Роздуми

Дивися на мене, мій Боже, і пий какао

24 Грудня 2021, 07:00 1402 Катерина Воїнська

Лив дощ, хоч завершувався перший місяць зими. Дощить, відколи вона приїхала сюди. 

Скелі плачуть, гори димують, річки виходять із берегів і підмочують будинки… у цьому дивному Дечині. А вона у вільний від роботи час сумує. Підмочена тугою за домом і незвичною самотністю, доводить свої теореми — і викреслює в календарі дні до дати завершення контракту про наукову співпрацю з чехами.

Цифри, дати, літери з незвичною діакритикою… Новизна потребує багато сил.

Дівчина всілася, як сонна кішка, на холодне підвіконня. Вдивляється у дощові доріжки на шибках. Вони врівноважують її, як нормальних людей  — акваріумні рибки. Ось тільки рибки потребують догляду. А дощові краплі, їхні доріжки на вікнах, — саме для таких одвічних равликів, як вона. Дощ не потребує людської турботи. Дощу потребує вона, коли важко зрозуміти, що вона відчуває. Таке буває з дівчатами… 

Сидячи, повільно посьорбує какао. Воно хвилюється в горнятку — її улюбленому, привезеному аж зі Львова. На тлі її побуту какао видається найживішим. Горнятко — найтеплішим. 

Згадує, як вчора зазирала у вікна місцевого садочка. Коли ти чужинець, то оце підстежування та вглядання в незвичних інших — неминуче. Перед очима — постаті піднесених пані-виховательок у червоних ковпаках, миготіння ліхтариків і дітей… Так, діти теж, здається, миготіли. Тішилися картонними саморобними оленями і розпакованими подарунками «від Єжішька»… А їй нічого не залишалось, як снувати грудневими сутінками і вдивлятися у вікна, в яких світилося. Ті вікна нагадували адвентові календарі з цукерочками на щодень: у кожному — сюрприз із передсмаком свята.

«Хто би міг подумати, що сьогодні Різдвяне надвечір’я?» — замислилася, сьорбнула какао і важко зітхнула. Дві тисячі років тому ця ніч була межею між двома ерами. Відтоді літочислення стало додатнім. І вона — на межі… на межі різних світів. Ці олені й святково запаковані коробочки «від Єжішька» — чужі їй. Почасти й через те, що ніхто їй самій цього не подарує. Але також сьогодні в її домі нема дванадцяти страв. Не було настрою готувати. Та й ще ніколи сама не пекла пампухів, і куті ніколи не варила. Нема ялинки. Тут за неї хочуть всі гроші. Подумала, що ліпше купити собі обновку.

Та щось усередині її розмиває. Різдво мало б іскритися радістю! А її майже порожня виняйнята кімната скидається на стайню. В кутку від постійної вологи поцвіло. Темно і холодно. У її вікні рідко світиться — лиш блимає монітор комп’ютера. Але сьогодні вона «постить від» гаджетів. Не вмикає нічого. Почасти, щоб не зазирнути в соцмережі й не побачити, як добре її друзям удома…

До нічної Літургії ще достатньо часу. Можна щось добре почитати, щоб забагато не думати, бо туга, здається, хоче висьорбати її цілковито. «Я — холодне какао для своєї ностальгії. Якщо так продовжувати, вона мене вип’є!» — подумала і скочила з підвіконня в скрипуче ліжко. Розгорнула «Щоденник» Фаустини Ковальської: «Я облатка у руках Твоїх, Боже, Тиха, прихована і непомітна». «Я в руках Твоїх, Боже, як білий хліб. Благаю: переміни мене в себе, хай укриюсь я вся у Тобі, в милосердному Серці Твоєму, як в небі». «Тільки Твій погляд любов мою міряти може, бо завжди я серце своє з Божим Серцем Твоїм єднаю. Я в руках Твоїх, Посереднику Божий, як облатка жертви, на вівтарі цілопалення дотла згоряю, розтерта і змелена стражданням, як пшеничні зерна» (1629).

Цей текст застряг у горлі, наче завеликий кусень хліба, якого не прожувати. «Вона — хліб, а я — какао… Хто її їстиме? Хто мене питиме?» — подумала, хитнула головою, щоб скинути з себе тягар думок, і заплющила важкі повіки. Пірнула в темряву… на дні якої виявилася кімната. Двері були прочинені — зазирнула. У кімнаті стояла монахиня, а біля її колін — однорічний малюк. Він простягав до жінки рученята. Монахиня клякнула, щоб узяти дитя, а воно притулилося до неї всім тілом, наче хотіло повернутися в лоно. Дитина умиротворено всміхалася, а жінка ніжно промовила: «Ти хочеш, щоб я була немовлям у душі? Бо коли я маленька, Ти, Ісусе, тримаєш мене поруч зі своїм серцем, так само, як я зараз тримаю Тебе»… Монахиня притулилася щокою до чола дитини і прошепотіла: «Ісусе, навчи мене духовної дитячості, навчи довіряти Богові, як малюк мамі…»

Раптом сяйнуло: «Це ж свята Фаустина! Я бачу її видіння». Але двері вмить зачинилися. Стало зовсім темно. 

