Культура

Любовний вальс нацистів із більшовиками: культура ніколи не була поза політикою

09 Січня 2020, 17:33 966

Сталінський Радянський Союз був не лише заклятим ворогом нацистської Німеччини, але і джерелом натхнення для Гітлера у тому, як будувати тоталітарну систему.

Історики докладно описали, як нацисти копіювали радянський досвід при створенні своїх концтаборів. В культурній сфері також ішов активний обмін. Діячам культури з обох боків і на думку не спадало казати, що культура поза політикою, адже кожне культурне досягнення мало прославляти режим.

Особливо корисним для нацистів був досвід створення радянської пропаганди. Міністр пропаганди нацистської Німеччини Йозеф Геббельс захоплювався творами радянського кінорежисера Сергія Ейзенштейна. Про це і не тільки — розповідає кореспондент Російської служби Радіо Свобода Володимир Абарінов.

 

 

22 березня 1934 року в «Літературній газеті» з’явився відкритий лист Сергія Ейзенштейна (на фото, 1926р.) міністрові пропаганди нацистської Німеччини Йозефу Геббельсу. Знаменитий радянський кінорежисер писав:

Herr Doctor!
Вас навряд чи засмучує і, ймовірно, мало здивує, якщо ви дізнаєтеся, що я не є передплатником підвідомчої вам німецької преси. Зазвичай я її і не читаю. Тому вас може здивувати, що я з легким запізненням, але тим не менш поінформований про ваш черговий виступ перед кінематографістами Берліна в опері Кролл 10 лютого. На ньому ви вдруге вшанували втішною згадкою мій фільм «Броненосець «Потьомкін». Мало того, ви знову, як рік тому, зволили виставити його як зразок тієї якості, за яким слід рівняти націонал-соціалістичні фільми…

Якби Ейзенштейн тоді мав змогу читати щоденники Геббельса, він би знав, що майбутній міністр і найближчий соратник фюрера захоплювався його картиною ще в червні 1928 року:

Увечері дивилися «Потьомкіна». Повинен сказати, фільм зроблений дивовижно, з абсолютно чудовими масовими сценами… Гасла сформульовані так спритно, що не знайдеш, що заперечити. У цьому фільмі це насправді небезпечно. Шкода, що у нас немає такого.

У березні 1933-го, після приходу нацистів до влади, Геббельс нарешті отримує можливість давати німецьким кінематографістам керівні вказівки. Він збирає їх в готелі «Кайзергоф», щоб виступити з програмною промовою. Це перший раз, коли міністр пропаганди відважив щедрий комплімент «Потьомкіну»:

Це чудовий фільм, рівних якому немає. Причина — в його силі переконання. Всякий, хто не має твердих політичних поглядів, може навернутися до більшовизму після перегляду цього фільму. Він гранично ясно показує, що мистецтво може бути тенденційним і успішно поширювати навіть найгірші з ідей, якщо це робиться з видатною майстерністю.

 

Відповідь нацистів

Нацистський «Потьомкін» дійсно був створений. Він вийшов у прокат 1937 року. Зняв його режисер Карл Антон.

Фільм називався «Броненосець “Севастополь”» із підзаголовком «Білі раби» (під такою назвою картина була в прокаті у США. – РС). Навіть його рекламний плакат нагадував постери «Потьомкіна». Це був так би мовити, «Потьомкін» навпаки.

Дія картини розгортається в Росії 1917 року. У чорноморський порт повертається з походу броненосець. Його офіцери з нетерпінням чекають на зустріч із батьківщиною. Особливо радий «Костя», граф Костянтин Волков, закоханий у дочку губернатора Севастополя — Марію.

На палубі готується бал, але революціонери на чолі з віроломним камердинером губернатора Бориса захоплюють корабель і вбивають багатьох гостей та офіцерів екіпажу. Костя після сутички опиняється за бортом. Бунтівники направляють на Севастополь бортові гармати і змушують законну владу капітулювати, а потім вчиняють погроми в захопленому місті. Після низки гостросюжетних пригод Костя і Марія разом з іншими біженцями покидають Росію. Дивлячись на берег, що віддаляється, Костя вимовляє в фіналі: «Це лихо не тільки Росії. Вороги цивілізації повинні бути знищені. Боротьба триває!» Його бойовий товариш додає: «Народи ще не бачать цієї загрози…»

Фільм користувався винятковим успіхом, не в останню чергу завдяки фокстроту «Що ви сказали мені про любов і вірність» (композитор Петер Кройдер, текст Ганса-Фріца Бекмана. — РС) із його надзвичайно вдалим приспівом:

Ви сказали, що ваше серце розривається від туги навпіл.
Це була брехня — nitschewo!

