Занепад Римської імперії — це час епідемій, які її переслідували, і водночас — період динамічного розвитку християнства. Щораз більше людей хотіло долучитися до тих, хто сприймав хворобу як тест на любов до ближнього, а смерть — як перехід до нового життя.
Вони підтримували не лише інших християн, а всіх потребуючих. Завдяки цьому Євангеліє проголошувалося насамперед через їхній приклад, а потім уже слова. У стародавньому світі новою мораллю були настанови Ісуса, який казав: «Усе, що ви зробили одному з братів Моїх менших, — ви Мені зробили».
Смертоносні епідемії
165 року, за правління Марка Аврелія, спалахнула епідемія, яка, за різними оцінками, забрала від чверті до третини мешканців Імперії. Це, мабуть, був перший випадок смертельної віспи в Західному світі. Епідемія тривала аж 15 років.
Майже на 100 років пізніше, 251 року, прийшла нова велика біда. Вважають, що то був кір, який досяг такого ж рівня смертності. Ця епідемія значно послабила військову міць Риму, а суспільство поринуло в почуття безнадії. Багато сіл і містечок були повністю спустошені та незабаром зруйнувалися.
Вони виявляли безмежну любов
Для сторонніх людей було дивом те, що в християнських спільнотах у часи епідемій люди краще давали собі раду і їм частіше вдавалося пережити мор. Це відбувалося тому, що хворі й слабкі не почувалися відкинутими, бо спільнота мірою змоги якнайкраще дбала про них. Іноді самі лиш їжа і вода могли врятувати життя тим, хто був надто виснажений, щоби їх здобути.
Люди, які через економічні потрясіння зубожіли, могли розраховувати на допомогу своїх братів по вірі. Навіть імператор Юліан Флавій (Юліан Відступник), який боровся з християнством, казав, що доброзичливість язичників «бліда» порівняно з ділами «галілеян».
Святий Діонісій Великий, який жив у часи епідемії 251р., писав: «Більшість наших братів-християн виказали безмежну любов і вірність, ніколи не жаліючи себе і дбаючи про кожного. Вони опікувалися хворими, попри небезпеку, задовольняли кожну їхню потребу, слугуючи їм у Христі, і разом із ними відходили з життя щасливими. Найкращі з наших братів саме так втратили своє життя (…) Їхня смерть як вираз великої богобоязні та сильної віри насправді повністю рівнозначна мучеництву».
Надія Воскресіння
Християнське послання про те, що життя не закінчується тут, на землі, несло надію, якої потребували люди в розпачу. Помітна «інакшість» цього послання, порівняно з багатобожжям, сильно приваблювала їх і в багатьох випадках приводила їх до хрещення. Вірні не припиняли молитви, яка в труднощах і хворобі ставала ще ревнішою.
Бачивши приклад християн, уже важко було повірити, що вони становлять загрозу для суспільства, як довго вважалося. Їхня поведінка сприяла взаємному зближенню й тісним зв’язкам.
Випробування людини
Кипріан, єпископ Карфагена, сприймав труднощі як шанс духовної віднови. «Як правильно, як необхідно те, що ця смертельна хвороба віднаходить у кожному праведність і випробовує уми роду людського: чи добре ми дбаємо про хворих; чи родичі виконують свої обов’язки; чи володарі виказують співчуття до хворих рабів; чи лікарі не залишають інфікованих без допомоги», — писав він.
Любити іншого, як себе самого, — ця думка була революційною. Нічого дивного, що так багато людей хотіло познайомитися з тими, хто вмів її втілити в життя.
Переклад CREDO за матеріалами: Ева Рейман, Aleteia