Цей храм не оминають своєю увагою що туристи, що католицькі та світські медіа. Неоготичну споруду, єдину таку на Буковині, недаремно називають «перлиною» Чернівців, а мешканці міста справедливо пишаються цією пам’яткою місцевої архітектури ХІХ ст.
Але увага до цього витвору архітектури викликана, на жаль, не лише його красою та унікальністю. Храм Пресвятого Серця Ісуса, після 10 років тяганини нарешті повернений римо-католицькій громаді, яка намагається своїми силами відродити його колишню велич, на сьогодні перебуває у напівзруйнованому стані. Його історія схожа на долю багатьох храмів на колишніх територіях СРСР.
Коли дивишся на цю, попри все величну, святиню, яку хоч як намагалися, та не змогли знищити до кінця, — на думку спадають рядки з Літанії до Пресвятого Серця Ісуса:
«Серце Ісуса, покуто за гріхи наші,
Серце Ісуса, зневагою переповнене,
Серце Ісуса, за провини наші скрушене,
Серце Ісуса, аж до смерті слухняне…»
З історії храму. «Серце Ісуса»
Храм Пресвятого Серця Ісуса — або, як його ще називають, єзуїтський — збудований за проєктом директора чернівецької вищої Промислової школи, професора Ляйцнера. Ця споруда вважається його найкращим витвором. Будівництвом Ляйцнер керував особисто. Наріжний камінь будівлі був закладений 7 червня 1891 р., а 1894 р. храм уже був повністю збудований; 25 жовтня 1894 року відбулось його освячення. Кошти на будівництво складалися з пожертв місцевих віруючих та високопоставлених осіб, а також пожертв вірян з усієї Європи. Долучалися до цієї справи представники різних конфесій. Віконні вітражі привезено з Польщі. Автором настінних розписів був художник Каша з Миколаєва, а головний вівтар і амвон виготовив майстер Штуфлесер із Тіроля. Встановлений у храмі орган вартістю 5 тисяч флоринів був виготовлений на заводі Рігера в Німеччині. На той час усе це була територія Австро-Угорської імперії. Лише три дзвони навесні 1894 р. привезли з-за кордону — з Единбурга (Шотландія, Сполучене Королівство Великої Британії). Найбільший із них назвали «Серце Ісуса».
Головний вівтар храму був виконаний у неоготичному стилі. Окрім головного вівтаря, були й бічні. По один бік стояв вівтар Пресвятої Богородиці Марії. Образ, розміщений у цьому вівтарі, мав корону, прикрашену 12 зірками. Обабіч образу розміщувалися дві скульптури: святої Терези від Дитятка Ісуса і святої Маргарити Марії Алякок. Сьогодні про це нагадують паперові образки цих святих, прикріплені на місці колишнього вівтаря на обдертій стіні.
По інший бік збудували вівтар, освячений на честь Ігнатія Лойоли, засновника Товариства Ісуса (єзуїтів). У цьому вівтарі стояла статуя святого Франциска Ксаверія — місіонера-єзуїта. Поруч було ще кілька менших скульптур. Також у храмі було ще кілька інших вівтарів. Зараз на одній із його стін висить великий плакат із зображенням того, як тут виглядав інтер’єр до Другої світової війни.
Однією з прикрас храму була Хресна Дорога. На сьогодні збереглося лише одне її стояння; це дерев’яне різьблення ХІХ ст. зберігається у Чернівецькому краєзнавчому музеї.
Зсередини храм Пресвятого Серця був прикрашений поліхромією та вітражами, переважно знищеними під час реконструкції будівлі під архів.
Одна з каплиць розташовувалася в підвальному приміщенні. Там перепоховані 60 польських солдатів, які загинули під час Першої світової війни. Історії, пов’язані з цим похованням, довго ширилися містом як легенди. 2015 року на кошти, виділені Польщею, в підземеллі облаштували меморіал.
