Погляд

Про жінку по-чесному

12 Березня 2019, 13:52 2619 Катерина Воїнська

8 березня цього року надихнуло багатьох успішних пань висловитися з нагоди Дня жінки. У різних соцмережах і форумах говорили про жіночий успіх, жіночу кар’єру та нещасне жіноцтво попередніх століть.

Простежила цікаву тенденцію: більшість із цих речниць не хоче повторювати долю своєї мами, не хоче жертвувати власними талантами й кар’єрою заради чоловіка та сім’ї, бо “скільки в цих дітей не вкладай, а  однаково будуть невдячними і незадоволеними”, бо “чоловіки — егоїстичні істоти, які самі не жертвують, тому й жертви інших не цінують”, бо “ліпше роздавати свої таланти світові та йти за мрією, ніж прокрастинувати — сидіти з дітьми”, бо “треба довести усім, а насамперед собі, що ти самодостатня і тобі нічого ні від кого не потрібно, а ти нікому нічого не зобов’язана “, “яка освічена жінка сьогодні захоче мати семеро дітей?” У цьому калейдоскопі думок добре відчутні нотки істерики. Щось дуже болить жінкам ХХІ сторіччя! Їхні мами боялися бути поганими господинями, щоб їх не осудили, не зрадили, не побили, не покинули. У цьому страху мами так сильно турбувалися про домашнє господарство, що їхні чоловіки розівчилися дбати про себе та інших. Стільки ж таких сімей, де матір конала на сімейному жертовнику! Сімей, у яких батько був десь далеко: під плотом, на роботі, закордоном, у телевізорі, на війні, на дивані — неважливо, де! Його не було поруч. Поруч із мамою! Діти, в яких не було дитинства, бояться близькості, бояться правди, а врешті — бояться дітей.

Нас оскомить від непотрібних жертв наших матерів. Тому ми не хочемо жертвувати навіть тоді, коли це справді потрібно. Наші батьки казали нам: вчися готувати-прасувати, бо інакше тебе ніхто заміж не візьме! А чому хтось має брати нас, як шмат м’яса на базарі?!! Добре пам’ятаю оказію зі своїм покійним батьком. Якось він посварився з мамою, тож не було кому було попрасувати йому сорочку. І тато наказав мені (чотирнадцятирічній) це зробити. Я змалечку дуже гостро відчуваю несправедливість. Відмовити батькові тоді було небезпечно, а догоджати його примхам було нечесно і навіть шкідливо для нього, та й для мене. Тож вдалася до кмітливого діалогу без переходу на особисте. Сказала, що не знаю, як прасувати сорочку, бо ніколи цього не робила, тож боюся, що можу її спалити, але була би дуже вдячна татові, коли б показав мені, як потрібно прасувати. І батько почав «вчити» мене. Прасував сам, а я просто була поруч. Підбадьорювала його репліками та похваляннями: “у тебе так вправно виходить і так швидко”, “де ти так навчився?”, “то ти, може, ще й варити вмієш?  і прибирати?”, “а покажи ще раз, будь ласка, на іншому рукаві, як прасувати, щоб не було канту”. Тато щасливо випрасував собі сорочку. І всі були задоволені.

А таки дещо важливого для подружнього життя  я тоді вже вміла — надихати людей подбати про себе і бути щасливи від праці… А також не робити за інших того, що в їхніх силах. Цікаво, що й у шлюбі мені не доводиться прасувати сорочок. Чоловік мій каже: «у тебе, як у мами малючків, часу та сил обмаль, іди ліпше розважся — пиши свої статті. Прасувати я вже навчився, а от замість тебе написати для СREDO не зможу». Наше сімейство не розділяє домашню працю на  чоловічу та жіночу. Мій чоловік вправно миє посуд, ретельно прибирає в хаті, ми навіть інколи сперечаємося, хто буде це робити. А я вмію полагодити зламані дверцята чи полицю, замінити жарівку. Хапаємося за роботу гуртом і хутенько, щоб вибороти час для вечірніх сімейніх посиденьок-бесід-молитов. Згадався той вечір, коли від нас пішли гості: чоловік взявся мити посуд — я за підлогу та решту дрібниць. А наш трирічний син бігав поміж нас, гукаючи: «Мамо, а мені що робити? Я не хочу спати. Хочу, як ви! Дай мені роботу!»

 

У жінок є особливе відчуття бездоганності, тому ми частіше за чоловіків хворіємо на перфекціонізм. Наші мами хотіли бути ідеальними домогосподинями, а ми хочемо бути ідеальними світськими левицями. Перфекціонізм примушує людину жити в ілюзіях, змагатися й помирати за вигадку чи ідею, “заробляти бонуси на право бути любленою”. А відтак утікати від безумовної Любові. Утікати від правди, бо вона руйнує піскові мури удаваного. У Фейсбуку зараз часто з’являється ілюстрація, на якій чоловіки й жінки змагаються за кар’єрний успіх. Тільки от на біговій доріжці жінок перешкоди — турбота про сім’ю (підгузки, пралка, кухонна плита). «Як же це несправедливо, нещасні жінки!» — скандує світ.