 

 

У СРСР, своєю чергою, спішно екранізувалися антинацистські твори. 1938 року один за одним вийшли фільми «Професор Мамлок» за п’єсою Фрідріха Вольфа, «Болотяні солдати» за повістю Юрія Олеші, «Сім’я Оппенгайм» за романом Ліона Фейхтвангера. Ще в перших числах серпня 1939 Політбюро дозволяє Комітету у справах кінематографії замовити Фейхтвангеру сценарій за його романом «Вигнання» і виділяє на гонорар 35 тисяч франків. Але в другій половині того ж місяця політична ситуація різко змінюється.

 

Дружба-Freundschaft

У радянсько-німецьких відносинах настає період «дружби, скріпленої кров’ю», як висловився Сталін.

Пакт про ненапад між СРСР та нацистською Німеччиною від 23 серпня 1939 року, за яким настав розділ Польщі згідно з секретним протоколом, а потім Договір про дружбу і кордон від 28 вересня 1939 року, який закріпив цей розділ, — стали громом серед ясного неба і для радянських громадян, і для підданих Третього рейху.

Агітпроп обох країн ламав голову, як змусити населення забути те, що втовкмачували йому ще напередодні — про непримиренний антагонізм двох ідеологій, «звірячу» сутність відповідно націонал-соціалізму та більшовизму.

Але, як писав Джордж Орвелл, «новизна тоталітаризму — в тому, що його доктрини не тільки незаперечні, але й мінливі». В обох столицях дійшли висновку, що ідеологічні протиріччя двох режимів слід приглушити і взяти курс на культурне зближення.

У Німеччині зняли з прокату «Броненосець “Севастополь”».

В СРСР зник із кінотеатрів «Олександр Невський» Ейзенштейна, в якому російське військо громить Тевтонський орден. Перестали показувати і всі перераховані вище антинацистські картини. На двосторонніх переговорах раз у раз заходить мова про те, що непогано було б підписати угоду про культурні обміни.

Німецькі прокатники цікавляться радянським історичним кіно.

10 січня 1940 року це питання обговорюється на засіданні Політбюро.

Постановили:

1.Дозволити «Наркомзовнішторгу» продати Німеччині обидві серії кінофільму «ПетроI» за 20 тисяч марок, погодившись на об’єднання обох серій в одну, з озвучуванням німецькою мовою, за умови затвердження тексту, діалогів і написів Комітетом кінематографії при РНК СРСР.
2.Дозволити також продати кінофільм «Мінін і Пожарський» за 15 тисяч марок.

Режисер Густав Учицкі тим часом закінчує «Поштмейстера» — екранізацію пушкінського «Станційного доглядача» з Генріхом Ґеорґе в головній ролі. Ця стрічка, хоч і сильно відрізняється від першоджерела, донині вважається однією з найкращих екранізацій Пушкіна в зарубіжному кіно.

А 7 лютого 1940 року в Берлінській державній опері відбулася прем’єра — «Життя за царя». Оперу Михайла Глінки після революції не ставили на батьківщині 22 роки. З її монархічним сюжетом не знали, що робити. Пробували перенести дію в обставини радянсько-польської війни 1920 року. Нарешті, нове лібрето написав поет Сергій Городецький: тепер поляки шукають не юного царя Михайла Федоровича, який сховався в монастирі, а дорогу на Москву.

Радісний хор у фіналі замість «Слався, слався, наш російський цар» співає — «Слався, слався, слався, Русь моя». У цій версії опера була поставлена на сцені Большого театру.

Прем’єра відбулася 2 квітня 1939 року. На спектакль було запрошено іноземних дипломатів, і немає сумніву, що аташе з питань культури відправив до Берліна депешу про оглушливий успіх опери. «Іван Сусанін» відразу ж став класикою, головною оперою радянського репертуару.

Берлінська прем’єра пройшла через 11 місяців після московської. Відомство Геббельса, що дало дозвіл на постановку, прекрасно бачило пропагандистський потенціал опусу Глінки: як у ті часи, так і цього разу агресорами зображувалися поляки. Попри наявність лібрето Городецького, автори вистави все скористалися ж старим текстом барона Розена.

Склад виконавців був сліпучо зоряним. Антоніду співала уродженка Бессарабії Марія Чеботарі — згодом її порівнювали з Марію Каллас. У партії Собініна виступив видатний тенор Гельґе Росвенґе. Тоді ж він записав найскладнішу арію з четвертого акту.

Цей запис став одним з найкращих у його дискографії.

 

Гельґе Росвенґе. Арія Собініна. Оркестр Берлінської державної опери. Диригент Бруно Зайдлер-Вінклер. 1939.

