«Ділитися болем зараз — необхідно». Надійка Гербіш говорить про втрачену вагітність та свій досвід пережиття.
На початку повномасштабного вторгнення окупантів українська письменниця Надійка Гербіш виїхала до Польщі разом зі своєю донькою. Проте, вже опинившись у безпеці, на 18‑й день, втратила бажану вагітність. Своєю історією письменниця, перекладачка та журналістка поділилася на FB-сторінці: «Навіть сьогодні, коли моє серце обливається кров’ю, я обираю надію».
У розмові з CREDO Надійка розповіла, як пережила цей досвід і що їй допомогло.
Богові не байдуже — Йому болить більше, ніж нам
«В усіх сьогоднішніх труднощах та випробуваннях важливо пам’ятати, що ми залишаємось у Божих руках. Бог продовжує нас любити, Йому не байдуже і болить, можливо, навіть більше ніж нам, адже Його серце більше за наше.
Перебуваючи у безпеці в Польщі, включившись активно у волонтерство, я втратила вагітність, яка була бажаною, якою ми тішилися і на яку дуже чекали. Пам’ятаю, як у лікарні мене всі намагалися втішати, а я відповідала: «Бог обійняв нашу дитинку швидше за нас, батьків, і в цьому обійняв нас». Перше, на чому стою особисто і чим хочу ділитися, — перш ніж намагатися себе взяти в руки, треба пам’ятати, що ми усі в Божих долонях. Хай би якими зламаносердими ми були, Бог все одно дуже близько нас. Саме тоді, коли я була в лікарні, поверталася звідти, відчувала особливу Його присутність. Це те, що тримає найдужче.»
Бути чесним із собою, з Богом, з іншими
«Другий крок — бути чесними. Говорити про те, що болить, Богові. Якщо навіть гніваємося на Бога, то бути чесними з Ним у цьому. Бувають дні, коли не можу дібрати слів до молитви, — то молюся псалмами Давида. Цар у псалмах має багато обурення до Бога: він скаржиться, він проклинає своїх ворогів. Раніше я вважала це негуманним і недоречним, але тепер я не пропускаю жодного слова.
Перед війною читала книжку Хемінгуея, який писав: найцінніше, що може зробити письменник, — написати принаймні одне чесне речення на день. Мені здається, що зараз, у час війни, потрібно бути максимально чесними. Якщо дозволяє внутрішній ресурс, то вести воєнний щоденник, фіксувати те, що відбувається довкола і зсередини, не соромитися цього.»
Краса — це ліки, щоб не збожеволіти
«Буденність, затишок, краса, нормальність стають сильним тригером, а для когось — і варварством. Проте проговорена вдячність і краса зараз дуже важливі. Побачити захід сонця, світанок чи послухати спів пташок — цілюща краса, від якої не варто відмовлятися. Це ліки, щоб не збожеволіти, щоб жити далі, боротися, бути.»
Непроговорена травма руйнує значно більше
«Здається, що про свій біль говорити не треба, адже він завжди здається меншим, ніж усе варварство довкола. Але потрібно відболіти свій біль, щоб ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) не прийшов до мене через роки.
Коли я поділилася зі своєю керівницею, що втратила вагітність, вона розповіла мені приклад американських солдатів, які повернулися з В’єтнаму. Вони дуже поспішали жити, будувати сім’ї, щоб якось забути про жахи війни. Але за кілька років цей відкладений ПТСР їх наздогнав — у них почали руйнуватися сім’ї. Непроговорена травма руйнувала значно більше, ніж той замовчаний досвід напочатку.
Кожна дегуманізація починається з ідеї величі, коли не люди важливі, а результат. Проте християнство і Боже Царство наголошує на тому, що кожне життя є цінним. Я проговорюю свій біль втрати дитини не просто тому, що моя мрія не здійснилася, але тому, що це була справжня жива дитина зі своєю душею. Отож ми не міряємося болем; це, свого роду, декларування цінності кожного життя.»
Належати до спільноти — одна з важливих потреб кожного
Після допису про втрачену вагітність Надійці написали багато жінок, розповідаючи свої історії втрат. Серед них — і ті, хто втратив вагітність за час цієї війни.
«У кожному з нас є глибокий страх самотності, глибока потреба у любленості та у спільноті. Любленість ми можемо черпати у Бозі; але є також велика потреба у спільноті інших людей, які розуміють і поділяють наш досвід. Люди, які поділяють наші погляди, є великою підтримкою зараз. Це дає нам причетність до спільноти зболених людей, які шукають вихід, не зневірюються, які довіряють Богові.
Ділитися болем зараз — необхідно. Про наш біль треба кричати кожному, бо мовчання ягнят — це теж зброя проти ягнят. Але і про нашу силу, радість, відвагу, про красу, яку ми вибираємо зауважувати, про любов, якої ми вперто не зрікаємося, про свої спогади, свої мрії мусимо говорити теж.
Те, що переживаємо зараз, — це не кінець історії. Бог продовжує писати історію нашого земного життя. Найголовніша перспектива, що на нас чекає, — вічність, де зустрінемося з тими, кого втратили тут, на землі.»
Повне свідчення про втрачену вагітність, волонтерство та роздуми про війну Надійки Гербіш можна переглянути у розмові з CREDO: