В англійській мові є вираз «гонитва за дикими гусьми». Він означає якусь безнадійну справу, марний пошук, що безсумнівно виявиться невдалим.
Людина, яка женеться за дикими гусьми, витрачає багато часу, намагаючись упіймати те, чого ніколи не отримає, або рухаючись шляхом, який нікуди не веде. Оксфордський словник визначає гонитву за дикими гусьми як «безнадійний пошук того, що неможливо знайти».
У більш давні часи поняття гонитви за дикими гусьми стосувалося не полювання на птахів, а їзди верхи. Вершник, що їхав попереду, безладно гнав коня галопом через сільську місцевість, а ті, хто їхали за ним, просто повторювали кожен його рух, як це роблять дикі гуси, коли летять клином.
Саме у цьому сенсі Вільям Шекспір використовує поняття гонитви за дикими гусьми у своїй трагедії «Ромео і Джульєтта». У сцені, де Меркуціо змагається в дотепності з Ромео, Меркуціо просить свого друга Бенволіо допомогти йому, але Ромео глузує: «Ну, якщо твої дотепи поженуться, як на полюванні за дикими гусьми, я загинув, бо в кожному з твоїх п’яти чуттів більше дикості, ніж у мене в усіх разом узятих. Чи не вважаєш ти й мене за дикого гусака?»
Але до чого тут Святий Дух? Чому перші християни говорили про Святого Духа як про дикого гусака? Хіба третя особа Пресвятої Трійці не постає перед нами у вигляді ніжного голуба, як в епізоді з хрещенням Ісуса: «І ось небо розкрилось, і побачив Йоан Духа Божого, що спускався, як голуб, і сходив на Нього» (Мт 3,16)?
Ранні християни високо цінували здатність диких гусей до несподіваного втручання у ситуацію. Задовго до того, як Шекспір написав свою трагедію, вірні сприймали дикого гусака як символ невсипущої пильності.
Історія свідчить, що 18 липня 387 року до Різдва Христового галльські кельти напали на Рим. Понад 30 тисяч галльських воїнів захопили більшу частину міста, ґвалтуючи та грабуючи, спалюючи і вбиваючи, чим змусили вцілілих громадян та римських солдатів сховатися на вершині Капітолійського пагорбу. Вночі галли намагалися захопити пагорб, але зграя гусей, почувши наближення вояків, почала голосно ґелґотати, попереджаючи сплячих римських солдатів про небезпеку.
Пліній Старший, давньоримський історик, у своєму творі «Природнича історія» так описував унікальні характеристики гусака: «Гуси пильно стежать; їхнє ґелґотання попередило про напад на римський Капітолій. Гуси можуть мати силу мудрості, як це показує історія про гусака, що був супутником філософа Лацида і відмовився залишити його. Гуси ходять пішки до Рима з Галлії; якщо котрийсь із них втомиться, його змушують очолити інших, щоб він, ідучи попереду, був змушений продовжувати шлях через тиск інших гусей, що йдуть за ним».
Святий Ісидор Севільський, що жив у VI столітті, також описує історію про спробу розграбування Риму галлами та про рятівні крики гусей. У своїй праці «Етимологія» він писав: «Гуси чувають уночі і попереджають про небезпеку, здіймаючи шум; вони відчувають запах людей краще за будь-яких інших тварин. Гуси попередили Рим про напад галлів».
Євангеліє від Йоана каже: «Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде. Так буває і з кожним, хто від Духа народжений» (Йн 3,8).
То що ж найкраще відповідає уявленням про Святого Духа? З одного боку, Святий Дух ніжний, як голуб: Він може прийти тихо, саджаючи зерна мудрості в наші серця. З іншого боку, іноді Святий Дух діє як дикий гусак, зриваючи нас на ноги, порушуючи статус-кво та запалюючи нас вогнем Божої Любові.
У будь-якому разі, ми вітаємо Його присутність. Прийди, Святий Духу!
Переклад CREDO за: National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
