Увечері 24 грудня 2021 року Папа Франциск очолив нічну Святу Месу Різдва в базиліці святого Петра у Ватикані, під час якої виголосив проповідь, повідомляє Vatican News.
Серед ночі запалюється світло. Являється ангел, Господня слава огортає пастухів, і нарешті приходить очікуване від віків звістка: «Сьогодні народився вам Спаситель, Він же — Христос Господь» (Лк 2,11). Вражає, однак, те, що додає ангел. Він вказує пастухам, як знайти Бога, який прийшов на землю: «Ось вам знак: ви знайдете дитя сповите, покладене в яслах» (Лк 2,11). Ось знак: дитина. Ось і все: дитя в суворій убогості ясел. Вже немає світла, сяйва, ангельських хорів. Лише хлоп’ятко. Більше нічого, як передвістив Ісая: «Хлоп’я нам народилося» (Іс 9,5).
Євангеліє наполягає на цьому контрасті. Про народження Ісуса воно розповідає розпочинаючи від кесаря Августа, який наказав зробити перепис «усієї землі»: показує першого імператора в його величі. Але відразу веде нас до Віфлеєма, де немає нічого величного: лише сповите вбоге дитя, навколо якого зібралися пастухи. Там перебуває Бог, у незначності. Таким є послання: Бог не сідлає велич, але сходить у незначність. Малість є дорогою, яку Він обрав, щоби нас досягнути, щоб торкнутися нашого серця, щоби спасти нас і повернути до насправді важливого.
Браття, сестри, стоячи перед вертепом, вдивляймося всередину: переступімо через світла та прикраси і споглядаймо Дитя. В Його незначності міститься ввесь Бог. Розпізнаймо Його: «Дитино, Ти — Бог, Бог-дитя». Дозвольмо, щоб нас пронизало це бентежне зчудування. Той, який обіймає всесвіт, потребує, щоб Його тримали на руках. Той, який створив сонце, потребує, щоби Його зігріли. Втілена ніжність потребує, щоб її колисали. Нескінченна любов має малесеньке серденько, що слабко пульсує. Вічне Слово є немовлям, нездатним говорити. Хліб життя потребує годування. Творець світу не має житла. Сьогодні все навпаки: Бог приходить у світ малим. Його велич приноситься в дар у малості.
Запитаймо себе, чи ми вміємо приймати цей Божий шлях? Ідеться про різдвяний виклик: Бог об’являється, але люди Його не розуміють. Він стає малим в очах світу, а ми не перестаємо шукати величі по-світському, навіть і в Його ім’я. Бог понижується, а ми прагнемо підноситися на п’єдестал. Всевишній вказує на покору, а ми прагнемо хизуватися. Бог шукає пастухів, невидимих; ми прагнемо видимості, показати себе. Ісус народжується, щоби служити, а ми роками шукаємо успіху. Бог не шукає сили та влади, Він просить ніжності та внутрішньої малості.
Ось про що треба просити в Ісуса на Різдво: благодаті малості. «Господи, навчи нас любити малість. Допоможи нам зрозуміти, що вона є дорогою до справжньої величі». Але що конкретно означає прийняти малість? По-перше, вірити, що Бог прагне приходити у дрібницях нашого життя, хоче вселитись у щоденну реальність, прості жести, які ми робимо вдома, в сім’ї, у школі, на роботі. Саме в нашому звичайному житті Він бажає чинити надзвичайні речі. І це є посланням великої надії: Ісус запрошує нас цінувати та наново відкривати життєві дрібниці. Якщо Він із нами там перебуває, то чого нам ще не вистачає? Отже, залишмо позаду жаль за величчю, якої не маємо. Відмовмося від нарікань та невдоволеного виразу обличчя, відмовмося від жадібності, що залишає нас незадоволеними! Малість, зчудування отим малим Дитям — таким є послання.
