Римо-катол.: 14 липня (довільний спомин)
Відомий кармеліт-письменник Антоніо Сікарі розпочинає свою розповідь так: «У свої 24 роки Каміл де Лелліс був пропащою людиною». Сильне ствердження як щодо святого, засновника ордену каміліанців, брати якого складають особливу четверту обітницю — служіння хворим!
Але проти Сікарі, як і проти фактів, не попреш. Мати, жінка похилого віку, народила сина у старості (її навіть прозвали «святою Єлизаветою»). По її смерті хлопчина з 13 років ходив у різних солдатських загонах, спершу разом з батьком, потім уже сам. Жив за простим «чоловічим» принципом: що заробив — те прогуляв. Одного разу програв навіть свою алебарду, не кажучи про одяг.
Про нього відгукувалися як про «розбещеного, але дивного» — кажучи інакше, цей молодий чоловік не був позбавлений незрозумілих іншим поривів до добрих учинків. Отака «розшарпана» натура в хвилину жаху давала Богові обітницю стати монахом, якщо врятується, а коли все минало — знову забувала свої обітниці.
Однак до служіння Собі та людям Бог його провадив невпинно, немовби «не звертаючи уваги» на цю шарпанину. З юності Каміл мав велику виразку на нозі — невідомо точно, дистрофічну чи сифілітичну; але в ті моменти, коли він пробував виправитися, в монастир його, як хворого, просто не приймали. Але в лікарні він лежав, довго і не раз. Внаслідок чого, що цілком зрозуміло, прийняв своє життєве призначення як служіння хворим.
Розуміння ситуацій, які формували святих, строго необхідно будувати на розумінні історичних реалій. Лікарні для невиліковно хворих у XVI столітті — це зовсім не те місце, яке ми автоматично уявляємо при слові «лікарня». То були смердючі місця, закинуті будівлі, куди звозили й де покидали тяжко хворих. Аби знайти людей для догляду за такими хворими, тогочасне італійське суспільство… використовувало засуджених. Як покарання злочинцям діставалося провести скільки-то там днів, доглядаючи за хворими. Так що і про догляд, і про медичне обслуговування, і про послугу милосердя багато що стає зрозумілим…
Камілло де Лелль, переживши ключовий момент свого навернення 1575 року, став не просто помічником, а потім старшим у головній лікарні Мілану. Він, який раніше умів всіх обдурити, аби втекти, випивати і грати в кості, тепер наскрізь бачив усіх хитрунів. Знав, коли його хотіли надурити з неякісними товарами; вказував, допомагав, працював дні й ночі. Запровадив ритуал прийому бідняків у лікарню: їх мили, цілували, перевдягали в чисте і клали в чисту постіль. «Хворі бідняки — це зіниця ока Божого і Його серце… те, що ми робимо їм, робимо самому Богу», — казав він.
У міланській «Ка гранде» до нього почали ставитися з підозрою — мовляв, хоче забагато, а може, навіть відбере собі цю лікарню?.. Разом з кількома однодумцями святий розпочинає справу заново у римській лікарні «Апостольський притулок». І розуміє: аби вдалося здійснити служіння, якого він прагне, таке незвичне для тих часів, — йому потрібно стати священиком. Камілло відбув належні теологічні студії і 1584 року прийняв свячення. Засноване ним Товариство служіння хворим затвердив 1586 року Папа Сикст V; Папа Григорій XIV підніс його 1591 року до рангу Ордену. Сам Камілло разом із 25 товаришами склали урочисті обітниці й стали першими братами нової монашої родини. Народившись 1550 року в хліві, «подібно до Христа у яслах», св.Каміл помер 1614 року в лікарні Святого Духа в Римі. Був канонізований 1746 року і проголошений покровителем хворих та працівників медицини.
В іконографії зображається в чорній сутані з червоним хрестом; частий сюжет — служіння хворим.
Тіло св.Каміла де Лелліса спочиває в храмі центрального Дому каміліанців, у каплиці Пресвятих Дарів.