Україна продовжує героїчно протистояти російським окупантам і загарбникам. Війна має різні фронти, і в цих фронтів є обличчя.
Одним із них є обличчя священників та черниць Римо-Католицької Церкви, які з перших днів війни служать не лише вірянам своєї Церкви, але всім громадянам України. Вони надають гуманітарну допомогу потребуючим і дають свідчення Божого Милосердя своєю присутністю в небезпечних регіонах.
Сьогодні CREDO пропонує своїм читачам розмову з отцем Ярославом Кравцем OP, Провінційним вікарієм Ордену Проповідників в Україні. Про початок війни, який застав його в Києві, про працю монастирів отців-домініканців у різних регіонах України, про те, як війна вплинула на їхнє життя та служіння, а також про вибір, досвід, ненависть та примирення.
— Як отці-домініканці в Києві довідалися про те, що розпочалася війна?
— Та якось усі по-різному. Мені 24 лютого, у четвер рано-вранці, зателефонував о. Михайло Романів із Фастова, бо вони першими почули вибухи ракет і він телефонував спитати, чи у нас усе гаразд. А тоді вже інтернет і новини. У Києві тоді ще не було чути вибухів.
— Яка думка була першою: виїжджати чи залишатися?
— Ми з братами вирішили, що маємо залишатися там, де нас застала війна. Перші дні, звісно, ми мали багато тривоги, неспокою, не знали точно, що робити і як; але це, я думаю, у багатьох був подібний стан. Та з кожним днем ми дедалі більше утверджувалися в думці, що варто залишатись і бути в Києві так довго, як довго будемо потрібні, як довго можна буде так жити і комусь допомагати. Тож, як бачимо — тримаємося, і нічого поганого з нами не трапилося. Правдою є також факт, що цей період ми прожили якось по-іншому. Бувають такі місяці в році й навіть роки у житті, про які і згадати немає що — нічого особливого не відбувалося. Але під час війни дні проживаються інакше. Можна не пам’ятати дати чи дня тижня, але котрий це день війни, і якісь знакові події, залишаються в пам’яті дуже виразно.
— Багато парафій і монастирів на час війни стали прихистком для тих, хто втратив свій дім чи просто рятується від небезпек війни. Ваш дім теж відчинив свої двері?
— Отці-домініканці не мають у Києві парафії. Ми займаємося Інститутом св. Томи Аквінського. Служимо Святі Меси в каплиці Інституту для студентів та членів Братства мирян св. Домініка. Тож до нас переважно приходили ті, що були якимось чином із нами пов’язані через навчання і духовність. Коли почалася війна, то частина цих людей попросила прийняти їх у нашому монастирі.
— Чи був якийсь такий переломний момент, коли знову з’явилося питання — їхати чи залишатися?
— У мене такого переломного моменту не було. Ситуація в Києві була в міру стабільною і не погіршувалася. Хоча, звісно, коли ракети влучили в будинки поруч із метро «Лук’янівська», а це за 900 м від нас, чи в телевежу, яка трохи далі, або в житловий будинок, який теж відносно недалеко, то це вже було трохи інше відчуття. Бо ці вибухи було чути і потім можна було побачити наслідки. Тобто ми на власні очі могли переконатися, що війна — це реальність, яку ми не тільки чуємо, але й бачимо. Звуки обстрілів та вибухів до нас долітали майже весь час. Сирени повітряної тривоги ми теж чули. А ось ці три влучання, то вже було дуже виразні прояви воєнних дій. Але зі всім вчишся жити. Звикаєш і робиш те, що маєш.
— Інститут релігійних наук припинив діяльність на час війни?
— Наш Інститут не перестав функціонувати. Ми продовжували вести лекції онлайн, може — у зменшеному обсязі, ніж звичайно, та все ж таки. Наші викладачі проводили заняття для наших студентів і для студентів греко-католицької семінарії, котрі після перерви відновили дистанційні заняття. Окрім цього, разом із тими людьми, які у нас жили в цей час, ми включилися у волонтерську діяльність. Таку локальну, в основному в тому районі, де мешкаємо. Треба пам’ятати, що на початку війни влада заохочувала всіх, хто залишився в Києві, обмежити активність і пересування, було навіть декілька разів так, що «комендантська година» тривала по декілька днів поспіль. Було просто небезпечно — обстріли, імовірні провокації та диверсії суттєво впливали на активність мешканців. Проте якщо було необхідно завезти комусь їжу, ліки чи підвезти когось на вокзал — ми це робили. Я пробував піти до лікарень, щоби служити тим, хто страждає, але поліція мене не пустила. Пояснили це заходами безпеки від диверсантів. Та й самі пацієнти теж не кликали священників. Київ це місто специфічне, у сенсі духовної відкритості.
— Як домініканські монастирі в Україні функціонують за таких умов? На чому Ваші брати зосередили свою увагу?
— Наші монастирі в Україні розташовані в різних регіонах, але війна торкнулася всіх. Частина людей, що втікала від війни, осіла на Західній Україні, а отже, отці-домініканці у Львові, Хмельницькому та Чорткові спілкуються з ними, допомагають, надають теж і духовну підтримку. Отці з Чорткова розповідають, що часто доводиться давати відповідь на запитання, де у всьому цьому Бог, як Він допустив до таких трагедій, убивств і знущань. Київ і Фастів — це два місця, яких зачепили реальні воєнні дії, і ще наш монастир у Харкові, що розташований на околиці міста. Там було справді небезпечно, і на початку війни о. Іреней прийняв рішення виїжджати звідти разом із парафіянами. Зараз він служить на Закарпатті.
Натомість Центр св. Мартіна де Порреса у Фастові став таким місцем, де знайшло прихисток багато людей. Ще до війни туди приїжджали діти й молодь із «сірої зони» — з Донецької та Луганської областей. Тож отці-домініканці вже мали досвід роботи з великими групами і ефективно використали його для вимушених переселенців. Також вони виконують величезну роботу з розподілу гуманітарної допомоги і доставкою її туди, де вона просто вкрай необхідна. Волонтери розносять пакунки потребуючим у Фастові, а також возять продукти до Макарова та околиць, до Бишова і всюди, де можуть доїхати.
— Війна — це біль, втрати, страх і ненависть. Як бути з прощенням?
— Війна ще не закінчилася, і трагедія смертей, звірств, ґвалтувань і знищень продовжується. Перед нами складна робота: боротьба з ненавистю до наших ворогів-росіян, бо все, що діється зараз, — це питання про колективну відповідальність цілого їхнього народу, а не лише тих, хто безпосередньо брав участь у війні та виконував злочинні накази. Багато людей, які мають родину в Росії, говорить про абсолютно незрозумілу їм підтримку війни серед громадян Росії. Вирішення цих проблем — завдання на довгі роки. Для росіян це мав би бути іспит сумління, тому що кривдники мають, для початку, визнати свій гріх. Тільки тоді можливо буде стати на шлях примирення чи прощення. Це буде складний і довгий шлях.
Наше покоління знало про війну з фільмів та книжок, хтось із-поміж нас — з оповідань старшого покоління. Тепер ми самі стали очевидцями війни.
— Так. І цей досвід війни у нас буде у всіх. Особистий, різний і непорівнювальний.
— Хтось більше боїться, хтось менше; хтось поїхав, хтось залишився. Я не питаю в людей, чому вони поїхали чи чому залишилися. Не завжди маємо право ставити такі запитання. Це повага до їхніх особистих рішень і до їхнього розуміння ситуації, яке у кожного своє. Є люди, які не мають сили на якісь дії чи вчинки. Вони просто намагаються вижити, і все. Є люди, які залишаються у небезпечних місцях чи загалом у країні, щоби служити іншим. Хтось воює, хтось лікує, хтось працює у продуктовому магазині, і це теж про служіння іншим, бо щоби хтось міг купити хліба, то інший хтось має його продавати. Люди поводяться дуже по-різному, тому що мають різний ресурс. І досвід війни теж різний. Я сам, коли бачу, яке пекло пережили люди в Бучі та Ірпені, а це ж відносно Києва буквально «за рогом», то розумію, що мені війна коштувала просто трохи стресу, і то на початку. Загалом, ситуація не рівна. Часом люди в одному місті, але в різних районах, по-різному відчувають наслідки війни. Одні втратили близьких, а інші просто чули далеке відлуння від вибухів. Але війна все одно страшна і травмує всіх. І всі ми вчимося функціонувати в цих умовах, і на кожному з нас вона залишає свій відбиток.
фінансово.
Щиро дякуємо!