Інша каплиця — святого Антонія. Вона розташовувалась у скверику ліворуч від храму; на цьому місці єзуїти колись мали город. У жовтні 1978 року будівля згоріла, невдовзі після цього руїни знесли; за однією з версій, до цього було причетне КДБ.
Поряд із храмом побудували приміщення для проживання священиків. Тут спільнота єзуїтів не лише мешкала, а й навчала релігії дітей та дорослих; тут розвивалися різні молитовні групи.
Радянська доба. «Серце Ісуса, покуто за гріхи наші»
Після приходу на Буковину радянської влади у 1940-1941 рр. храм продовжував діяти, але перебував під наглядом органів НКВД — його чернівецьке управління було розташоване якраз через дорогу.
У роки Другої світової війни священики храму Пресвятого Серця Ісуса врятували чимало євреїв від знищення. Храм мав одну особливість: він був ректоральним, тобто таїнства хрещення, шлюбу, а також відспівування покійних у ньому не проводилися. Проте з початку окупації Чернівців румунською та німецькою арміями 1941 р. та з початком репресій проти євреїв багато з них прийняли хрещення в цьому храмі. За часів нацистської окупації римо-католицькі священики видавали свідоцтва про хрещення чернівецьким євреям, які перебували у гетто. Так ці люди мали шанс вижити.
Римо-католицька парафія припинила своє існування 1944 р., коли повернулася радянська армія, а останнього настоятеля, Владислава Куморовича, вислали до Сибіру. 1945 року місцева влада передала поєзуїтську святиню православній громаді, лояльній до нової влади. Але за рік його відібрали й у православних, мотивуючи цей крок неможливістю існування в місті одразу двох храмів. Хоча є думка, що шпиль із хрестом просто «колов очі» енкаведистам.
«Серце Ісуса, зневагою переповнене»
Храм простояв зачиненим, без особливої охорони, аж до 1960-х років. За цей час люди встигли розікрасти багато церковного начиння, зокрема, дзвони, що зникли безслідно і про них досі нічого не відомо; механізм годинника з вежі храму, який мелодією-сигналом щогодини сповіщав час на всі чотири сторони світу; орган, один із найкращих у Європі, який хотіли придбати вірмени-католики, але їм не дозволили. Орган розбили і викинули на подвір’я; там він покинуто стояв, поки його не розтягли по частинах.
Нинішній настоятель парафії, о.Станіслав Смольчевський, згадує, що одного разу до нього на вулиці підійшов незнайомий чоловік і розповів, як він, ще дитиною, разом з іншими хлопцями, брав біля храму труби від органу, які просто викинули, і «грав» на них. Чоловік шкодував і вибачався за це перед священником.
1961 року в храмі вирішили розмістити документи обласного архіву, які доти зберігалися в чотирьох різних приміщеннях міста. Храм перебудували в триповерхову державну будівлю. В підсумку більшу частину внутрішнього інтер’єру втрачено. Розписи та все, що могло нагадувати про хоч якийсь стосунок будівлі до релігії, знищили, зафарбували та замурували. Двома залізобетонними перекриттями, які закріпили у стінах храму за допомогою металевих балок, внутрішній простір розділили на три поверхи. Для цього розбили старовинні вітражі, щоб подавати крізь вікна бетонні плити для будівництва. У нижній частині вітражі були знищені, горішні — вціліли. Для зміцнення стелажів архіву між колонами звели цегельні стіни. На місці вівтаря влаштували кабінет директора архіву, під вівтарем — туалети…
«Серце Ісуса, за провини наші скрушене»
Коли 1991 р. Україна здобула незалежність, з’явилася надія на повернення храму римо-католикам. 1996 року постала парафіяльна спільнота, а наприкінці 1990-х років вийшов Указ президента України про повернення у 2000 році культових споруд. 2001 року, за поданням президента України, приміщення храму Пресвятого Серця Ісуса внесли у графік для передачі громаді. Але місцева влада передала храм парафії аж через дев’ять років. Відтоді парафіяни почали відновлювати храм.
