Хто має навчати людей істин Божих?

З нагоди Дня катехита (остання неділя вересня в УГКЦ) о.Йосафат Бойко роздумує про це покликання та про потребу навчання віри в сьогоднішній Україні.

Бути катехитом — особливе покликання, дуже цінне і надзвичайно відповідальне. Катехитом може бути єпископ, священик, монах чи монахиня і навіть звичайний мирянин. Головне покликання катехита, за словами Папи Франциска, — це зберігати пам’ять про Бога і розбудити її в інших людей.

Слово «κατηχισμός» перекладається з грецької «навчаю», отож «Катехизм» означає навчання. В Новому Завіті св.Лука і апостол Павло вживають слово «katechejn» в розумінні усного переказування. Звідси слово катехит — означає вчитель істин віри, катехуменат — це період навчання перед хрещенням, катехизація — це саме навчання, а катехитика — це наука про навчання істин віри, Катехизм — це книга істин віри, офіційно затверджена Церквою.

Покликання бути катехитом має кожна людина. Християнська чеснота любові зобов’язує нас дбати про благо наших ближніх, а це означає дбати, щоб наші ближні любили Господа Бога понад усе і ближнього свого як самих себе.

Катехизація — це виконання заповіту Ісуса Христа: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав. Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт 28, 18-20). Той, хто катехизує, повинен сумлінно готуватися, сам пізнавати і поглиблювати свої знання, і з любов’ю та систематично, впорядковано навчати інших те, у чому сам утвердився.

Згромадження Воплоченого Слова має харизму «євангелізувати культуру».

Всі члени Чернечої родини Воплоченого Слова — священники, брати-семінаристи і сестри-монахині, посвячені миряни «третьочинці», парафіяни — мають особливе покликання: йти і говорити про Христа, бути «рибалками» людей. Якими способами Церква дає нам, через наше Згромадження, нагоду «ловити» людей для Христа? Насамперед через Слово Боже, через виголошення проповідей та навчань, через проповідування Духовних Вправ за методом св.Ігнатія з Лойоли, через проведення Народних Місій та проповідування Духовних Реколекцій. Цій «ловитві» допомагають також проведення різноманітних формаційних (навчальних) зустрічей, таких як щорічні Зустрічі «Голоси Слова» у різних країнах світу та міжнародні зустрічі «IVE Meeting».

Чи доцільно викладати християнську етику в школах?

Сьогодні часто можна почути жваві дискусії чи прочитати в інтернеті обговорення доцільності чи потреби в наших навчальних закладах таких предметів, як «Християнська етика» чи «Основи сім’ї». Інколи дискутують люди, які не мають відношення до цього, і висловлюють свою думку, що школа без таких предметів може обійтися і не треба ними «завантажувати» дітей. Але християнське виховання дітей і молоді, що базується на загальнолюдських моральних цінностях та вченні Ісуса Христа (Новому Завіті), є для нас віруючих християн (незалежно від конфесійної приналежності) і громадян-патріотів, базовим і незамінимим.

Є родини просто віруючі (формально, тобто були охрещені), є віруючі практикуючі (живуть тим, у що вірять) і є невіруючі; є родини, в яких діти щасливі від присутності тата і мами, а є родини, де діти ростуть сиротами чи напівсиротами при живих батьках і нічого змінити не можуть. Є дуже різноманітні складні ситуації, вихід з яких не є ані простим, ані легким. Хто може надолужити ці прогалини у вихованні дітей — знанням про Бога і про етичні засади християнина, — щоб бути доброю людиною, жити за Заповідями Божими? Я думаю, що саме наявність предмету «Християнська етика» в школі може стати величезною допомогою чи надолуженням у вихованні тих дітей, які цього не отримали вдома, в рідній домівці, а їх є в нашій Україні більше ніж достатньо. Звісно, це припускає і наявність доброго вчителя й толерантне ставлення до невіруючих учнів чи учнів-нехристиян.

Останніми часами, як у багатьох країнах світу, так вже і в Україні має місце так звана «ґендерна ідеологія», яка насаджується свідомо і кожного разу більш систематично (тими, які в цьому зацікавлені ідеологічно чи фінансово, прикриваючись незрозумілими і необґрунтованими теоріями) чи напівсвідомо (тими, яких мірою своїх повноважень чи посад — директорів навчальних закладів, вихователів, вчителів, викладачів «зобов’язані» цю ідеологію ширити, «навчати», проголошувати всім і вся, без винятку, хоч і не будучи в цьому переконаними, але маючи страх втратити місце праці). Є багато людей, яким «все одно», чого навчатимуть їхніх дітей. Тому наявність такого предмету, як «Основи сім’ї», в 10-х і 11-х класах у школі є на часі й може суттєво допомогти освітнім закладам у вихованні правильного світосприйняття сім’ї, родини, шлюбу, як про це читаємо у Конституції України (Стаття 51): «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї… Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою».

Від кого залежить наявність таких предметів у школі?

Звісно, і від влади — свідомих очільників Департаменту освіти в областях і містах, від незалежних та свідомих директорів і вчителів навчальних закладів, — але й від самих небайдужих батьків наших дітей-учнів. Ніхто насильно таких предметів не внесе до списку обов’язкових, але, з доброї волі всіх трьох вище перелічених категорій, наявність таких предметів дуже сильно допоможе у виховному процесі свідомих українців і добрих християн.

«Найважливіша справа для Церкви народу й родин, щоб діти були добре виховані… Щоб той обов’язок виховання дітей як слід виконувати, пам’ятайте на мою так часто повторювану раду: спільно молитися рано й увечір вголос, по змозі, з Молитослова. При вас і мала дитина, яка ще нічого не розуміє, привикне до молитви, вслухаючись в слова Отченашу і Символу віри. А кожне слово важливе, кожне слово є дверми до неба; воно підносить душу з болота матеріального життя і повсякденної злоби, біди і нужди до чогось вищого, святого, чистого, – до Бога, до того життя, що нам його дає благодать Ісуса Христа…» (митрополит Андрей Шептицький, До вірних єпархії, 1939).