 

Москва відповіла Берліну прем’єрою «Валькірії». Поставив її не хто інший, як Ейзенштейн. Достеменно невідомо, як саме ухвалювалося це рішення. Тодішній головний диригент Великого театру Самуїл Самосуд у своїх спогадах просто не пише про це:

Досі ще лунає у вухах здивована інтонація, якою відгукнувся Сергій Михайлович на мій телефонний дзвінок, коли я йому без всяких дипломатичних «підходів» запропонував поставити в Великому театрі вагнерівських «Валькірію».
– Вагнер ?! Опера? .. Ніколи і нічого не ставив в опері… Та ще Вагнера.

Дзвінок цей відбувся 30 грудня, через п’ять днів після обміну теплими посланнями між Гітлером і Сталіним з нагоди 60-річчя радянського вождя. Навряд чи варто сумніватися в тому, що ідея поставити «Валькірію» виходила з найвищих інстанцій. Вагнера в СРСР перестали ставити в 1930-ті роки. Радянському панівному ареопагу він представлявся незрозумілим містиком, до того ж було відомо, що Вагнера обожнює Гітлер, вважаючи його справжнім виразником арійського духу. Але саме це і стало вирішальним чинником у новій політичній обстановці.

Вистава в Большому трактувалася саме як жест. 18 лютого, після берлінської вистави «Життя за царя», Ейзенштейн звернувся до німецьких слухачів московського радіо:

Ми раді, що на цей крок ми можемо відповісти «Валькірією»… «Валькірія» — найбільша мистецька подія цього сезону, де німецьке мистецтво і культура вступає в новий контакт з нами, росіянами…

Прем’єра «Валькірії» була призначена на кінець вересня 1940 року. Але вже в листопаді 1939-го Сталін розв’язав війну з Фінляндією, за якою відбулася окупація балтійських країн. Відносини з Німеччиною різко зіпсувалися. Мірою наближення прем’єри Ейзенштейн нервує, побоюється несподіваних політичних поворотів. 25 вересня він записує в щоденнику:

Вчора Репертком і Комітет [у справах мистецтв] дивилися «Валькірію» <…> До мене ніяких закидів. Дуже хвалять <…> Аби німці не підгадили. Якщо відтягати, можна потрапити в не ті з ними відносини.

Прем’єру все ж відтягнули. Запис від 28 вересня:

Сьогодні, в призначений день прем’єри «Валькірії», йде «Іван Сусанін». І, здається, назавжди… Вина за Німеччиною: військовий союз і провезення військ по Фінляндії (мається на увазі транзит німецьких військ через Фінляндію в окуповану Норвегію, розцінений радянською стороною як порушення умов пакту Молотова-Ріббентропа. – РС) <…> А все-таки шкода «Валькірію»…

У середині листопада до Берліна вирушає Молотов.

Його переговори з Гітлером закінчилися невдачею. Але «Політ валькірій» все ж відбувся. 28 листопада відбулася прем’єра. Німецький посол граф фон Шуленбург сидів в царській ложі. Партію Зиґмунда співав чудовий російський тенор Никандр Ханаєв.

Рецензенти досить високо оцінили роботу диригента Василя Небольсіна і деяких співаків та поблажливо-іронічно — режисуру. Святослав Ріхтер, який бачив виставу, назвав її «катастрофою». І згадував похмурий дотеп піаніста Генріха Нейгауза, який сказав, що ця невдача і стала причиною війни.

Один із німецьких дипломатів, який супроводжував Шуленбурґа, назвав версію Ейзенштейна «сенсаційною і дуже своєрідною, і, в усякому разі, зовсім відмінною від тих вагнерівських інсценізацій, які можна було уявити собі в Німеччині». Хтось інший зі співробітників посольства назвав її «навмисною єврейською витівкою».

Радянсько-німецький культурний ренесанс не відбувся. «Валькірію» дали в Большому всього шість разів. 27 лютого 1941 року відбувся останній спектакль. Ейзенштейн більше ніколи не ставив опер.

*

У березні 1941 року була заснована Сталінська премія в галузі літератури і мистецтва. Головний диригент Большого отримав премію другого ступеню за «Івана Сусаніна». Ейзенштейна нагородили першим ступенем за «Олександра Невського». Фільм повернувся у прокат. У Німеччині після 22 червня знову стали показувати «Броненосець “Севастополь”», але під іншою назвою — «Червоні звірі».

 

Кредит грудень-травень
Зібрано Залишилося зібрати
60632грн
28395грн
Потрібно зібрати
89027грн
Залишився
1день
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Німеччина
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: