Життя в час війни — це життя зі специфічними і не до кінця зрозумілими відчуттями, а для священника час війни — це нагода для особливого служіння, час забути за себе і думати про інших.
Кожен період у житті священника є неповторним, бо священницьке служіння вимагає гнучкості й готовності. Навіть молитва звершується по-новому, бо це розмова з Богом про війну і про наших захисників. Я чув про війни, читав про війни, дивися фільми про війни… Однак до кінця не знав, що таке війна, поки вона не постукала в наші двері. Так, вона прийшла 8 років тому, але була далеко від нас, а тепер кожен оцінює це все по-іншому, зблизька.
24 лютого 2022 року я перебував у Львівській духовній семінарії, за 130 км від нашої парафії в Івано-Франківську. Прочитати зранку в інтернеті слова «Путін розпочав війну проти України» було непросто і наводило страх: як — війна? Що буде? Ми йшли на ранкові богослужіння — утреню і Службу Божу, а потім нам оголосили офіційно, що розпочалося вторгнення ворога — агресора, так званого «брата». Серед перших атакованих об’єктів був і аеродром в Івано-Франківську, у Крихівцях: це велике село на околиці Франківська, де якого розташовані чернечі доми Чину Воплоченого Слова: храм святих Кирила і Методія, Новіціат і Чоловічий Монастир, Дім Милосердя Святого Миколая, Провінційний дім сестер та Новіціатський дім сестер-монахинь, який знаходиться найближче до місця вибуху — менше ніж за 1 кілометр. Богу дякувати, ніхто з людей не постраждав. Однак побачити на відео сам момент вибуху було насправді страшно. До речі, аж за тиждень наші служби зуміли знайти і зловити чоловіка — коректувальника вогню, який навів удар російського «Калібру» на Івано-Франківський аеродром. Він прибув до нашого міста за добу до вторгнення і передав інформацію, внаслідок бомбардування інфраструктура аеропорту була зруйнована. Служба Безпеки Україна його затримала під час корегування по іншому об’єкту. Частина людей із Крихівців змушені були виїхати, залишивши свої домівки, серед них і всі наші сестри та діти з Дому Милосердя…
Минув тиждень від початку війни. Приблизно говориться про тисячу полеглих ворогів за день, тобто станом на 3 березня 2022 року йдеться про знищення понад тисячу одиниць військової техніки та про майже 9 тисяч російських військових. Кількість наших загиблих не оголошується, але йдеться про майже 400 героїв, і чоловіків, і жінок. Багато впійманих солдатів агресора зізнаються, що не знали, куди їх відправляли і везли, мовляв, їхали на навчання… Для священника боляче, що наших загиблих хоронять із почестями, з молитвою, з участю жителів містечок і сіл, а їхні матері (російських та інших воїнів, що воюють на стороні загарбника), знаючи, що їхні сини воюють і помирають, змушені мовчати, бо така державна політика, а деякі навіть оправдують: мовляв, добре роблять — визволяють… Але ми живемо на своїй землі і нас не потрібно ні від кого визволяти!
Протиповітряна оборона працює надзвичайно сильно, і це є великим спасінням для нашої землі. Всі ці молоді сили можна було скерувати на розвиток Батьківщини: але тепер вони захищають нашу землю, і роблять це гідно. Вони не втекли від армії, вони не ховаються, вони захищають нашу землю… Тішиться кожна українська душа, що в нас є такі чоловіки і хлопці. Вони захищають свою — нашу — землю, і не йдуть загарбувати інші землі, не йдуть «визволяти» невідомо кого і не відомо від чого. Нам залишається бути їм вдячними, за них молитися, а як повернуться — любити і шанувати, щоб вони це відчули…
Неможливо не згадати і про територіальну самооборону — це організовані групи на місцях, які патрулюють міста і села, щоб наші люди спокійно (хоч ми розуміємо, що насправді спокійного життя і сну зараз немає) жили і спали, наскільки це можливо, і щоб диверсійні групи — а вони є і вони вже якийсь час сидять по наших містах і селах — не чинили хаосу та безладдя, щоб мародери не обкрадали. Цей час насправді організував наших хлопців і вони молодці, бо якщо й не потрапили до війська, то вміють послужити на місцях.
І ми також вдячні всім тим країнам, які сміливо, без страху нам допомагають втихомирити агресора різними способами: і грошима, і зброєю, і військовими потребами, і правильно поданою інформацією… Правда переможе, а брехня веде в нікуди!
