Співзасновник і програмний координатор Християнської Служби Порятунку, член Ради Об’єднання католицьких спільнот Андрій Оленчик прокоментував для CREDO поточну ситуацію.
Війна це завжди криза, але криза це ще й шанс на зміни. Під тиском формуються тверді структури, і навіть крихкий слабкий графіт перетворюється на найміцніший у світі діамант. Такі думки приходять, коли дивитися на нинішню ситуацію з погляду служителів ХСП, які не збираються плакати про трагедію, а стають до бою і закликають інших ставати поруч.
Забудьте ілюзії
На жаль, це було очікувано. Могла бути надія на те, що цей сценарій не буде запущений — бо це сценарій війни, відкритої війни з Україною; але факт такий, що це сталося. Введення російських кадрових військ розпочалося (наприклад, у Луганську наші джерела це підтверджували) ще за кілька годин до того, як відбулося засідання Радбезу і були озвучені відповідні рішення. На моє переконання, це «багатоходовка», достатньо небезпечна для України. І якщо хтось вважає, що російські війська насправді введені «для збереження миру», як написано в указі Путіна, то це ілюзії. Ми можемо вже найближчим часом очікувати наступу, масштабних подій як безпосередньо на Донбасі, так і на інших напрямках: із півдня, зі сходу в районі Харкова, чи з півночі від Білорусі. Тобто російське керівництво певне рішення вже прийняло і свій сценарій запустило. Не вийде прокинутися вранці з надією, що все розсіялося і ми раптом заживемо прекрасним мирним життям.
Питання — як до цього мають ставитися християни, Церква — Християнська Служба Порятунку виклала ще кілька днів тому у своєму зверненні. Ми покликані стати голосом волаючого в пустелі, закликаючи націю до покаяння; зі зброєю в руках захищати свою землю від окупантів; покликані стати опорою для нашої територіальної оборони, основою для місцевого руху опору та стрижнем для системи цивільного захисту мирного населення.
ХСП не збирається згортати своє служіння. Наші капелани продовжать служіння у військових підрозділах. Тією мірою, якою це взагалі буде можливо, місіонери і миротворці ХСП продовжуватимуть працювати з мирним населенням у зоні війни. Також починаємо активно розгортати гуманітарну структуру в тилу. Ми закликаємо всі парафії, всі Церкви і церковні середовища, всі рухи включатися в цю справу. Треба бути готовими послужити тим людям, які, що очевидно за такого розвитку подій, будуть рятуватися і, природно, рухатимуться на захід.
Так, ми — ХСП — не збираємося нікуди відступати. Доки в зоні війни буде хоча б найменша можливість залишатися там і служити там, ми будемо це робити.
Три напрямки служіння
Маємо (і пропонуємо) три основні напрямки служіння.
Перший напрямок: безпосередньо у зоні війни. Капелани, миротворці, місіонери служитимуть і військовим, і цивільному населенню.
Другий напрямок: підтримка людей, які можуть постраждати внаслідок війни, — розгортання гуманітарної інфраструктури на тих теренах, які мають шанс залишитися мирними.
Третій напрямок: це те, що доступно і посильно для кожного християнина, — брати участь у служінні Молитовного щита. Там є достатньо багато можливостей, ми пропонуємо різні формати, як це робити, щоб молитва була сконцентрованою і максимально дієвою та міняла реальність.
Тому що ми молимося не просто «за все хороше і проти всього поганого». Нам потрібно мислити логікою і категоріями боротьби євреїв з амалекитянами, які билися в пустелі після виходу з єгипетського рабства. А саме: воїни на чолі з Ісусом Навином б’ються в долині, воюють фізично, звершують конкретну фізичну дію у світі, — але при цьому ще є Мойсей, Хур і Аарон, які перебувають на узвишші і роблять свою частину роботи, в духовному світі. І тільки поєднання разом нашої волі та наших зусиль, у духовному та у фізичному вимірі, дасть нам перемогу, ми в цьому не сумніваємося.
Явити світові Церкву
Те, що ми ще зараз будемо ініціювати і активно просувати, це підготовка людей взагалі, на так званих мирних територіях, до елементарного цивільного захисту. Люди повинні бути готовими, мати хоч би мінімальні знання і навички для виживання в будь-яких екстремальних умовах: чи це війни, чи стихійні лиха, чи техногенні катастрофи. За великим рахунком, до цього треба бути готовим завжди, незалежно від того, йде у країні війна чи ні. Тут нам не завадить своєрідна «ізраїлізація» українського суспільства. Ізраїльтяни живуть в умовах війни, постійної небезпеки, весь час існування своєї держави. Нам також треба до цього звикати. Нам не треба лякатися; нам не треба панікувати ані ховатися від цих проблем — нам просто треба бути готовими. Покладатися на Бога, повністю, стояти в цьому «духовному проломі» за свою Батьківщину, за наші громади, за Церкву, за наші сім’ї. А з іншого боку — готуватися саме фізично. Саме цю частину роботи ми маємо проробити, і це завдання не просто якихось світських установ: це робота насамперед Церкви.
Бо якщо згадати, то починаючи ще від перших століть, від ранньої Церкви, — там, де була якась біда в суспільстві, там була Церква, там були християни. І чого ми будемо варті, як сіль землі і світло світу, якщо ми будемо ховатися, втікати, боятися? Якщо ми не будемо готові діяти і саме через це являти світові Христа, саме в цих обставинах, які переживає нам народ?
Потрібно безпосередньо готуватися до того, щоб наші Церкви, наші парафії були осередком такого «фазового руху опору», цивільного захисту. Щоб храми ставали опорними пунктами, де і Слово проповідується, і ми можемо дати раду в екстремальних обставинах, допомагаючи як собі, так і людям поруч. Ми цим маємо показати, що таке Церква, що таке Божа любов у дії!
Щоб бути християнином, ним просто треба бути
У згаданому зверненні служителів ХСП до всіх християн України сказано: «Зараз не час і не місце для літеплого, декоративного, лінивого, лякливого і лукаво-пацифістського християнства». Це саме та суть, яку потрібно донести до людей. Насамперед, власне, до християн! Ми зараз часто стикаємося з так званими «гражданамі нєба». Вони відговорюються тим, що, мовляв, наша Батьківщина — на небесах, а тут ми не втручаємося і нам нема що ділити. Для мене це — не християнство взагалі! «Нехай за нас помирають невіруючі, все нормально, а ми — громадяни неба, ми вище за все це, ми понад битвами».
Так само не є справжніми християнами ті, хто в годину небезпеки «зливається з ландшафтом». Це друга крайність — люди, які шукають, куди втекти, де сховатися. А в чому ж тоді твоє християнство? Ти ж можеш послужити сусідам, ти можеш всього навчитися, ти можеш щось зробити для фронту, щось туди послати, якщо сам не можеш бути там, — але ж є канали, є можливості. Ти можеш прийняти якусь сім’ю, бути готовим до такого служіння. Християнин, який у годину труднощів тремтить за власну шкуру, — зрікається Христа, якому може послужити.
Логіка буття християнином — у тому, щоб ним бути. Не займати позицію стороннього і не піддаватися страху, який заганяє в підвали. Ще раз згадаю наше Звернення: хоч би яке з покликань людина сьогодні вибрала — вона зобов’язана діяти. Хай би якого віку була ця людина, якої статі, яких можливостей і в яких обставинах — не буває так, що в таких, як сьогодні, подіях не можна знайти свого конкретного місця, застосування. Це не питання «можливостей»: це питання постави серця і розуму.
фінансово.
Щиро дякуємо!
