До Року св. Йосифа пропонуємо вам роздуми о.Ришарда Федерчика — частини його книжки «Під опікою святого Йосифа».
На початку зауважимо, що всяка діяльність людини — як зовнішня, так і внутрішня — є наслідком акту її волі, її вибору.
Але людина може вибрати лише те, що знає, бо, як каже св. Тома з Аквіну: «Воля іде за пізнанням». Своєю чергою, пізнання обумовлене всією об’єктивною дійсністю, яка існує незалежно від людини; духовною культурою народу, до якого людина належить, ієрархією цінностей, яку цей народ прийняв, сформував; а також духом епохи. І тому не можна оцінювати людину, її вчинки відірвано від її епохи, бо тоді отримаємо її фальшивий образ.
Приглядаючись до св. Йосифа — і тим самим оцінюючи його, — ми вже трохи згадали про зовнішні обумовлення, про духа епохи, в яку він жив. Усе це напевно впливало на його пізнання, на його вибори, на його життя.
Сьогодні спробуємо торкнутися джерела, коріння, з якого виріс народ Йосифа, його ментальності, його культури. Ми знаємо, що після потопу ім’я істинного Бога людям було незнане; людство занурилося в морок політеїзму (багатобожжя). Своїх богів мали не тільки кожна держава, кожний народ, але також кожне місто, їх були тисячі…
Приблизно за 1800 років до народження Христа Бог єдиний, правдивий увійшов в історію людства, дав людині ближче себе пізнати, постановив реалізувати свій споконвічний план спасіння людини — план послати на світ Месію, Спасителя; план, який Бог заповів ще в раю.
Святе Письмо так описує цей момент, коли Бог ввійшов в історію людства (Бут 12, 1-3). Аврам послухав голос незнаного доти Бога. Біблія каже: «І пішов Аврам, як сказав йому Господь…» (Бут 12,4а). Це він дав початок народові, до якого належав св.Йосиф. Це він справив вирішальний вплив на духовність цього народу, його ментальність, його ставлення до Бога. Євреї називали Авраама своїм батьком, бо він насправді був їхнім батьком. Він їх народив, дав їм початок у духовному й фізичному сенсі. В цьому сенсі він був також батьком Йосифа. Сьогодні спробуємо подивитися на св.Йосифа, особливо на його рішення жити в целібаті, крізь призму двох подій з життя Авраама. Спробуймо в них також віднайти себе, застосувати їх до нас самих.
«Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його Я тобі покажу» (Бут 12,1). Такий голос почув Авраам. Напевне він злякався. Досі він знав тисячі богів Месопотамії; їм поклонялися в його рідному місті, в Халдейському Урі, — але жоден із цих богів не говорив, нічого не жадав. А тут раптом голос, живий голос Бога, який наказує: вийди! Вийди з твого міста, покинь родину, покинь усе те, що любив до цього часу, що було змістом твого життя.
Покинь усе це для чогось, чого не знаєш, що пізнаєш потім, для «краю», який тобі покажу, — каже Бог. Авраам злякався не тільки самого голосу, але й того, чого від нього жадав Бог. Нелегко покинути те, що людина полюбила, до чого звикла; тим важче, якщо їй уже 75 років, а Авраамові саме стільки тоді було.
Вимога Бога було тим важчою до виконання, що тоді людина могла почуватися в безпеці тільки в межах свого покоління, свого роду, а опинившись поза ним, була приречена на смерть, її міг убити кожен, кого зустріне. Однак… Святе Писання говорить: «І пішов Аврам, як сказав йому Господь» (Бут 12,4а). Він сліпо довірився Богу — Богу, якого не знав раніше; залишив рідні сторони й пішов — як пише Апостол Павло — не знаючи, куди йде. Ввірився, довірився, послухав голосу Бога… Хоч цей голос чув лише він. Бесумнівно, земляки провели його насмішкуватими поглядами, кепкуваннями, вважали його божевільним.
Ввірився, довірився, послухав голосу… Тому його вважають батьком ввірення, батьком віри, батьком сліпої довіри до Бога.
«Вийди з землі твоєї!» Вийди з того, що тобі належить природно, згідно з людськими правами — одного дня почув св.Йосиф. Не знаємо, як його досяг цей голос; але знаємо, що досяг, що перед ним постав Божий наказ життя в целібаті поряд із дружиною. До Авраама Бог говорив безпосередньо; безпосередньо говорив до Марії. Як Він промовив до Йосифа? Це назавжди залишиться таємницею; але знаємо, що суть цієї Божої мови, скерованої до нього, була та сама: покинь те, що нормальне в очах людей, що звичайне, природне; покинь те, чим живуть усі люди, до чого схиляє тебе твоя природа…
«Вийди в край, що його Я тобі покажу…» Говорячи до Авраама про цей майбутній край, Бог манив його видінням численного потомства: «Я виведу з тебе великий народ…», обіцяв майбутню славу: «Зроблю великим твоє ім’я…» А що взамін за послух своєму наказу Бог міг обіцяти Йосифові? Чи обіцяв потомство? Адже Він жадав целібату! Чи обіцяв славу, добре ім’я, визнання? Адже відсутність дітей у той час була знаком ганьби, знаком Божої кари! Однак…
Можемо повторити за книгою Буття: і пішов Йосиф, як сказав йому Господь. Послухав Божого голосу, сліпо довірився… Чи в цьому світлі св.Йосиф не заслуговує так, як Авраам — а, може, навіть більше, ніж він, — на титул «Батька віри, сліпого ввірення Богу, довіри до Нього?»
«Вийди з землі твоєї, в край, що його Я тобі покажу…» Так закликав Бог до Авраама, до Йосифа; так само волає і до мене. І так було не тільки тоді, коли Він кликав мене до священства чи богопосвяченого життя, — але кличе мене щоденно. Вийди з посередності, з того, що тільки людське, вийди з довіри до себе, до своєї сили.
Вийди! Вийди до Мене! Виходь постійно вгору, весь час понад себе! Бог кличе!
І пішов Аврам, як сказав йому Господь…
І пішов Йосиф, як сказав йому Господь…
Чи я йду, як говорить мені Господь? Чи я здатний відмовитися від того, щоб дивитися на себе, на своє життя тільки по-людськи? Вийди з твоєї землі! — волає Бог. Святий Йосифе, батьку віри і довіри, вчини, щоб я вийшов, щоб довірився, як ти.
І друга подія з життя Авраама. Ось як говорить про це Святе Писання:
«Після того Бог випробував Авраама. Отож сказав до нього: Аврааме! Той же відповів: я тут! Бог сказав: візьми сина твого, твого єдиного, якого любиш, Ісаака, і піди в Морія-край та й принеси його там у всепалення на одній з гір, що її я тобі вкажу. Встав Авраам рано-вранці, осідлав свого осла, взяв із собою двох слуг та Ісаака, сина свого, наколов дров на всепалення і пішов на місце, що призначив йому Бог» (Бут 22, 1-3).
Вимагання Бога було очевидне: Авраам мав скласти в жертву свого сина. Тварину, принесену Богу в жертву, в ті часи вбивали і спалювали. Так само мав учинити Авраам зі своїм сином: повинен був його вбити і спалити. Сина Божої обітниці!
Авраам був бездітний, коли Бог його покликав із халдейського народу. Однією з Божих обітниць була власне та, що він матиме потомство, що стане батьком народу такого численного, як зірки на небі, як пісок на березі морському. Коли йому було сто років, всупереч законам природи, його дружина, також уже стара, зачала і народила сина.
Божі обітниці починають здійснюватися. Авраам розуміє, що через цього сина стане батьком великого народу. І раптом це Боже вимагання: склади сина в жертву! Вимагання, по-людськи, безглузде, Бог немовби заперечує свої обітниці, немовби перекреслює все, що досі зробив для Авраама. Що відчував Авраам? Що думав? Чи не проклинав Бога? Яку страшну битву він провів із собою, зі своєю батьківською любов’ю? Не знаємо цього, про це мовчить Святе Письмо. Воно тільки каже:
«Спорудив Авраам жертовник, розклав дрова і, зв’язавши Ісаака, сина свого, поклав його на жертовник, зверху на дровах. Тоді простягнув Авраам свою руку й узяв ножа, щоб принести в жертву сина свого» (Бут 22, 9б-10).
Він був до такої міри підданий Богу, так сильно слухняний Його голосу, що вчинив усупереч собі, всупереч здоровому глузду, всупереч батьківським почуттям.
