«Спочатку відмовимо молитвочку, потім поцілуємо Бозю, а потім підемо до Ісусика». Ви так розмовляєте з дітьми?
Особа чи медальйон?
Щоб було зрозуміло — у релігійному вихованні дітей можна зробити значніші помилки, ніж казати на Бога «Бозя». Можна, наприклад, не розмовляти з дітьми про Бога, можна лякати Ним або жити так, що це суперечитиме всім правильним і піднесеним словам. Також я можу уявити ситуацію, коли маленька дитина іноді чує це нещасне «Бозя» і це не завдає шкоди її душі. Але переважно інфантилізація релігійної лексики — погана ідея.
Що ж не так із «Бозею»? По-перше, цей вислів багатозначний: «Бозею» часто називають не лише Бога, а й Божу Матір, ангелів та святих і навіть їхні образи, статуї та медальйони (тоді це, мабуть, буде «бозя» з малої літери). Я колись чула, як сорокарічна жінка, прийнявши скапулярій, запитала священника, чи може вона замість вовняного чи металевого скапулярію носити «бозю», якого носить роками. І показала золотий медальйон із Дівою Марією.
Із ким ми розмовляємо?
У теології є два поняття: latria, тобто поколоніння виключно Богу; та dulia —шанування святих (до речі, idolatria — це поклоніння ідолам, а hiperdulia — це культ Божої Матері, належний Їй через Її особливу роль в історії спасіння). І хоча ми кажемо, що молимося до святих, — по суті це радше розмова зі старшим братом чи сестрою, які далі просунулися на шляху, яким ми також крокуємо. Можна просити святих про заступництво і дякувати їм (якщо ми розмовляємо так із живими, то чому не можемо розмовляти з тими, хто вже в небі?), але податель і джерело усякого добра — виключно Бог і тільки Йому належить уся честь і поклоніння. Розрізняти latria і dulia, можливо, для трирічної дитини й занадто; але треба цю різницю усвідомлювати самим і відповідно розмовляти з маленькою людиною.
Звісно, дитині треба також пояснювати, що, хоча ми часто молимося, дивлячись на ікону або хрест, то зображення Бога або святих — умовні й служать лише для того, щоб зосередитися на молитві. Називаючи медальйон «бозя», можна дуже намутити в дитячій голові. Проблема також у тому, що «Бозя» — жіночого роду. Хоча Бог і не має статі (а, швидше, є джерелом усякого добра — також і рис, які ми пов’язуємо з жіночністю), але зазвичай ми говоримо про Нього у чоловічому роді.
Для малюків
Коли мої діти були маленькими, ми давали їм перед Месою гроші на пожертву. Іноді це спрацьовувало як гра і спосіб чимось зайняти, а іноді ні. Не спрацьовувало, наприклад, тоді, коли комусь із дітей спадало на думку жбурнути монетою в черницю, або перевірити на смак купюру, або, якщо монета впала — жах! — у діру в підлозі. Але одного разу старші доньки відмовилися брати гроші до храму.
Чому? «Бо так роблять малі діти». Оскільки ми з чоловіком не брали участі в цьому щонедільному ритуалі, дівчатка зрозуміли, що теж мають колись із нього вирости. Це, звісно, дрібниця, але добре показує ширшу проблему. Якщо щось «дитяче», то колись треба це залишити. Шкода, коли це Меса або молитва.
Саме тому наші діти ніколи не ходили на Месу для дітей. На такій літургії іноді можна почути речі, які ображають естетичні почуття, до того ж недоречні — наприклад, жваві пісеньки з моторошним стуком по гітарі й дивакуваті проповіді, — і, всупереч уявленням, узагалі не зачіпають кількарічних дітей.
З усією повагою
Дитина, яка звикла до «Бозі», не матиме понятійного апарату, щоб думати про Божі речі й молитися. Сповідники кажуть, що їм трапляється чути в конфесіоналі від дорослих людей, що вони «не відмовляли молитвочку» або не ходили до «церковці». А той, хто користується такою інфантильною лексикою, напевно буває у «церковці» хіба що на великі свята.
Раніше було звичним розмовляти з дітьми по-дитячому — наприклад: «Ой, со дідя лобить?» Напевно, звідси з’явилися зменшувальні слова в релігійній мові. Сьогодні психологи й логопеди радять розмовляти з дітьми нормально — вживаючи звичайні слова, без надмірного зменшення. Діти хочуть, щоб до них ставилися тепло, ніжно й ласкаво, але водночас — серйозно. Тим більше заслуговує на це Бог.
фінансово.
Щиро дякуємо!