За тодішніми підрахунками, на ремонт і реконструкцію будівлі потрібно було близько п’яти мільйонів доларів. У 2000 р. цю суму погодилися надати церковні організації США та Європи, але за однієї умови: храм має належати парафії, а не державі. Натомість, хоч як старалися парафіяни, храм повернули вірним лише 2010 р. Звісно, ніхто так довго не чекав, і ці кошти пішли на реставрацію інших сакральних будівель.
Міська рада обіцяла виділити парафіяльній громаді 600 тис. грн. на розробку проєктно-кошторисної документації; місто мало й розробити цю документацію. Після пів року часу, який віряни витратили на збір необхідних документів, виявилося, що на виготовлення проєктно-кошторисної документації потрібно не 600 тисяч, а півтора мільйона гривень. І парафія не отримала ні грошей ані документації, без якої неможливо розпочати роботи з реставрації.
Трохи згодом настоятелю, о. Станіславу Смольчевському, випала нагода поїхати до Австралії, де місцева польська громада зібрала понад 80 тис. доларів. Суму перерахували через «Фідобанк», але 2016 р. він збанкрутував, і гроші безповоротно зникли. Не допомогли звернення ані до президента, ані до уряду — грошей не повернули навіть частково. Дізнавшись про це, польська діаспора в Австралії знову запросила о. Станіслава і знову зібрала кошти. Але українським банкам священник більше не довіряє.
Звісно, парафіяни і доброчинці також жертвують на відбудову храму, але це не такі великі суми. Самотужки парафіяльна спільнота не в змозі відновити храм, але не занепадає духом і робить усе можливе. Попри всі труднощі, роботи не припиняються.
«Щойно з’являються гроші — а це пожертви, — ми робимо, що можемо», — каже о. Станіслав. На запитання, яка сума потрібна на реставрацію храму, священник відповідає, що визначити її складно: якщо на початку це було п’ять мільйонів доларів, то зараз до неї треба додавати інфляцію. До того ж, чималу частину робіт виконали волонтери: розібрали стіни, перекриття та інші конструкції, зведені під час переобладнання храму під архів; вивезли будівельне сміття — а його, бувало, назбирувалося на десяток вантажівок за раз.
«Серце Ісуса, аж до смерті слухняне»
Ми розмовляємо з настоятелем у порожньому, запилюженому храмі, який у попередні роки в цей час — напередодні храмового свята, Урочистості Пресвятого Серця Ісуса, — вже був прибраний, прикрашений і чекав на гостей, а насамперед на найголовнішого Гостя і водночас Господаря у Пресвятих Дарах. Багато років храмове свято парафіяни відзначали урочистою Святою Месою на подвір’ї, перед дверима храму. А з 2014 р., відтоді як розібрали й винесли зайві стіни та перекриття, храмове свято почали відзначати всередині.
Але останні два роки — 2020 і 2021 — через пандемію коронавірусу Урочистість Пресвятого Серця Ісуса парафіяни святкують скромно, з урахуванням санітарних обмежень, у каплиці парафіяльного дому.
Саме там від часу повернення храму щоденно відбувається Свята Меса. 2020 року, також після тривалих переговорів та очікування, вірянам повернули у власність ще й парафіяльний будинок. Тому додалося радості, але також і роботи.
На запитання, що вже зроблено і що залишилося зробити у відновленні храму — а тепер і парафіяльного будинку, — о.Станіслав відповідає: «Від самого початку, з 2010 р., насамперед зроблено шпиль, полатано дах, але тільки полатано, бо дуже сильно протікав; усередині знесено стіни й перекриття (від архіву), облаштовано крипту польських солдатів; ми замурували двірні отвори, які зробив архів, поміняли вікна, відновили старі вітражі та зробили два нові на бокових стінах вежі. Також відреставровано вхідні центральні та бічні двері і встановлено внутрішні двері — ми намагалися зробити їх такими, як вони були на початку в храмі. Це дуже дорога робота. Усі кваліфіковані роботи виконує фірма, яка має ліцензію на відновлення пам’яток архітектури. Тільки так ми можемо робити тут ремонт».