Авраам сягнув рукою по ніж, щоб убити сина — він хотів це зробити, бо так сказав Бог. Це незвичайна подія, яка ще раз підкреслює його ввірення себе Богу, його надзвичайну віру.
Якимсь далеким відлунням відбивається ця подія у житті св.Йосифа тоді, коли досягнуло його Боже вимагання жити поряд із Марією в целібаті.
Ми вже говорили, що св. Йосиф, ідучи за цим голосом Бога, вирішив прийняти надзвичайні особисті труднощі, які випливають від суспільства, що засуджувало бездітність,вбачало в ній Божу кару. Але у світлі цієї події та життя Авраама вимальовується перед нами ще один аспект цього рішення св.Йосифа, аспект, якого ми не можемо пропустити: відмова від сина! Ми вже говорили, яким загальним у єврейському народі було очікуваня на прихід Месії. Кожен хлопець і кожна дівчина мріяли про те, що саме в їхній родині народиться син — Месія. З цього очікування випливав релігійний обов’язок створення родини, народжування дітей.
Живи в целібаті! — таку вимогу поставив Йосифові Бог. Цим самим Він перекреслив щодо нього цю обітницю, надію, яку давав усім іншим євреям. Бог ставив Йосифа наче поза народом. Бог перекреслював його не лише перед народом — перекреслював його ніби і перед ним самим, адже бути батьком Месії в ментальності кожного єврея, також і Йосифа, було найбільшим щастям, вершиною Божого благословення.
Живи в целібаті! Від усього цього він повинен був відмовитись, повинен був піддатися не лише під хрест особистих труднощів, під осуд суспільства, а також під осудження Бога; мав за Його наказом убити в собі таку загальну тоді надію: стати батьком Месії.
І, як у випадку Авраама, так і тут можемо запитати: що відчував Йосиф? Про що думав? Яку страхітливу битву з собою він звершив, зі своєю надією, з усім тим, що прищепив йому дух його народу? Знаємо лише, що на невидимому вівтарі він зв’язав свою надію, свої людські плани, свої амбіції і так, як Авраам, взяв у руку невидимого ножа, щоб її вбити. Авраама Бог в останню мить зупинив перед убивством сина. Можливо, на таку зупинку, на зміну Божого вимагання розраховував і св.Йосиф. Тримав ніж у піднесеній вгору руці й чекав… але голос Бога не надходив. Бог не вказав йому, як Аврааму, на іншу жертву. Йосиф, на відміну від Авраама, повинен був здійснити свою жертву до кінця.
Ніж опустився… Йосиф піддався під надзвичайні труди, під незрозумілий вирок Бога, здійснив Його вимагання. Авраам і Йосиф — це люди довіри, люди віри. Обоє вчинили всупереч собі, всупереч своїм почуттям; обоє пішли у сліпому послуху за незрозумілим голосом Бога.
І — о предивна річ! Обоє отримали те, від чого відмовилися, що за наказом Бога постановили вбити, що склали в жертву. Авраам підняв ніж угору, щоб убити сина, й почув голос: «Не простягай руки твоєї на хлопця, не чини йому нічого!» (Бут 22, 12а). Він отримав сина наново саме тоді, коли для Бога хотів його вбити. Йосиф відмовився від сина-Месії, для Бога вирішив жити без дітей, у ганьбі перед людьми, у внутрішньому стражданні. І саме тоді чудесно, незвичайно отримав те, від чого відмовився — того Єдиного Божого Сина. Саме тоді Йосиф став Його названим батьком.
Зауважмо: його велика надія здійснилася саме тоді, коли на Божий голос він її вбив. Чому, Господи? Чому Ти піддав їх такому великому, надзвичайному випробуванню? Чому Ти наказав їм пережити цю страхітливу боротьбу відмови від того, що вони любили? Чому Ти наказав їм убити те, про що Ти сказав, що воно житиме? Чому Ти наказав їм відмовитись від того, що хотів їм дати, — що їм дав?
Склади в жертву те, що любиш!
Убий свою надію, свої амбіції, свої плани! Хто з нас не чув, як і вони, цей наказ Бога?
Чому, Господи, і мене піддаєш такому надзвичайному випробуванню? Чому раниш моє серце? Чому наказуєш позбуватися того, що я люблю?
фінансово.
Щиро дякуємо!
