Чому люди себе ненавидять?

Варто розрізняти глибоко закорінений в нас інстинкт до виживання і любов до свого життя. Інстинкт – це природній засіб, що записаний генетично, а от любові мусимо постійно вчитися. Ненавидить власне життя той, хто не навчився любити себе самого. Там, де бракує любові, постає  ненависть. Ненависть до себе є прямим наслідком браку любові.

Чому люди себе ненавидять?

Тому що не відчувають, що  хтось їх любить – ні люди, ні Бог. Щоб полюбити себе, треба насамперед пережити любов інших. Так само, як немовля не може само себе нагодувати, так і людина – доросла також – не здатна обдарувати сама себе любов’ю. Полюбити себе може тільки той, хто відкрився для любові і почуває себе цілковито любленим. Натомість ненавидить власне життя той, хто почувається відкиненим, приниженим, хто відчуває ненависть інших людей. Певною мірою наше ставлення до свого життя – це копія нашого досвіду від переживання любові – любові Бога та інших.

Щоб зцілитися від ненависті до життя, однаковою мірою потребуємо любові Бога і людей. Людина не може пожертвувати ближньому такої любові, яку може дати тільки Бог, але й Бог не може дати людині того, що дають їй ближні. Творець не нагодує дитину, якщо цього не зробить людина, мати; Він не може її пеленати, навчити розмовляти. Він, Всемогутній, уклав союз із людиною і тільки завдяки її допомозі може любити людину. Для наших ближніх ми є обличчям Бога, Його руками, ногами, вухами, устами, Його тілом. Коли мати викидає власну дитину, Бог у своїй любові до неї стає безпорадний, безсильний, без рук, без ніг, «без губів». Може лише терпіти з терплячою дитиною і вмирати разом із нею.

Чому люди себе ненавидять?
Тому що надто багато говорять про віддавання любові іншим, а рідше, або й зовсім не згадують, – про покірне прийняття любові Бога і людей. Давати любов іншим може тільки той, хто її приймає. Хто не приймає любові, той не вміє любити. Людина – це не джерело любові. Ісус сказав, що без Нього нічого вчинити не зможемо. Тож як без Його любові нам би вдалося полюбити себе? Намагатися віддавати любов іншим, якщо спочатку її не прийняти, – це пряма дорога до виснаження, що проявляється, між іншим, через ненависть до власного життя.

Коли не відчуваємо, що нас любить Бог і люди, намагаємося самі заробляти любов до себе. Ставимо собі надто амбітні цілі, щоб засяяти в очах інших і таким чином переконати себе самих, що заслуговуємо любові.  Виконання власних надмірних вимог стає для нас умовою любові до себе. А оскільки не можемо з ними впоратися, то наші зусилля увінчуються розчаруванням.

Ніщо так не поглиблює ненависть до себе, як обмануті, хворобливі амбіції. Зневага до себе – це тільки продовження розчарованої гонитви за власною величністю. Щоб зцілитися від ненависті до себе треба, насамперед, відмовитися від пихатого серця і гордовитих очей, які женуться за власною величчю, а потім як безпорадне немовля відкритися на любов Бога і людини (пор. Пс. 131). Якщо не станемо, як діти, не зцілимося від ненависті до себе, не полюбимо власне життя – не увійдемо до царства любові.

Переклад: Ольга Литвин, CREDO за матеріалами о.Юзеф Августин, SJ, Deon