Але є ще дещо більше. Ісус прагне входити не лише в дрібниці нашого життя, а також і в нашу незначність: в наше відчуття слабкості, тендітності, невідповідності, й навіть, можливо, до помилок. Брате, сестро, якщо тебе, як у Віфлеємі, оточує темрява ночі, якщо відчуваєш навколо себе холодну байдужість, якщо рани, які носиш у собі, волають: «Ти маловартісний, ти нічого не значиш, тебе ніколи не любитимуть так, як ти цього хочеш», — цієї ночі Бог відповідає. Цієї ночі Він каже тобі: «Люблю тебе таким, яким ти є. Твоя незначність мене не лякає, — каже Господь, — твої слабкості мене не тривожать. Я для тебе став малим. Щоб бути твоїм Богом, я став твоїм братом. Любий брате, люба сестро, не бійся мене, але віднайди у Мені свою велич. Я поруч із тобою і прошу в тебе лише цього: довірся мені та відкрий для мене своє серце».
Приймати малість означає ще одну річ: обіймати Ісуса в отих малих сьогодення. Тобто любити Його в останніх, служити Йому в убогих. Це вони найбільше схожі на Ісуса, який народився вбогим. І Він хоче, щоб Його шанували в них. Нехай же в цю ніч любові нас тривожить єдиний страх: зранити Божу любов, поранити її, зневажаючи бідних своєю байдужістю. Вони є Ісусовими улюбленцями, які одного дня зустрічатимуть нас у Небі. Одна поетеса написала: «Хто не знайшов Неба тут, тому забракне його там» (Емілі Дікенсон, Вірші, P96-17). Не втрачаймо Небо з поля зору, подбаймо про Ісуса вже тепер, приголубивши Його в потребуючих, бо Він ототожнюється з ними.
Ще раз погляньмо на вертеп і побачимо, що Ісус при народженні оточений саме незначними, вбогими. Це пастухи. Це були найпростіші люди, і вони були найближчими до Господа. Вони знайшли Його, бо «перебували в чистім полі та вночі стояли на сторожі коло своїх отар» (Лк 2,8). Вони були там, щоби працювати, бо були бідні і їхнє життя не мало графіків, залежало від отари. Вони не мали змоги жити так, як хотіли й де хотіли, а пристосовувалися до потреб овець, якими опікувалися. Й Ісус народився саме там, біля них, поблизу забутих із периферій. Він приходить туди, де людська гідність зазнає випробовування. Приходить, щоб облагородити виключених і об’являється насамперед їм: не освіченим і важливим персонам, але вбогому людові, що працював. Бог приходить цієї ночі, щоби наповнити гідністю тягар праці. Він нагадує нам про те, наскільки важливо надати людині гідність через працю, але також надавати гідність праці людини, бо людина є паном, а не невільником праці. В день Життя повторюймо: досить смертельних випадків на роботі! Й докладаймо для цього зусилля.
Ще раз погляньмо на вертеп, розширивши погляд до його краю, де можна розгледіти волхвів, які здійснюють паломництво, щоби поклонитися Господеві. Погляньмо та зрозуміймо, що навколо Ісуса все наново повертається до єдності: там є не лише останні, пастухи, але також обдаровані й багаті, волхви. У Віфлеємі стоять разом убогі й багаті, ті, що поклоняються, як волхви, й ті, що трудяться, як пастухи. Все наново об’єднується, якщо в центрі перебуває Ісус: не наші ідеї про Ісуса, але Він, Живий. Отож, дорогі брати й сестри, повертаймося до Віфлеєма, повертаймося до початків: до суттєвого у вірі, до першої любові, до поклоніння та милосердя. Дивімося на волхвів-прочан і, як синодальна Церква, що перебуває в дорозі, прямуймо до Віфлеєма, де Бог є в людині, а людина — в Бозі. Де Господь перебуває на першому місці та отримує поклоніння. Де останні займають найближче до Нього місце, де пастухи та волхви перебувають разом у братерстві, сильнішому від будь-якої класифікації. Нехай же Бог дасть нам бути Церквою, що споглядає і поклоняється, убогою та братерською Церквою. Це є важливим. Повернімося до Віфлеєма!
Нам буде корисно піти туди, слухняні Євангеліє Різдва, що представляє всіх — Святе Сімейство, пастухів, волхвів — як людей, що перебувають у дорозі. Браття, сестри, вирушаймо в дорогу, бо життя — це паломництво. Підведімося, прокиньмося, бо цієї ночі засяяло світло. Це ненав’язливе світло, яке нагадує нам про те, що в нашій незначності ми є любими дітьми, дітьми світла. Браття й сестри, радіймо разом, бо ніхто ніколи не погасить це світло, світло Ісуса, що від сьогоднішньої ночі сяє у світі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
