З нагоди сотої річниці народин Федеріко Фелліні (20 січня 1920р.), кілька ватиканських і римських інституцій підготували проєкт, завдання якого — показати особисту віру славетного італійського режисера та релігійну тематику в його фільмах.
Ідея заходу, що набув назви «Мені треба вірити. Федеріко Фелліні і sacrum», належить Папському салезіянському університетові, Інститутові релігійних наук ім.Альберто Марвеллі та Культурному центру ім.Павла VI в Ріміні, за співпраці з кінокритиками, науковцями та друзями режисера.
У цих двох містах — Ріміні, де Фелліні народився 20 січня 1920 року, та Римі, де він помер 31 жовтня 1993-го, в березні відбудуться дві присвячені йому сесії. На 7 березня в порту над Адріатикою заплановано симпозіум «Дитинство світу», а за два тижні в італійській столиці учасники наступного симпозіуму говоритимуть на тему «Де є Бог?» На першій зустрічі йтиметься про дитинство та молоді роки Фелліні, а темою другої буде спроба показати релігійний простір у його творах.
До організації обох симпозіумів долучилися студенти згаданих вишів, під керівництвом Папської ради з питань культури та її голови — кардинала Джанфранко Равазі.
Отець-професор Ренато Буфера, викладач історії кіно на факультеті комунікаційних наук у Салезіянумі та один зі співтворців проєкту, згадує, що великий вплив на віру майбутнього режисера мали в дитинстві його батьки. Мати, Іда Барбіані, була ревна католичка, тоді як його батько формував підхід Федеріко до «діалогу між жіночим баченням релігійності й більш скептичним, лівацьким, соціалістичним у римському контексті», — каже салезіянець. Молодий Фелліні, додав він, набув хорошу християнську формацію, включно з таїнствами, практикував і розвивав разом із друзями чуття Бога та зростав у «дуже добрій релігійності, як багато інших».
Пізніше, коли Фелліні виїхав із рідного Ріміні до Рима, його підхід до віри змінився. В столиці він почав працювати як журналіст, рисувальник, сценарист і зрештою як режисер, маючи поруч виняткову особистість (також і з релігійного погляду), пізнішу дружину Джульєтту Мазіну. Але його цікавість до віри і потреба віри зростатимуть із роками, що приведе Фелліні до кращого обґрунтування й пізнавання таємниці. На думку о.Буфери, цьому посприяти читання творів Юнга і контакти з Ґуставо Ролем — відомим на той час мислителем і художником, який відзначався особливою чутливістю. Все це привело режисера до публічного визнання: «Мені треба вірити».
Отець Ренато прокоментував застереження, що Фелліні у своїх фільмах часто показував релігію крізь призму іронії, екстравагантності, багато хто вважав його сповненим упереджень, що навіть стягнуло на нього критику на шпальтах «L’Osservatore Romano» в 1960 році за «Солодке життя». На переконання салезіянця, оцінюючи фільми цього режисера, потрібно насамперед пам’ятати про те, що точкою відліку в них були його глибокі духовні пошуки і що він часто брався за релігійні та духовні теми. Це особливо помітно в трьох його фільмах, що дістали назви «трійця благодаті відкуплення»: «Дорога» (La Strada), «Шахраї» (il Bidone) та «Ночі Кабірії» (Le Notti di Cabiria). Чуття Бога, Його присутність, значення пробачень і переміни в них дуже сильні, — вказує о.професор Буфера.
Священник зазначає, що так само є і з «Солодким життям» (La Dolce Vita), яке викликало «все це замішання» (у ватиканському виданні) і зробило так, що багато тогочасних католицьких кінокритиків не змогли цей фільм прийняти. Але були й такі католики, і священники теж, які зрозуміли послання цього фільму: життя на роздоріжжі між прагненням до небуття і потребою чогось глибшого в буржуазному й аристократичному римському суспільстві, яке також змінюється в ті часи економічного буму.
Потім режисер став дещо цинічним та іронічним стосовно Церкви та її людей, що було помітно зокрема в таких його фільмах, як «Надзвичайні історії» (Tre passi nei delirio) з епізодом «Тобі Дамміт», «Бокаччо-70» з епізодом «Спокуса доктора Антоніо» та «Вісім з половиною». Але там також, окрім іронії та відсторонення, є чимало симпатії та поваги до Церкви, а пізніше помітне повернення до sacrum, починаючи від «Джинджер і Фреда» й завершуючи «Голосами Місяця» (La Voce della Luna).
Завершуючи свій коментар, о.Буфера висловив переконання: тепер, через майже 27 років по смерті Федеріко Фелліні, можна сказати, що справи віри та духовних шукань відігравали в його творчості важливу роль, що він шукав сенсу життя, відчуття Бога, і «ймовірно, знайшов його».
Федеріко Фелліні був одним із найбільших і найславетніших кінотворців не тільки італійського, але й світового кіно. Він зняв понад 20 фільмів, із яких майже всі швидко стали відомими й потрапляли до скарбниці світового кінематографу. В 1956-1974 роках його стрічки чотири рази здобували американські «Оскари» як найкращі закордонні фільми, а 1993 року — за кілька місяців до смерті — він отримав цю нагороду за свою творчість загалом.
фінансово.
Щиро дякуємо!
