Кола, планети, міста, храми і театри мають одну спільну рису: у них є центр.
У центрі кола сходяться всі радіуси. У планет є центр тяжіння. У містах є центри, які служать «Мекками» для покупців. Храми і театри мають центральні проходи. Центри — важливі. Природним чином виникає питання: «Чи є у мене центр?» Чи існує центр, що надає моєму життю постійний сенс, до якого тяжіють усі мої дії?
Центром свого життя можна назвати сім’ю чи роботу. Але робота — явище тимчасове, а сім’я є не у кожного. Чи існує загальний для всіх людей центр, що надає їхньому життю напрямок і значення?
Вільям Сомерсет Моем був одним із найпопулярніших письменників своєї епохи, і, як вважалося, найбільш високооплачуваним автором 1930-40-х років. Його популярний роман «На жалі бритви» (1944), за мотивами якого через два роки після виходу зняли успішний фільм, присвячений пошуку сенсу. Головний герой терпіти не може егоцентричних людей, які його оточують, і прагне знайти сенс життя у чомусь, крім гонитви за грошима та матеріальним комфортом. Але він виявляє, що шлях до сенсу вузький і гострий, подібний до леза бритви, що перегукується зі словами Христа: «Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять» (Мт 7, 13-14).
Цілком ймовірно, що персонаж Моема відображав власні переживання автора. Він розривався між пошуком сенсу і своїм атеїзмом. В останній рік свого життя (1965) він боявся померти і, можливо, бути засудженим справедливим і святим Богом. Його життя, за його словами, було розпустою і занепадом. На смертному одрі він втрачав віру в секуляризм і мучився через можливість існування Бога. Моем покликав до свого смертного ложа відомого філософа-атеїста Альфреда Айєра і благав запевнити його, що він перебуває на межі забуття, а не божественного суду.
«Не хвилюйся, старий, — сказав йому філософ, — Бога не існує, і ти не матимеш страждань у потойбічному житті».
Але забуття — це не той стан, у якому кожен може знайти втіху, не кажучи вже про сенс. Айєр не вирішив дилему Моема. Він просто підтвердив одне з її положень і заперечив існування іншого. Для Айєра не існувало центру, до якого сходяться і в якому гармонізуються полюси парадоксу.
У своїй автобіографії Моем писав про протиріччя, яке, на його думку, ставить перед нами саме життя: «Для себе я — найважливіша людина у світі; проте я не забуваю, що, навіть якщо не брати до уваги велику концепцію абсолюту, для Всесвіту не має жодного значення, існував я коли-небудь чи ні».
Як людям, далеким від христоцентричного погляду, примирити гордість зі здоровим глуздом? Моем не зміг узгодити суб’єктивну перспективу («я важливий») з об’єктивною («я не важливий»). Тому життя для нього — це нерозв’язне протиріччя. Але чи це так насправді? Атеїзм Моема заважав йому зрозуміти гармонію, яка може існувати між цими двома перспективами.
Якщо Бог існує, то Він, а не я — центр усіх речей. Якщо він люблячий Бог, то Він — це той абсолютний центр, з яким пов’язані всі персональні центри, включно з Сомерсетом Моемом. За словами Жака Марітена, «Антиномія може бути розв’язана лише згори. Якщо Бог існує, то не я, а Він є центром, і не відносно певної перспективи, а в абсолютному сенсі, як трансцендентна суб’єктивність, до якої відносяться всі суб’єктивності».
Життя — це не протиріччя, а парадокс. Якщо мій центр — люблячий Бог, то всі мої дії мають сенс, тому що вони пов’язані з Абсолютом. Таким чином гармонізується моя важливість як унікальної особи та мій здоровий глузд. Проблема атеїзму, отже, полягає у тому, що атеїст не знаходить центру, який дозволяє усунути очевидне протиріччя між значущістю власного «я» і цінністю здорового глузду.
Дилема атеїста полягає у тому, що він змушений коливатися між власною значущістю та неважливістю, і це не може його задовольнити. Святий Августин казав, що наші серця не знаходять спокою, поки не спочинуть у Бозі. Ісус навчав: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт 6,33).
Наш пошук сенсу — це, насправді, пошук Бога. Без центру ми не можемо збалансувати особисту значущість зі здоровим глуздом. Як наслідок, ми почуваємося розгублено.
Серед цієї плутанини ми можемо жити так, ніби наше его — центр Всесвіту. Але наша смерть — достатнє спростування цієї хитрості. Ба навіть більше: якщо ми візьмемо здоровий глузд за єдиний орієнтир, ми втратимо з поля зору важливість нашої власної унікальної особистості і впадемо у відчай.
Спорідненість із люблячим Богом підтверджує нашу унікальність і водночас шанує наш реалізм здорового глузду.
Як казав святий Йоан Павло ІІ під час Всесвітніх днів молоді 2000 року: «Коли ви мрієте про щастя, ви насправді шукаєте Ісуса; Він чекає на вас, коли ніщо інше вас не задовольняє; Він — це краса, яка вас так приваблює; це Він наповнює вас тією жагою повноти, яка не дозволяє вам іти на компроміс; це Він закликає вас скинути маски фальшивого життя; це Він читає у ваших серцях ваш істинний вибір, який інші намагаються придушити. Саме Ісус пробуджує у вас бажання зробити щось велике у своєму житті, бажання йти за ідеалом, відмову від приниження себе через посередність, сміливість покірно і терпляче присвятити себе покращенню себе та суспільства, роблячи світ людянішим і братнішим».
Переклад CREDO за: Дональд Де Марко, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