Дзвони у наших храмах скликали на молитву. Говорилось навіть про так звану «дзвонотерапію»: коли людина слухає вібрацію дзвонів, її стан покращується. Були такі, кому дзвони «заважали»; вони навіть писали скарги на храми та монастирі до влади за звучання дзвонів. А тепер дзвони нікому не заважають, бо служать як «сирени», тобто знак, що треба втікати у безпечна місце. Наші дзвони дзвонять на знак тривоги, вони рятують життя людей. Але ми чекаємо того часу, того моменту, коли вони знову скликатимуть на молитву, і сподіваємося, що вже ніхто не буде нарікати на дзвони, які «заважають» спати. Дай Боже дочекати всім нам спокійного сну!
Храми у нашому місті, які мають підвальні приміщення, перетворилися на бомбосховища, туди можуть сховатися всі, хто шукає безпечного місця. Наш храм святих Кирила і Методія на Крихівцях має цокольне приміщення, зване «Ораторієм». Він і став бомбосховищем. І щойно ми чуємо сирени чи отримуємо повідомлення про тривогу, то вмикаємо дзвони (вони в нас на дистанційному управлінні) і біжимо відкривати храм, вмикати світло, щоб бажаючі могли знайти захист. До прикладу, 3 березня я побіг відчиняти храм і вмикати дзвони о 01.50 вночі. Богу дякувати тривогу скасували. Храм — безпечне місце, місце присутності живого Бога. Але ось на восьмий день війни ми почули сумну новину про пошкодження християнських храмів у Харкові та про плани знищити головну духовну святиню нашої Батьківщини у Києві — собор святої Софії, Премудрості Божої. Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, звернувся до люду і сказав: «Надійшла інформація, що російські війська готують авіаудар по найголовнішій святині українського народу з часів Київської Русі — соборі Святої Софії в Києві. Звертаюся до всіх християн із закликом про молитву за духовну святиню слов’янських народів та закликаю агресора стриматися від цього найжахливішого акту вандалізму. Нехай свята Софія — Премудрість Божа врозумить тих, хто задумав вчинити цей злочин!» Президент України сказав, звертаючись до агресорів: «Навіть якщо ви зруйнуєте всі наші українські собори та церкви, ви не зруйнуєте нашої віри, нашої щирої віри в Україну і в Бога, віри в людей».
Відколи розпочалася війна, ми проводимо щоденне молитовне стояння, від 15 і до майже 20 години молимося Псалтир, потім Вервицю, а відтак служимо Божественну Літургію за припинення війни, за перемогу у війні, захист від загарбників нашої рідної української землі, і за підтримку наших безстрашних воїнів. Ці моління щоденно відбуваються у храмі і транслюються через соціальні мережі на ютуб-каналі і на Фейсбуку. Навіть «ЖИВЕ ТВ» бере інколи в нас сигнал і транслює для вірних цілої УГКЦ. І я щиро вдячний моїм помічникам — священникам, братам та паламареві за допомогу в цьому служінні: у молитві і в трансляції. Вдячний, що вони не сховалися і не зайнялися «своїми справами», а зрозуміли, що для духовних осіб треба воювати духовним служінням — жертовно і самовіддано, забуваючи про свої особисті справи і плани.
Соціальне служіння є також особливою нагодою для Церкви здійснювати її безпосереднє покликання — служити Богові, що присутній у ближньому. Згадуються слова Ісуса Христа, які ми чули минулої неділі: «Усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших, — ви Мені зробили» (Мт 25, 40). Тому і тут Церква взялася за працю: частина семінаристів (і в нашій Івано-Франківській Духовній семінарії святого Йосафата, і у Львівській семінарії Святого Духа) залишилися, щоб служити потребуючим. Вони готують їжу, прихистили у своїх приміщеннях біженців і їм служать, збирають допомогу, допомагають у волонтерських організаціях, проводять молитви. Титанічну роботу виконують Мальтійська служба допомоги і Карітас зі всіма своїми працівниками та волонтерами. Це велике, коли в таких речах беруть участь і священники, і монахи й монахині, і семінаристи, а не просто ховаються по своїх домах і монастирях, щоб «перечекати» війну зі своєю родиною чи у своєму закутку. Так нечесно!!! Саме зараз треба бути на чолі громади, як про це просила Церква, щоби священники були зі своїми людьми, зі своїми вірними, провадили постійні молитви, чинили діла милосердя, організовували людей, а не просто старалися «перечекати» тривогу… Тому і ми в парафії стараємося взяти участь, допомагаємо коштами і харчами, збором речей для наших військових і для переселенців та біженців, яких ставатиме щораз більше й більше… До цього нам треба готуватися!
Минув перший тиждень війни — не «військової операції», а повномасштабної війни, яка охопила нашу мирну землю. Ми молимося й віримо, що з нами Бог, якщо з нами Бог, то хто проти нас! Дякуємо Богові за всіх людей, які проти війни, які це розуміють і усвідомлюють, що війна — це велика біда для кожного народу.
фінансово.
Щиро дякуємо!