Усі зараз кричать про дискримінацію всього «нетрадиційного». А що насправді дискриміновано, так це Любов! Любов не кричить, не репетує. Тому в шумі та ґвалті її не почути. Де людина покликана навчитися любити (приймати любов, щоб її віддавати), як не в сім’ї?!! Але комусь дуже вигідно, щоб ми були нелюбленими, а як наслідок — не любили. Сучасна ідеологія успіху трактує сім’ю як заваду, як перешкоду, незручність і навіть небезпеку. Так, батьківство — це повсякчасна зустріч із правдою. Діти надто справжні, щоби бути чемними, добропорядними, зручними й непомітними. Вони дозволяють зустрітися з правдою про себе, про світ, про біль, про радість, про близькість, про межі. Тепер нікого не здивуєш народженням дитини. От коли би робот народив людину чи людина робота…

 

Якось мала нагоду пояснити європейським успішним паням, що бути матір’ю — це не тупо. Кожен мав завдання назвати три вчорашні події з власного життя. Я вирішила не ділитися про свої духовні битви та душевні переживання, а просто перерахувала: «зварила гарбузового супу, спекла з сином коржики…». Намакіяжена панянка перебила: «От у кого життя насичене подіями!» Усі зареготали. А насмішки мені тільки додають азарту, щоби пограти в провокації та руйнування стереотипів: «А ще ми вчора з чоловіком мали грумінг нашого першого проекту з промовистою назвою “Іолай”. Мені доручили нові челенджі в наступному спринті. А ще зробили реліз нашого другого міжнародного проекту з не менш цікавою назвою — “Паолай”. Чули щось про це в новинах?» Пані раптом затихли. «Вам говорять щось ці назви? Ні?!!» Панянки посерйознішали й зблідли: у Вікіпедії про це не читали. А я тоном Оксани Забужко (коли вона розчарована малопоінформованим журналістом) запитую: «Ну, гаразд. А про український успішний стартап “Happy family” вам хоч щось відомо?» Одна з-поміж засоромлених дівчат, не витримавши тиску, спробувала послабити напруження в аудиторії: «Так, я, здається, щось бачила про це в Ютубі!»
— Тішуся! Я менеджер цього проекту! Робимо колосальну справу і маємо з цього відповідний прибуток. Не дивно: де є попит, там і пропозиція!
Панянки, здається, почули мене, бо вже нічого не коментували: я ж говорила доступною мовою. Потім довелося розповісти (щоб  заспокоїти), що ці надважливі проекти — це мої малі сини (Ілля та Павло) і що щаслива сім’я таки має глобальні впливи на суспільство.
Бути мамою — це покликання, як і бути жінкою. Ніхто не конкурує чи не вихваляється покликаннями, бо кожному своє, особливе. І для того, щоби звіщати іншим, що це важливо, необхідно самій пізнати його сенс і смак. Мій чоловік недавно підрахував, що якби ми найняли нянь, прибиральницю, кухара, організатора свят і побуту, то нашої з ним спільної зарплати не вистачило б, щоб усе це оплатити. Тому моє материнство навіть із матеріального погляду є великим прибутком.

Мені часто кажуть: «Чому ти не нострифікуєш свій диплом кандидата філологічних наук? Ти могла б викладати в крутих європейських університетах! Це ж твоє!», «Чому не напишеш книжку? Тебе би радо читали!», «Чому не візьмешся за малювання серйозно?». Хочемо всього й одразу. А я — мама малючка, в якого зараз прорізаються зуби, періодично болять вуха. А ще —  чотирирічки, який щоразу з садочка приносить нову бактерію (як не фізичну, то психічну). Востаннє я спокійно спала в реанімації після кесаревого розтину. Та на все свій час! І важливо жити саме в цю хвилю — не пориватися підкорювати вершини, коли свіже коріння потребує удобреного ґрунту. І відважитися відпустити та полетіли, коли настане час стати непомітною та прозорою.

 

Не знаю, скільки ще житиму. Але відаю, що на смертному ложі — ми всі безталанні. Там неважливо, наскільки ти успішний чи відомий. Там зустрічаєшся з правдою про те, наскільки встиг протягом земного життя підготуватися до зустрічі віч-на-віч із Любов’ю. До цілковитої єдності з Безумовною та Справжньою Любов’ю. Не знаю, скільки ще Бог довірить нам дітей (а хоч би й семеро! Якщо Його така воля на життя “освіченої жінки”). Але відаю, для чого жити. Жити, щоб благовістити й любити. З Божою поміччю в материнстві я таки левиця — не бідолашка. Декрет для мене не жертва, а милосердя. Не пауза чи пробіл, а можливість споглядання, переосмислення цінностей, руйнування штампів, дорога навернення, школа швидких і Божих реакцій. Бо з дітьми гальмувати не безпечно. Не скажу, що материнство — це легко. Але це варте моїх сил. У материнстві нема чим похвалитися, бо все далеко не так, як собі уявляла чи планувала. Але раптом у цьому хронотопі ти стаєш по-жіночому гнучкою. Умієш ухилятися від того, що не вартує твоїх ресурсів чи уваги. Раптом загострюються нюх і слух на Любов. І ти мчиш, як гепард, назустріч Життю. А воно таки справжнє — не міраж!

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: