22 лютого 2022 р. у Києві відбулася пресконференція, присвячена історичній події: довгоочікуваному поверненню храму св. Миколая у власність Церкви.
У ній взяли участь єпископ-ординарій Київсько-Житомирської дієцезії Віталій Кривицький, настоятель парафії св. Миколая о. Павло Вишковський ОМІ, науковці Сергій Чаплигін та Володимир Тарасюк, заслужена артистка України, органістка Ольга Дмитренко та політик і громадський діяч, офіційний перемовник від України Юрій Тандіт.
Мету зустрічі з журналістами пояснив Володимир Тарасюк, юрист, який уже давно представляє інтереси католицької громади парафії св. Миколая.
— Мета цієї пресконференції — привернути суспільну увагу до такої вагомої історичної події, як реальне подолання наслідків злочинного комуністичного режиму щодо відновлення законних прав Церкви, — сказав він. — Ми віримо, що це стане початком загальної реституції церковного майна. Після пожежі та втрати органу влада — мабуть, уперше — звернула увагу на занедбану святиню, яку держава, неначе собака на сіні, вперто відмовлялася повертати протягом 30 років. За ці 100 днів, що лишилися до повернення храму, влада має скласти іспит на чесність, совість і відповідальність.
Непростий день, на який припала пресконференція, не заперечує, а підкреслює міжнародну важливість теми справедливості, підкреслив єпископ Віталій Кривицький:
— Звісно, ми усвідомлюємо, в який день і в який час ми збираємося. Ми в жодному разі не хочемо відвернути увагу суспільства від наявних проблем та викликів сьогодення. Але насправді наша зустріч має стосунок до цієї теми, оскільки сьогодні ми на міжнародному рівні говоримо про суверенні права держави на її території, які ми захищаємо всіма силами. Так само ми сьогодні повертаємося до питання храму святого Миколая, знову і знову наголошуючи, що він має бути храмом уповні — відкритим для культурної діяльності, але насамперед — храмом.
Між парафією св. Миколая та Міністерством культури й інформаційної політики був підписаний Меморандум про передачу будівлі Церкві не пізніше ніж 1 червня поточного року. Ми розуміємо, що це складна ситуація, що це — виклик як для парафії, так і для влади, так само, як і ситуація навколо всієї України; але ми вирішуємо його разом із міжнародною спільнотою. Внаслідок пожежі у храмі було перейдено певний рубікон, і тепер ми йдемо далі, об’єднуючи зусилля з діячами культури заради остаточного вирішення питання. Ми робимо все для того, щоб цей перехід був якомога менш болісним. Ми хочемо, щоб він був не каменем спотикання, а формою об’єднання людей, тому наголошуємо на необхідності співпраці.
Не лише у самої будівлі храму, але і в його настоятелів доля за минулі роки не була легкою. Про них згадав теперішній настоятель парафії св. Миколая, о. Павло Вишковський ОМІ:
— Настоятеля призначає до парафії єпископ для духовної опіки вірних та керівництва парафією. Він також відповідає за звершення богослужінь у храмі — і з минулої неділі ми вже змогли відновити богослужіння у горішній частині храму. Але до обов’язків настоятеля належить також нагляд за станом храму. Я хочу згадати свого попередника — першого настоятеля парафії, о. Йосифа Змигродського, який від 1904 року був головою будівельного комітету і найняв для роботи над неоготичною будівлею храму архітектора Владислава Городецького. Цей священник присвятив Києву 25 років свого життя, бажаючи, щоб тут постала ця перлина України; він збирав підписи під проханням про його будівництво та кошти на його спорудження. У 1930 році його заарештували більшовики за те, що він вчив людей не боятися і не зрікатися своєї віри. ГПУ засудило його на сім років Соловецьких таборів. Я особисто бачив останнє прохання до начальника табору, в якому о. Йосиф писав: «Я перебуваю в жахливому стані. Не сплю вже 8 діб. Не можу нічого їсти, бо дуже болить шлунок. Прошу змилосердитися наді мною, бо в мене немає ні копійки, а у вас є мої 20 рублів. Вкотре прошу дати мені їх на ліки». Але результату не було, і невдовзі після написання цих слів він помер, паралізований — і це був не єдиний замучений більшовиками священник парафії. Отець Річард Шишко-Богуш теж зазнав катувань і був розстріляний на Соловках, так само, як і отець Болеслав Блехман. Наступний священник, дізнавшись, що вже нема кому служити Месу в храмі св. Миколая, пройшов до Києва понад тисячу кілометрів, переважно пішки, щоби тут тривали богослужіння. У 1935 році його заарештували й вислали до Караганди, де розстріляли у 1938 році. Останній настоятель парафії, о. Зиґмунд Кваснєвський, що був водночас і настоятелем парафії св. Олександра, був убитий у Києві на електричному кріслі НКВД. Отже, храм св. Миколая, який загарбали комуністи, тримається на крові цих людей, священників та вірян. І слава Богу, що 1 червня ця 90-річна історія гноблення та знущання, а також 30-річна історія приниження наших парафіян — закінчиться, і храм, збережений завдяки крові мучеників, нарешті стане домом Бога.
Клопоти з поверненням храму Церкві представив Сергій Чаплигін:
— Епопея з поверненням храму св. Миколая тривала протягом 30 років незалежності України. Ще президент Кучма під час візиту св. Йоана Павла ІІ обіцяв повернути храм; було відповідне розпорядження президента Ющенка, місто шукало приміщення, куди можна було би переселити Будинок органної та камерної музики. У 2020 році, за президента Зеленського, була видана постанова Кабінету міністрів щодо завершення будівництва Будинку музики до 2023 року та перенесення туди органу. Після пожежі був виданий ще один лист-доручення президента щодо форсування подій, оскільки органу вже немає і відновити його неможливо. І ось ми підійшли до моменту, коли залишилося 100 днів до того, як храм знову стане функціонувати за своїм призначенням — як дім Божий, він буде відреставрований коштом Церкви, і в цьому чинному храмі вже буде свій орган.
Про інструмент, який був головним у спорі, та значення музики для Церкви розповіла заслужена артистка України Ольга Дмитренко, багаторічна органістка центральних столичних парафій, організаторка та учасниця численних концертів і фестивалів органної музики:
— Органи бувають різних форм та виконують різні функції. Можна згадати маленькі органи, з якими ходили скоморохи — це зображено, наприклад, на фресці у Софії Київській. Інша функція — показати силу і тембр інструмента і майстерність музикантів, композиторів та виконавців. Третя функція — це безпосереднє спілкування людської душі з Богом. Це — величезна частина органного репертуару, і величезну частину органних творів створили саме представники Церкви. Найчастіше органи були розміщені над входом до храму. Тому що орган — це не звичайний інструмент, його звучання — це чудо. Органіста не видно, бо не має значення, хто грає; важливо, що ця музика — це голос Бога. З акустичної точки зору це теж важливо, бо звук органу «відштовхується» від склепінь храму і спускається донизу, збагачуючись та охоплюючи всіх присутніх.
Я добре пам’ятаю, як встановлювали орган у храмі св. Миколая і реставрували його для перетворення на концертний зал. На мою думку, на той час це було позитивне рішення, бо воно допомогло зберегти храм. Тоді зробили ремонт, нехай поганенький та поспіхом, але без цього храм не дожив би до наших часів: у ньому були розбиті вікна, а всередині росли берізки. Керував встановленням органу мій професор, засновник органної культури в Україні, Арсеній Миколайович Котляревський — дуже дипломатична та обережна людина. Орган встановили знизу не тому, що так було краще, а тому, що професор боявся, щоб його ініціативу не закреслили і не заборонили. Це зробили для того, щоб продемонструвати: тут просто сцена, тут виступає органіст. То були гіркі роки, коли під час концертів боялися навіть згадувати назви хоральних прелюдій; замість «Взиваю до Тебе, Господи» казали просто «Хоральна прелюдія соль-мажор» Баха. Але я пам’ятаю, як Арсеній Миколайович казав: «Настане час — і храм повернуть католикам, і орган доведеться перенести».
Як спеціаліст, я переконана, що навіть орган, який буде набагато меншим за розмірами, але встановлений у відповідному місці, звучатиме й заповнюватиме собою храмовий простір набагато краще. Я хочу побажати, щоб у храмі св. Миколая знову зазвучав орган, щоб відбувалися вечори духовної музики і щоб вони були природно вплетені у життя парафії. Не можна забувати ієрархію: спочатку — Бог, потім — музика і все інше.
Справедливість — це найголовніша тема в цьому питанні, навіть безвідносно до всіх інших питань. Відомий переговорник Юрій Тандіт виклав своє бачення і всій досвід:
— Я — людина, яка прийшла до Церкви з вулиці, неофіт. Головні події мого життя останніх років пов’язані з Церквою. Зараз непрості часи для України, але ми маємо такий досвід: коли настають важкі часи, суспільство консолідується. У такі часи Церкви завжди переповнюються, бо коли нам погано, ми звертаємося до Бога. Від 2014 року я багато разів бував за лінією фронту, бачив, як наші воїни-захисники моляться та звертаються до Бога. Тому дуже важливо, щоб храми поверталися у лоно Церкви. Від 2001 року лідери держави обіцяли повернути будівлю парафії, і тому ми вітаємо це рішення уряду. Такі події об’єднують суспільство. Я переконаний, що Бог усе вирішить і дасть можливість тим, хто хоче чути орган, слухати музику, зокрема і в цій будівлі.
1 червня ми очікуємо на приїзд іноземних політиків та діячів Католицької Церкви. Ми готуємося до цієї події, і ми зробимо все для того, щоби спільнота нарешті змогла жити повноцінним життям — як це було до приходу радянської влади. Я хочу процитувати слова Ісуса з Євангелія, з якими Він звернувся до фарисеїв: «Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові». Храм належить люду Божому, і ми повинні зробити те, що повинні були зробити ще багато років тому: повернути його.
Юрист Володимир Тарасюк відзначив прогалину у відносинах Церква-держава в Україні: у нас досі немає конкордату, питання власності вирішуються складно:
— Хочу звернути увагу на те, хто є першопричиною виникнення класичного мистецтва та краси загалом. Це — Той, хто здатен відреставрувати й відновити серце кожної людини і втішити кожного, хто намагається заповнити порожнечу свого серця через мистецтво. Встановлення органу за радянських часів — це Боже Провидіння; ця ініціатива була реалізована добрими людьми заради порятунку храму. Першопричина всього — Той, хто дає життя, дає людині шанс примиритися з Небесним Отцем та усвідомити, що ми всі створені за Його подобою. Зараз ми бачимо перед собою війну, і ми читали про це у Святому Письмі: що будуть і війни, і брат піде проти брата, будуть катаклізми та потрясіння. Що потрібно людям у таких умовах більше, ніж Бог?
У нас немає нормативно-правових актів, які регулюють спільну діяльність Церкви й держави, як це, наприклад, відбувається у Франції з собором Нотр-Дам. Згідно з нашою Конституцією, Церква відділена від держави. Але разом із цим держава досі утримує у своїй власності велику кількість культових споруд — незрозуміло, навіщо. Ймовірно, це рудимент радянської епохи, бо інакше незрозуміло, для чого державі, відокремленій від Церкви, потрібне церковне майно. Але ми зробили перший крок — і віримо, що це початок великого шляху до реституції; віримо, що світ, який перевернувся з ніг на голову ще з часів Французької революції, повертатиметься назад, зокрема завдяки зусиллям Церкви. Ми будемо наполягати на історичній справедливості хоча би в пам’ять про людей, які віддали свої життя за спасіння душ, як це зробив перший настоятель храму св. Миколая. Влада повинна зрозуміти: поки не буде відновлена ця духовна справедливість, не буде й відновлення держави, — і ми вдячні владі за цей крок. Так, зараз у нас іде війна, але вона закінчиться. Церква пережила всі режими, всі імперії, і вона встоїть і тут, бо якщо праведник вірує — буде жити.
Звісно, навіть за всього того, що відбулося і що вдалося зробити за останній час, питання про повернення храму св. Миколая Церкві ще не таке легке і просте, як би багатьом хотілося. Це відзначив єпископ Віталій Кривицький:
— Є певні групи спротиву передачі храму парафіяльній громаді, — чесно сказав ієрарх. — Хочу зазначити, що з цього питання є певний поділ навіть між представниками культури — музичними колективами, які працюють в органному залі. У розмовах із дирекцією ми не бачимо того спротиву, який часто зустрічаємо навіть у коментарях у соцмережах. Є люди, які закликають повернути храму «статус-кво», залишити його як культурний простір, де відбуватимуться богослужіння; але є й ті, хто усвідомлює, що таке повернення неможливе.
Що стосується протиаварійних робіт: ми погодилися, що Міністерство культури виконає такі роботи до того, як повернути нам храм. Фактично, вони зараз закінчилися — храм відремонтували лише до певної висоти, далі ще натягнуто сітки. Подальший обсяг робіт — за нами, зацікавленими в тому, щоб повернути храму його красу та проводити подальші реставраційні роботи. Коли йшлося про збір коштів на відновлення приватними спонсорами та представниками суспільства, ми чули такі запитання: чи можна в такому випадку передавати храм католицькій громаді? Ми готові до співпраці; але коли ми бачимо маніпуляції та нещирі кроки, які знову ведуть нас до узалежнення від Будинку органної та камерної музики, то повинні про це сказати, — і ми кажемо.
Поки храм не перейшов у наше користування офіційно, ми не маємо права проводити в ньому роботи, тому наголошуємо: ми хочемо, щоб питання власності було якнайшвидше вирішене. Бо поки йдуть дискусії, храм страждає, руйнівні процеси продовжуються, і відремонтувати його стає дедалі складніше. Тому ми сподіваємося, що до 1 червня всі питання будуть остаточно вирішені. Зараз ми перебуваємо на етапі створення проєктно-кошторисної документації, попереду в нас довга дорога, і неможливо сказати, за який саме термін ми зможемо остаточно відреставрувати храм і завершити всі роботи.
фінансово.
Щиро дякуємо!
