Скільки побожних католиків бажає слухати про Святу Трійцю, а не про чудеса отця Піо; хто хоче будувати своє молитовне життя на Об’явленні, а не на сучасних приватних об’явленнях?
Хасиди розповідають, що один відомий цадик (духовний провідник у хасидів; взірець побожності та праведності. — Ред.) мав онука. Той якось бавився із приятелем у піжмурки. Він знайшов чудовий сховок і — задоволений — уявляв, як друг шукатиме його розгубленим виглядом. Проте приятель все не приходив, тому малий вийшов зі схованки та побачив, що тому знудилося шукати і він пішов бавитися деінде. Заплаканий онук побіг до дідуся: «Дідусю, дідусю! Я ховаюся, а він не хоче мене шукати! — Що ж — відповів дідусь — Маєш гарну компанію: Бог теж говорить: „Я ховаюся, а вони не хочуть мене шукати”».
Однак, схоже, Господь міг би навіть сказати: «Я приходжу, а вони не хочуть ані слухати, ані бачити». Скільки щиро побожних людей, які щоденно дякують Богові за те, що встигли на автобус або змогли владнати важку справу, ніколи ще насправді не подякували Йому за Втілення Христа? Саме це варто було б зробити, і, звісно, не оминати повсякденних справ… Скільки людей, які щиро визнають свою віру, проте не можуть сказати, у що ж вони-таки вірять. Ці люди створюють якусь приватну мішанину, яка їм дуже подобається. Потім, коли в їхнє набожне гроно потрапить якийсь божевільний або шахрай, вони готові будуть повірити йому, навіть коли він скаже їм, що він — втілення Матері Божої. Вони просто не зможуть відрізнити справжнє вчення від казки, Боже Слово — від наукової фантастики.
Питання у тому, ким для людини є Бог — Особою чи лише тематикою. Бо ж тему можна вивчати й досліджувати, a особу — слухати, а не тільки про неї говорити чи до неї звертатися. На практиці ставлення до Бога як до тематики наукових лекцій і як безтілесного побожного джерела на молитві добре співіснують. Але в такому разі ми крутимося довкола власного «я», яке або висуває свої (часто амбітні) теорії, або намагається щось пережити чи відчути для власного задоволення. Проте можна також спробувати «прислухатись» до Божого Слова, щоби зачерпнути якісь саме нам потрібні вказівки. Про що ж може говорити Бог, як не про те, що мене саме в цей момент стосується? A Господь говорить нам передусім про себе. Немає на світі важливішої та вагомішої теми. Скільки ж побожних католиків хоче слухати про Святу Трійцю, замість про дива отця Піо; будувати своє життя в молитві на Божому Об’явленні, а не на сучасних приватних Об’явленнях? Існує навіть певний компроміс: в нашій біблійній епосі вже опрацьовано такий спосіб читання Святого Письма, що інтерпретація перетворює його на приватне одкровення. Люди знаходять в ньому тільки те, що самі собі вигадали.
Кілька років тому Церква проголосила блаженним о. Колумбана Марміона (1858–1923). Блаженний має ірландське та французьке коріння; його рідна мова — англійська. Спершу він став священником та професором теології, а згодом вступив до бенедиктинського абатства в Маредсу в Бельгії. Блаженний Колумбан зростав і служив у багатокультурному та багатонаціональному середовищі, а попри це знаходив спільну мову з усіма; все життя він навчав мирян і духовенство. Вражало те, що для нього істини віри та життя молитви не були окремими сферами людської думки, а одним великим скарбом Одкровення Господнього, яке нам відкрив Отець, а ми прийняли з радістю за підставу нашого спілкування з Ним. І це була не тільки суха наука: він сам так молився та навчав молитися.
Харизма, яка особливо вражає читачів Марміона, — це зосередження уваги на змістові Одкровення. Раптом виявляється, що догми — це не просто академічна теорія чи правило для того, щоби «здати і забути», а гідний радісного захоплення переклад людською мовою того, що Бог нам про себе об’являє, особливо того, що сам про себе показує в Христі. Сенс одкровення у Новому Завіті — правда про Святу Трійцю і про наше усиновлення Небесним Отцем — є для Марміона основою не тільки теології, але й усього життя молитви.
Марміон вважає цю реальність основою духовного життя. «Благодать, яку ми отримуємо, провадить до того, щоби через благодать усиновлення чинити нас тим, чим Ісус є по своїй природі: Божими дітьми; ми отримуємо Святого Духа, який був в Ісусі початком і джерелом Його людського життя», — пише блаженний. Ми покликані не до якогось ефемерного щастя, не до якогось спасіння від зла, а власне до участі у житті Бога. Зазирнімо правді у вічі, власне такої основи, такої перспективи, такої науки ми від Нього очікуємо: адже ця правда, відома Церкві від самого початку, не дуже поширена в сучасній духовності, як можна переконатися, з проповідництва та релігійного письменництва. Для проповідників це найчастіше те, про що вони знають, бо вчили, але не роздумують у повсякденному житті; для мирян — те, про що вони не знають. Та й звідки вони мають дізнатися, якщо їм ніхто цього не проповідує? «Важка тема: Свята Трійця…» — каже проповідник і змінює тему на легшу: на політику чи необхідність зовнішньої маніфестації своєї віри. Християнин постійно чує в Церкві, що повинен вірити; проте майже не чує про те, в що, як і чому має це робити. Скільки ж я почула проповідей з яких виникало, що вірити треба для того, щоб «кимось бути»? Наш новий святий любив Бога в Трьох Особах і цього вчить нас.
Переклад Мирослава Сиваківська-Сакаєва для CREDO за матеріалами: Малґожата Борковска OSB, Centrum Duchowości Benedyktyńskiej
фінансово.
Щиро дякуємо!
