Буковина, як і інші Західні області України, надає сьогодні притулок біженцям зі Сходу країни, які втікають від бомбардувань і жахіть війни. Кілька таких сімей знайшли прихисток у римо-католицькій парафії св. Архангела Михаїла санктуарію Божої Матері Фатімської в Чернівцях. Розповідає чернівецька журналістка Наталя Фещук.
У парафіяльному будинку живе понад 30 чоловік із Донеччини й Харкова. Є жінки з дітьми; є люди, які продовжують працювати онлайн; є люди, які були там у громадському житті.
Це щастя
Перебування тут біженці називають щастям, адже, наприклад, сплять не у спортзалі. В домі все організовано, є чергування на кухні, прибирання. Самі і за свої кошти купують харчі. І щоденно працюють онлайн. Жінки відповідають за побут і ходять плести маскувальні сітки у школу № 37.
«Всі ці люди — не католики. Мені зателефонували знайомі й попросили їх прийняти, — розповідає отець Кшиштоф Сапальський, настоятель парафії. — У нас є кімнати, де ми влітку розміщуємо дітей на літній табір. Тепер уже тиждень всюди, де можна, тут сплять наші гості. У нас була зустріч-знайомство, я запросив наших парафіян, які працюють вчителями у школі, і сказав: “Вони будуть тут координаторами, щоб ви по кожну дрібницю за мною не бігали”. Також наші вчителі проводитимуть із дітками катехизи, хочемо навчити їх молитви на вервиці, щоб разом молитися за припинення війни. Так, жартома, скажу, що я більше ніж директор: дивлюся, щоб дім функціонував, працювало опалення, була вода. Також є ще біженці, які живуть у сім’ях наших парафіян. Наша садгірська парафія отримала гуманітарну допомогу з моєї рідної парафії у Польщі. І кожен може отримати, що кому потрібно, — але я слідкую, чи справді є потреба, чи хтось не зловживає. Співпрацюємо з о. Романом Заморським із Греко-Католицької Церкви, моїм товаришем».
Час навернення для Сходу України
Отець Кшиштоф — поляк. У Львівській архідієцезії РКЦ, до якої належить і Чернівецький деканат, працює 13 священників-поляків. Але ніхто з них не захотів покинути Україну.
«У неділю, — продовжує отець, — на службі в храмі були й біженці. Своїм парафіянам я сказав наших гостей не критикувати, не розказувати, що вони тут “смажать шашлики”, бо у нас таких немає. Я насправді поки що не маю жодних зауважень до цих людей. До нас приходили представники поліції, тероборона взяла списки біженців. Тобто все під контролем. Як священник, який працює в Україні вже 20 років, гадаю, що таке спільне життя тут, на Західній Україні, — це час навернення Сходу України».
Ольга і Марія: відкриваємо для себе Католицьку Церкву
Ольга і Марія — активістки з Донбасу. Весь день вони працюють, адже пов’язані з медійною діяльністю. Те, що робили там, продовжують робити тут.
«Дуже приємно, що вдалося у такий складний час знайти прихисток на Буковині у чудовому місці, — розповідає Ольга. — Це дає змогу продовжувати свою роботу, повідомляти світ про опір, який люди в Україні чинять російським окупантам».
«Ми всі роки підтримували патріотичний рух і наших військових, — додає Марія. — І ми всі, свідомі люди Донбасу, весь час у контакті. Тут, у цьому домі, де ми проживаємо, панують дружні стосунки, всі обов’язки розподілено. В тому сенсі, що окремо готуємо їсти. Якщо є гуманітарна допомога, то ділиться на всіх. Ми маємо інформацію про місця проживання інших наших біженців — то, справді, не всі мають такі умови. Я розумію, що нам дуже пощастило. Вчора ми вперше були на службі у храмі, бо в нашому місті, звідки ми, немає католицької церкви. Ми це відкриваємо для себе».
Батьки залишилися там…
Людмила та Юлія приїхали з дітьми і продовжують працювати онлайн. Добиралися сюди три дні.
«Батьки там залишилися, не хочуть їхати, — розповідають вони. — Сидять удома, сподіваються, що в них не влучить куля чи ракета… В нашому оточенні всі за Україну, ми намагалися спілкуватися українською. Тут, хто вільний, той і робить щось для спільноти. Продукти за свої кошти купуємо, знаємо магазини і ринок у Садгорі. Намагаємося не зловживати допомогою, яку збирають волонтери. Ми фактично нікуди не виїжджаємо звідси, та й зовсім не до екскурсій і прогулянок…»
«Це — геноцид українського народу»
Інна теж харків’янка. Каже, її 85-річна бабуся залишилась у Харкові, вона ще не зрозуміла реалій, чекає на пенсію…
«Старенькі люди найбільше бояться дороги, — каже Інна. — Ми в Харкові розуміли, що щось буде. Але що так масштабно — не могли уявити. Коли по спальних районах почали пускати бомби, було зрозуміло: це геноцид українського народу. Ми зараз просто живемо, нічого не плануємо. Тут місцеві люди до нас дуже добре ставляться. Отець Кшиштоф — для нас не типовий священник, він — просто молодець! У нас там вдома в церкві ти прийшов — і пішов, ніхто не спілкується. А тут ти розумієш, що тебе підтримають, не залишать. Отець дуже сучасний, вміє з дітьми працювати».
«Не знаю, хто ще може підтримувати Росію!»
Це був звичайній будній день. Хтось працював, а тим часом харків’янки Марина і Олена на кухні варили суп на обід.
«Ми вже приготували лимонад. Місцеві люди принесли мед і домашні курячі яйця. Ті продукти, які нам приносить отець Кшиштоф, — із Польщі. Ми навіть трішки вивчили польську мову за написами на упаковках. Батьки лишилися в Харкові, зв’язку з ними немає… У нас там приватні будинки. Телефонуємо сусідові спитати, чи наш дім ще є… Я не знаю, хто ще може підтримувати Росію. Мені здається, від того, що робиться, навіть алкоголіки протверезіли. Коли почалося повномасштабне вторгнення, нам у групах писали, що за два дні все завершиться, буде зміна влади, Росія поставить своїх. А як вони собі це уявляють? Та ніхто б не змирився! У Харкові прямо на платформі люди залишали домашніх тварин, дитячі візки… Залишали все зайве. Ми приїхали тільки з рюкзаком…»
У Харкові дуже багато людей перейшло на українську мову
Кирило — дев’ятикласник, приїхав разом із батьками. Його батько Валерій, як і інші чоловіки, має віддалену роботу. Вони по-різному стараються своєю працею бути корисними Україні. Валерій розповідає:
«Дуже багато людей у Харкові перейшло на українську мову. Я сам теж російськомовний але зараз мені зовсім не хочеться розмовляти російською… Ми тут стараємося все робити власними силами і коштом. Щоб більше дісталося людям, які справді не можуть собі щось купити. І отця Кшиштофа зайвий раз не турбуємо, бо в нього багато іншої роботи. Те, що ми тут бачимо, і наше перебування тут біля храму, — це не так про віру в Бога, це про віру в людей, як на мене… Я не знаю, що з моїм будинком у Харкові, вже навіть і не думаю про це. І немає кого спитати, бо зі знайомих там вже нікого немає. Зараз дуже важко думати більше, ніж про один день…»
фінансово.
Щиро дякуємо!