На словах це ніби не так багато, але насправді — титанічна праця, виконана чималою мірою руками волонтерів. Особливо якщо врахувати не одну історію «зникнення» коштів для реставрації храму.
Зараз насамперед потрібно замінити прогнилу конструкцію даху і перекрити його мідною бляхою. На це, каже отець Станіслав, знадобиться близько пів мільйона доларів. Не менше 200 тисяч доларів потрібно на осушення фундаменту й гідроізоляцію. Це першочергові роботи.
«А як місцева влада, управління архітектури — допомагають, цікавляться?» — запитую отця. «Цікавляться. Питають, що зроблено», — відповідає священник.
«Чи залишилися в храмі якісь історичні конструкції чи речі?» «Тільки зовнішні двері, які ми реставрували. Тут усередині не залишилося НІЧОГО, лише зовнішні стіни і підлога з кахлю. Оце від святого Антонія Падуанського залишилося, ця статуя колись стояла в каплиці», — вказує священник на рештки статуї святого: частину торсу без голови, майже без рук і з ногою, що залишилася від Дитятка Ісуса.
«Серце Ісуса, мир і поєднання наше»
«За ці 11 років храм став не лише релігійною спорудою, — каже о.Станіслав. — Він ще не діє як храм, але вже об’єднує». Насамперед, сюди приходять волонтерити зовсім різні люди: всіх конфесій, і християни, й нехристияни — наприклад, юдеї, — і атеїсти. Всі працюють на Божу славу — «заради Бога», як вони кажуть. «Якось я запитав атеїста, чому він сюди приходить працювати. Той відповів, що хоче, щоб у місті знову була така прекрасна споруда», — розповідає священник.
До пандемії в храмі майже щомісяця в теплу пору року відбувалися форуми християнської молоді, що їх по черзі готували різні конфесії. На території храму з дозволу настоятеля вже декілька років баптисти по суботах годують безпритульних. Проводилися різні концерти, зокрема — випускників училища мистецтв (корпусом якого донедавна був парафіяльний будинок), які захищали свої дипломні роботи, а також благодійні концерти виконавців класичної музики. Пожертви від цих концертів були призначені на ремонт храму. Деякі свої заходи проводив тут літературний фестиваль «MeridianCzernowitz».
Так поволі, ще навіть не відновивши своєї первісної краси, храм Пресвятого Серця Ісуса стає не лише святим місцем, а місцем, яке об’єднує і несе надію.
«Серце Ісуса, спасіння тих, хто на Тебе уповає»
Пандемія вплинула на всі сфери нашого життя. Вплинула вона і на життя парафії Серця Ісуса, і на хід робіт у храмі. «Минулого року люди дуже боялися, була загроза, тому майже до останнього часу в храмі не велося жодних робіт: ми відновили їх десь восени 2020р., потім узимку була перерва і навесні знову почали, — розповідає о.Станіслав. — Кількість людей на Святій Месі (в каплиці) зменшилася, попри те, що ми запровадили додаткові Меси і в будні, й у вихідні. Відпустове свято другий рік поспіль теж відбувається в каплиці з урахуванням карантинних обмежень. Також не плануємо жодних інших заходів».
Так, наше майбутнє, здається, дедалі більш стає невизначеним. І невідомо, чому Бог веде таким складним і тернистим шляхом. Чернівецький храм Пресвятого Серця Ісуса, який не змогли знищити ні час, ні радянська влада, ні сучасна байдужість, є таким знаком надії та знаком віри в те, що будь-що, закорінене в Серці Ісуса, стоятиме вічно і проголошуватиме Божу славу.
фінансово.
Щиро дякуємо!
