Погляд

Літургія й архітектура: про центр і світло нашої віри

19 Квітня 2019, 14:58 308

Мабуть, кожен у дитинстві любив розглядати пари майже однакових малюнків, інструкція до яких просила знайти кілька відмінностей.

У деяких храмах, збудованих за останні десятиліття, під час Меси іноді виникає саме таке відчуття: щось відрізняється, щось не так, — але й духовенству, і мирянам буває непросто вказати, що саме.

У чому суть проблеми? Відповідь на це запитання можна пов’язати з поняттями «сучасна людина» й «сучасна епоха». Є переконання, ніби сучасна людина потребує сучасної літургії та сучасного сакрального простору, що стародавні форми не відповідають новій епосі. Реформи Другого Ватиканського Собору були спрямовані на адаптацію стародавньої літургії до сучасності (цікаво, що в соборних документах не йдеться про пристосування сучасної людини до стародавньої літургії). Однак варто поставити фундаментальне запитання: чи так уже сильно людина XXI століття відрізняється від минулих поколінь? Звісно, цивілізаційні й культурні умови змінюються, але природа людини, її духовно-тілесність залишається та сама. Доказів цього є чимало, і в антропології, і в історії. Латинське прислів’я називає історію вчителькою життя — historia magistra vitae est. Та чого вона могла б навчити, якби сьогодні люди були зовсім інші, ніж сто років тому?

Тож, мабуть, варто говорити не про осучаснення літургії, а про її увиразнення, про риси літургійного простору, які дозволяють промовистіше вказати на центральне місце Бога.

Християнська молитва від початку існування Церкви була скерована на схід; це частина Традиції, як підкреслює Бенедикт XVI. Спільне звернення священника й мирян до Господа означає спільне очікування Церкви на Його друге повернення у Славі. Хтось скаже, що не годиться священникові стояти плечима до вірних. Проте хіба суть Меси полягає в зустрічі священника з мирянами? Звісно, ні. Уявімо собі, що до нашого парафіяльного храму приїздить Папа Римський. Зрозуміло, що настоятель, вітаючи Понтифіка, не попросить його стати між мирянами, щоб не показувати їм спину; навпаки, він перший привітає гостя, стане навколішки й поцілує перстень рибалки. Тим більшого значення набуває спільне звернення до Господа під час Меси — адже вітаємо Когось значно важливішого, ніж Папа.

Луї Бує, французький богослов, пише, що молитва священика, скерована в бік вірних, типова для Рима й околиць. Місце для служителя Меси було передбачене в апсиді, але схід, спільний напрямок молитви, був з боку головного входу. І, коли починалася євхаристійна молитва, вірні поверталися обличчями на схід, щоб молитися спільно зі священиком.

Це цікаве дослідження, яке допомагає зрозуміти еволюцію літургії, але виникає запитання, як сьогодні подбати, щоб у видимій символічно-знаковій формі у центрі літургійного простору перебував саме Христос. Йозеф Рацінґер у праці «Дух літургії» писав, що розп’яття, хрест нашого Спасителя, має бути спільним сходом для священика й вірних, навіть коли священник молиться по інший бік вівтаря, ніж віряни. Кардинал Робер Сара, префект Конгрегації Божого культу й дисципліни Таїнств, заохочує на кожному вівтарі, незалежно від просторової орієнтації будівлі, встановлювати хрест.

Такий підхід до літургійного центру важливий також для екуменічного діалогу, бо наголошує на спільному джерелі й тисячолітній єдності церковної Традиції. На думку спадає коротка розмова з православним дияконом, який випадково зайшов до католицького храму й побачив, що священник служить Месу обличчям до людей, а величезний Хрест висить за його спиною на стіні-апсиді. Диякон іронічно, але і з симпатією зауважив, що негоже слузі стояти плечима до Господа.

Із літургійним центром пов’язане також місце зберігання Пресвятих Дарів у дароносиці. Кассіан Фолсом, американський бенедиктинець, пише про цікавий розвиток традиції зберігання Євхаристії поза Месою. Під впливом догматичних і душпастирських викликів місце зберігання Пресвятих Дарів змінювалося: від спеціального приміщення (sacrarium або pastoforio) в південній частині храму до центрального місця на головному вівтарі. Тридентська реформа зафіксувала центральне місце найбільшого скарбу Церкви — Євхаристії — на центральній осі храму, щоб підкреслити реальну присутність Ісуса Христа.

Деякі сучасні католицькі храми втратили, так би мовити, євхаристійний блиск і більше скидаються на виробничі цехи чи дитячі садки. Побожна людина поглядом шукає місця євхаристійного перебування Христа, червоної лампадки, але її не видно: або взагалі немає, або Господар Церкви і храму поставлений у бічну каплицю, яку люди проминають, не складаючи шани.

Ще один міф про «сучасну людину» полягає в тому, що пізнання обмежене тільки розумінням змісту слів. Сучасна психологія й педагогіка доводять, що понад половину інформації людина черпає з жестів, міміки, вбрання, кольорів, знаків і символів. Це стосується й літургії, яка діє на всі п’ять чуттів. Якщо в літургії забракне мовчання, яке охороняє таємницю Бога, то чи людина побачить різницю між Службою Божою й передвиборчою кампанією? Людина починає говорити пошепки, коли вимовляє слова любові, пише кардинал Робер Сара; чи ж не так має бути під час Меси, коли ми звертаємося до Бога? Чи в маленькій монастирській каплиці, де на Месу збираються п’ять осіб разом зі священиком, потрібен мікрофон?

Остання річ стосується краси. Усім подобаються середньовічні храми — в сучасному світі вони навіть стають чималим поштовхом для розвитку туризму. І справа тут не тільки в естетиці. Середньовічні архітектори й будівельники, мабуть, глибоко вірили, бо без істинної віри навряд чи можна було б звести такі споруди, що вказують на велич Бога і блиск Його істини. Їх будували впродовж десятків років і з найкращих матеріалів; а шедевр сучасного сакрального мистецтва, храм Святого Сімейства в Барселоні, досі незавершений. Це хороший приклад для наслідування.

Переживаючи кризу віри, помітну і в літургійному просторі, Церква не втрачає надії на Триєдиного Бога, який заснував її та підтримує на земному шляху. У теології є поняття «Ecclesia semper reformandam» — Церква, що завжди перебуває в оновленні; а мета цього оновлення — запевнити, що Церква Христова продовжує спасенну дію Бога у світі.

Ігор Гнюс ОР, Verbum

 

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: