бога, до людей» (Тит 3,4), яка нам об’явилася в Ісусі Христі, — то безкорисливішою стає також і наша любов. Що більше ми входимо в життя і страждання, смерть і воскресіння Ісуса, то глибшою стає наша єдність із Його людською любов’ю, і чистішою, міцнішою та досконалішою — наша жертовність до тих, кого Ісус називає своїми «найменшими братами», до Його стражденних братів і сестер. Ті, з ким Христос особливим чином уособлюється, насправді матимуть місце у нашому серці тільки тоді, коли ми повністю відкриємо це серце на прийняття Його самого.
Папа Григорій І Великий (†604) у своїй «Книзі пастирського уставу» особливо наголошує на цьому для душпастирів. Папа Бенедикт XVI звернув на це місце особливу увагу в своїй першій енцикліці «Deus caritas est». Святий Григорій пише:
«Керівник повинен бути кожному окремому дуже близький співчуттям, насамперед відданий роздумам, щоб через нутро любові неміч інших до себе переносив, а через велич піднесеного мислення, прагнучи до речей невидимих, також і себе самого переступав; щоби, чи то піднімаючись вище, не гордував слабкостями ближніх, чи то зносячи слабкості ближніх, не занедбував прагнення до вишніх».
Потім св.Григорій вказує на Павла, який насправді був узятий до неба — але саме тоді дивиться на людей і стає «всім для всіх» (див. 2Кор 12, 2-4; 1Кор 9,22). Серед інших прикладів знайшовся також і Мойсей:
«Тому Мойсей часто входить до скинії та виходить, і той, хто всередині поривається до роздумування, зовні притиснений слабкостями недужих. Всередині він роздумує про тайни Бога, назовні — несе тягарі тілесних».
Кардинал Крістоф Шенборн. Уривок із книжки «Милосердя. Неможливе стає можливим».
Переклад за: Dominikanie
фінансово.
Щиро дякуємо!