Та не довелося довго чекати, як розсунулися інші двері — немовби скляні. Там було яскраве блакитне світло, і досить прохолодно. Багато людей у білих халатах і просто якісь високі (ледь не до стелі) білі постаті. Усі раділи. Почувся плач новонародженого, точніше — новонародженої. Дівчина бачила немовля, яке репетувало на всю горлянку. «Ця людинка на межі, — подумалося, — щойно втратила світ теплого лона; а цей новий, у якому треба дихати власними легенями, дитяті страшний, бо незвичний»… 

Маленяті почепили на ручку «ідентифікаційну пов’язку» і дали чомусь не породілі, а дівчині-споглядачці. Вона мовчки взяла дитя і прочитала на його пов’язці своє ім’я і дату свого народження. «О Боже, та це ж я!» Вона тримала себе! Таку маленьку і беззахисну, яка, втомлена від болючого досвіду нового дихання, вже встигла заснути. Тепер плакала доросла дівчина. Білі високі постаті обіймали її, гойдали їх обох. Хтось прошепотів: «Поцілуй маленьку, ти ще ніколи її не цілувала, ніколи її не пригортала. Вона залишилася в тобі маленькою назавжди. Ця малючка потребує тепла. Не бійся. Тепла вистачить. Тепла не забракне». І дівчина прокинулася.

Вона сиділа на ліжку зі скляними очима, мов велика лялька. Повторювала по складах: «Теп-ла вис-та-чить». І вдивлялася в нікуди. Чи то всередину себе… Коли прийшла до тями — поглянула на годинник. Зірвалася з ліжка, хапнула одяг, телефон, ключі. Дорогою невтомно повторювала: «поцілуй маленьку», «ще ніколи не цілувала», «потребує тепла», «тепла вистачить». Був би час, усе б це записала, щоб не забути. Але мусить бігти, щоб не спізнитися до храму.

В парафії вона не була чужою. Старші пані в капелюшках по-дитячому замахали їй долоньками з-поміж лавок. Вони нагадували великі осінні гриби: ось ця пані полька, що вийшла заміж за чеха, а невдовзі з ним розлучилася, сьогодні у кремовому капелюсі (вона має їх багато), — подібна до печериці. Пані про всіх усе знає, бо, як запевняє, «добре тямить у людях» і ,бувало, коли дівчина не хотіла слухати її пліток, то пані переконувала: «Ти просто не знаєш цієї людини, а я знаю, повір мені! А ти, до речі, мені подобаєшся!» А мама місцевого настоятеля (її теж «добре знає» пані-печериця) у рудій плетеній шапці з крисами нагадує гриб-лисичку. А поруч — її подруга, з якою вони періодично нервово сперечаються під час самої Літургії, поки одна з них не витримає і демонстративно не відсяде на іншу лавку. Потім вони дуже по-дитячому миряться біля храму. Ця третя — пані вчителька — подібна до опенька. Дівчина дивилася б на них цілу вічність, як на дощові краплі. Щось таке в цих панях було кіношне… Та веселе споглядання обірвала метушня зашарілих молодих чехів. Вони обсіли по периметру лавку, яку зазвичай обирає дівчина, і усміхнено їй кивали, запрошуючи приєднатися до гурту. «Не наближатимуся до цих храмових снігурів!»  — вирішила стояти сьогодні в кутку, під органами. А ті, червонощокі, таки справді були подібні до снігурів на гілці. Найвідважніший з цієї зграйки підбіг повідомити, що є вільне місце для «чарівної вілли»: «Ні, спасибі, сьогодні буду біля шопки». Він, здається, хотів наполягати, але почалася Літургія. Дівчина молитовно заплющила очі, та не через готовність пірнути в молитву: їй не хотілося того цвірінькання та зайвої уваги — старші пані з-під своїх капелюшків пильно стежили за всіма, навіть припинили перешіптуватися. Гучна гра органу вчасно обірвала всю напруженість. Дівчина полегшено зітхнула.

Очей розплющувати не хотілося. Їй праглося одвічних обіймів, у яких би могла віднайти справжнє дихання. Останнім часом вона дихає дуже поверхнево і якось так, наче квапиться… «Обійми мене, Боже, щоб я могла обійняти Тебе!» Думки збивали одна одну, не давали зосередитися. Почалася проповідь. І хоч не все вона розуміла, але сльози градом текли по щоках: «Сьогодні я — дощова шибка. Дивися на мене, мій Боже… і пий какао!» Усміхнулася. Стало якось дуже надійно. Хтось невидимий, але дуже величний, обійняв її серце. Хотілося лягти на підлогу й нічого не контролювати. Але цього вона собі не дозволила. Просто сперлася об стіну.

Євхаристія… Священник подав їй аж дві зліплені Гостії. «Це для мене і для маленької в мені. Для мене, дорослої та успішної, і для мене, маленької та беззахисної.» Раптом зникло світло. Це ніч довіри у цілковитій непевності… «Бог довіряється тобі. Стає незахищеним і безпорадним у тілі немовляти. Щоб ти могла довіритись Йому, як немовля. Сьогодні ти, як Марія, як свята Фаустина, як отець Піо, можеш узяти Ісуса на руки», — почулося в тиші темряви. «Це точно від Бога. Мені таке не придумати!» 

Поки намагалася намацати стіни — чи то межі реальності, чи безмежність дійсного, — помітила промінь, який половинив темінь. І темрява поволі сповзала. Дівчина на мить опинилася у Віфлеємській стайні. Там не було оленів і каміну з декоративними панчохами, не було запаху кадила чи пампухів; там не було жінки у парчі. Там були втомлено щаслива породілля, схвильований чоловік і дитятко з запухлими оченятами, таке, як у сьогоднішньому сні.

І прийшов Новонароджений. Так тихо і по-людськи. Зовсім не так, як вона очікувала та планувала. І ось нове все творить… а вона дихає разом із Ним. 

Він приніс її додому на руках, як немовля з пологового. І вона спала солодко цілу ніч, ткнувшись носом у пахуче тім’ячко Новонародженого. І воно пахло пампушками… Дитя покректувало і сопіло. Їй хотілося Його з’їсти, як Гостію. Їй хотілося Його напоїти собою… 

«Це не кінець. Це тільки Початок», — усміхнулася крізь сон.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

Різдво

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity