Як виглядає діяльність посла України у Ватикані; що зроблено і що ні; чому російська пропаганда потрапляла у виступи Папи Франциска й інших діячів, церковних і не тільки, — про це та багато іншого в розмові з Андрієм Юрашем, Надзвичайним і Повноважним Послом України при Святому Престолі та Суверенному Мальтійському ордені.
Інтерв’ю для РІСУ провів Тарас Антошевський.
— Пане Андрію, минуло понад три з половиною роки, як Ви відбули для виконання функцій посла України у Ватикані. Фактично до того у Вас був досвід держслужбовця високого рангу; але це не досвід дипломатичної служби. Що довелося вчити і які були перші вражіння від нової роботи?
— Не можу відповісти одновимірно і однолінійно. Але почну саме з прямої відповіді: моє призначення на посаду посла при Святому Престолі не було чимось спонтанним чи таким, що не випливало б із логіки усього мого попереднього досвіду.
Ви справді відзначили, що до того, як Президент Володимир Зеленський вирішив доручити мені представляти інтереси України при Святому Престолі, я близько шести років очолював урядовий підрозділ (у той час це відповідний Департамент Мінкульту), що відповідав за зв’язки держави з релігійними організаціями та національними спільнотами, зокрема і в розрізі міжнародних зобов’язань нашої держави. Де факто ця посада не лише передбачала, але й зобов’язувала до реалізації великої кількості міжнародних контактів. Власне, протягом згаданих 6 років мені довелося близько 60 разів побувати в різноманітних закордонних відрядженнях, представляючи Україну (в межах сфери відповідальності й компетенцій Департаменту) під час численних конференцій, зустрічей, звітувань перед Радою Європи, ОБСЄ, відповідними комітетами ООН, у межах взаємодії з багатьма іншими структурами, релігійними організаціями та різноманітними міжнародними партнерами.
До прикладу, майже шість років я представляв Україну у Спеціальному комітеті Ради Європи з питань ромів і кочівників, а також виконував функції Секретаря всіх чотирьох двосторонніх комісій України з питань нацменшин: із Німеччиною, Словаччиною, Румунією, Угорщиною.
Крім того, роки, коли очолював Департамент у справах релігій та національностей (а це було у 2014-2020 роках), — це був надактивний період, коли Україна обстоювала власні інтереси на численних міжнародних майданчиках (зокрема в межах протистояння російській пропагандистській машині) та реалізовувала багато унікальних проєктів, критично важливих для власної ідентичності. До прикладу, втілювала ідею отримання канонічної автокефалії для помісної Православної Церкви.
Чому я так детально про це все розповідаю? Щоб показати, що, умовно кажучи, «дипломатичний вимір» моїх обов’язків на попередніх посадах був не просто наявний, але був одним із визначальних.
Мені вочевидь доводилося постійно контактувати з Міністерством закордонних справ — як людьми у центральному апараті, так і у відповідних закордонних представництвах. Отож дипломатична робота ні для мене не була чимось чужим чи незнайомим, ні для МЗС я не був тим, на кого вони дивилися як на випадкову людину.
«Дипломатичний вимір» моїх функцій був також одним із головних, коли протягом 2020-2022 років я очолював відділ із питань свободи совісті у Секретаріаті Кабінету Міністрів України. Зокрема, я відповідав за організацію трьох закордонних візитів Прем’єр-міністра України Дениса Шмигаля, які мали однозначну «релігійну домінанту»: до Стамбула, де Глава уряду зустрічався з Патріархом Варфоломієм, до Святого Престолу, де відбулася зустріч із Папою Франциском, та в Грузію для зустрічі з Патріархом Ілією ІІ. Крім того, коли під час відзначень 30‑річчя Незалежності України до Києва приїжджали Патріарх Варфоломій і Державний секретар Святого Престолу кардинал П’єтро Паролін, саме я був відповідальним за деталі їхнього перебування в Києві: від зустрічі в аеропорту до відбуття після урочистостей.
Тож призначення на посаду Посла при Святому Престолі навряд чи можна назвати спонтанним.
— Як виглядає робочий день посла?
— З одного боку, робочий день будь-якого посла виглядає дуже традиційно. А з іншого — кожна країна перебування накладає свій відбиток на порядок денний того, що має зробити посол. Переконаний (і чув це майже від усіх колег із дипломатичного корпусу, акредитованого при Святому Престолі, які мали досвід в інших державах), що функції, обов’язки і, відповідно, розпорядок дня посла при Святому Престолі — чи не найбільш унікальні й не подібні до розпорядку роботи посла в інших державах.
Насамперед, треба добре розумітися на специфіці самої держави — Святого Престолу, особливостях її «державної структури» і механіки функціонування та формах і виявах еклезіально-духовних детермінант (власне, церковної традиції Католицької Церкви).
Серед найочевидніших особливостей щоденного розпорядку посла «у Ватикані» є дуже тісне, майже щоденне комунікування з колегами з інших посольств, а також майже щоденна участь у богослужбовій діяльності, організованій чи то Святим Престолом, чи безпосередньо посольствами. Бувають дні, коли треба бути на двох і навіть трьох богослужіннях.
Не треба забувати, що Святий Престол має дипломатичні відносини з чи не найбільшою кількістю держав. На початок 2025 року, він підтримував дипломатичні відносини зі 185 країнами та 4‑ма мультилатеральними міжнародними організаціями. 91 країна і всі ці міжнародні організації мають свої постійні представництва в Римі (посли інших 94 держав є так званими нерезидентами, тобто здійснюють свої функції, перебуваючи в інших столицях). До речі, особливістю дипломатії Святого Престолу є те, що тут можуть прийняти і акредитувати посла, який перебуває в будь-якій іншій державі, але не в Італії; на практиці це означає, що ніхто з послів, які виконують свої функції при Італійській республіці, не можуть поєднувати ці обов’язки з одночасним представленням інтересів своїх держав при Святому Престолі.
Така кількість дипломатичних представництв (хоч у них зазвичай дуже нечисельний штат — як, наприклад, у нашому Посольстві) об’єктивно зумовлює виняткову інтенсифікацію праці посла.
Якщо на акції і події, які організовує наше Посольство, приходить чи не найбільша кількість гостей (що буває на заходах інших посольств — інколи це представники близько 70 посольств, які стало резидують у Римі), то це означає, що й мені як послу доводиться, крім щоденної поточної праці, відвідувати по кілька заходів.
— Напевно досвід релігієзнавця Вам дуже знадобився?
— Звісно! Коли до Святого Престолу прибуває людина, не знайома зі специфікою церковного життя — абсолютно в усіх її проявах, починаючи від знання, як звернутися до кардинала, а як комунікувати зі звичайним монсеньойором, і закінчуючи розумінням того, що треба робити і як поводитися під час Меси, — вона або взагалі почувається некомфортно, або витрачає багато часу, щоб опанувати основи знань із церковно-духовної сфери — без розуміння яких будь-якому послові тут просто неможливо повноцінно виконувати свої обов’язки.
Починаючи місію посла, я вже мав немало налагоджених контактів і особистих знайомств: до прикладу, з Державним секретарем Святого Престолу кардиналом Пароліном (де‑факто другою особою не лише Святого Престолу, але й цілої Католицької Церкви), чий візит якого до Києва в серпні 2021 року мені з величезною приємністю довелось організовувати.
— Ви згадали, що українське представництво при Апостольській Столиці є нечисельним. А скільки дослівно осіб працю в нашому посольстві? І кого, яких фахівців Вам як послу бракує?
— Ой, болючого питання Ви торкнулися… Колись, у значно спокійніші часи, у Посольстві працювало 4 дипломатів, а загалом було 7 працівників. Тепер, коли інтенсивність комунікацій з Апостольською Столицею є найбільшою, а очікування — найвищими, то маємо лише двох дипломатів і ще двох працівників, тобто разом — четверо. Коли я прибув до Рима, то в той час мали загалом лише трьох осіб на умовах постійної праці. Зараз вдалося отримати підсилення на, так би мовити, технічно-допоміжному фланзі. Дуже потребуємо і постійно просимо ще хоч одного дипломата, який би предметно зайнявся питаннями культурної співпраці та взаємодії з медіями.
Звісно, ми не можемо рівнятися і навіть не мріємо мати можливості, які створені в дипломатичних представництвах, скажімо, Італії, Бразилії чи Філіппін, де працює, відповідно, 11, 8 і 7 дипломатів. Чи навіть Німеччини і Франції, що мають по 6 дипломатів. Але коли, до прикладу, Конґо, Ґана, Ірак чи Кот-д’Івуар мають по 5 дипломатів (у кожному випадку я навіть не говорю про загальний штат посольств, який із допоміжним персоналом може сягати кількох десятків), то стає зрозумілим, що 2 дипломати у посольстві країни, яка постійно перебуває у центрі уваги, це не є достатньо. Навіть щойно відкриті представництва Азербайджану чи Казахстану мають по троє дипломатів.
— Свого часу Блаженніший Любомир казав, що представництво при Святому Престолі дуже важливе саме через те, що тут заангажована така кількість представництв інших держав і можна впливати і працювати в багатьох напрямках. Які Ви як посол бачите можливості у цьому плані?
— Звісно, Блаженнійший Любомир мав цілковиту рацію. У цьому сенсі є багато способів, як можна використати цю ситуацію, і ми, як Посольство, намагаємося всіх їх застосовувати.
Це і особисті контакти, консультації, обміни думками та інформацією, неформальне і формальне донесення певних меседжів — спілкування на рівні послів: фактично немає дня, коли б я особисто не мав розмови чи навіть кількох спілкувань із колегами-послами.
Це й участь в численних акціях, які майже щоденно відбуваються на різних майданчиках — як власне ватиканських, так і багатьох інших: наш прихід, наша участь, наш виступ — це завжди ще одне додаткове свідчення про Україну, про наші пріоритети, про біль, який ми переживаємо.
Це і щоденна участь у богослужіннях та інших молитовних заходах, про що я вже згадував.
Це й ініціювання та проведення власних акцій різного роду, які ми всі присвячуємо зараз єдиній і винятковій меті: показати світові жахи війни, ініційованої росією, страждання українців, але одночасно — їхній героїзм в обстоюванні свободи й гідності, власної та цілої нашої Держави.
Нижче наведу не свою думку, а оцінку дипломатів інших держав: українське Посольство за три останні роки — від початку війни — ініціювало та провело таку кількість заходів, на яку не спромоглися навіть представництва держав, що мають у багато разів більші можливості й ресурси.
Маю на увазі спеціальні зустрічі й семінари, присвячені конкретним подіям чи поясненням із приводу певних подій; заходи культурної дипломатії — ми відкрили за цей час із десяток виставок, зробили покази півтора десятків фільмів, зокрема тричі організовували показ фільмів безпосередньо у Ватикані — у новій залі для засідань Синоду. Мова про фільми, які були номіновані на Оскар, як фільм Євгенія Афінеєвського «Свобода у вогні», або отримали Оскар — фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі».
Також це півтора десятка богослужінь, що відбулися з нашої ініціативи, куди ми запрошуємо дипломатичний корпус, акредитований при Святому Престолі і Мальтійському Ордені, та найвищих достойників Святого Престолу. Немає сумнівів, що кожна така молитва, проповідь духовенства і виступ посла перед сотнями присутніх — це свідчення про Україну, ще одне звернення до світу, чиї репрезентанти беруть участь у заходах, про, як постійно казав Папа Франциск, «мученицьку» Україну (в оригіналі — martoriata).
Молитовні заходи, які ми ініціювали, були очолені головними особами не лише Екзархату УГКЦ в Італії — за що ми завжди є щиро вдячні, але й Святого Престолу. Державний секретар П’єтро Паролін, кардинали — спеціальний представник Папи з питань України Маттео Дзуппі, префект Дикастерію Східних Церков Клаудіо Ґуджеротті, новопризначений Папський вікарій Рима Бальдассаре Рейна, Секретар із відносин з іноземними державами Святого Престолу, «міністр закордонних справ» архієпископ Пол Ґаллаґер — це неповний перелік найвищих ієрархів Апостольської Столиці, які на наше запрошення очолювали богослужіння з різних нагод: 90‑річчя Голодомору, 1‑ї, 2‑ї і 3‑ї річниць повномасштабного вторгнення, 1000 днів Великої війни…
Ну, і, звісно, не можу не згадати про взаємодію і контакти з величезним ґроном представників Святого Престолу, Державного Секретаріату, різних дикастеріїв, окремих служб і структур… Серед великої кількості офіційних представників Святого Престолу є багато тих, хто прекрасно розуміє ситуацію, сердечно намагається допомогти, хоче справедливості, — а тому в різний спосіб намагається бути корисним для України. Без такої підтримки і розуміння — зробити все те, чого ми прагнули і що змогли, було би неможливо.
Також я не відмовляю жодній людині, яка прагне поговорити, щось розповісти, зустрітися… У нашому Посольстві щодня є багато відвідувачів — і переважно це неукраїнці. Це журналісти, громадські діячі, духовенство, бізнесмени, мери міст, діячі культури — всі, хто хоче нам допомогти і на чий заклик я не можу не відгукнутися.
Також приймаю майже всі запрошення на різні події: культурні, наукові, церковні здебільшого, які відбуваються в Римі чи інших містах Італії. Такі зустрічі — це обов’язково нагода ще більшій кількості людей розповісти правду чи подякувати за все, що вже було зроблено для України та українців.
— Хто, на Вашу думку, з країн, їхніх представництв, є зараз нашими найбільшими союзниками чи надійними партнерами України при Святому Престолі?
— Питання і просте для мене, і одночасно складне. Складне, бо доведеться перераховувати щонайменше два-три десятки країн та їхніх представництв, хто щиро прагне і постійно пропонує співпрацю з нашою амбасадою. Тому, боячись когось забути, спробую відзначити тісну співпрацю з посольствами Польщі, Словенії, Литви, Німеччини, Іспанії, Португалії, Великобританії, Бельгії, США, Аргентини, Чилі, Австралії, Туреччини… — з кожним із цих посольств ми щось реалізували спільно. Завдяки співпраці з ними було реалізовано кілька десятків надважливих ідей і проєктів.
А простим це питання є, бо легко на нього відповідати: абсолютна більшість дипмісій при Святому Престолі у той чи інший спосіб висловлює свою близькість до нас і прагне засвідчити близькість. Тобто вистачає пальців однієї руки, щоби сказати, з ким ми не маємо ніяких або теплих стосунків. Варто зауважити, що далеко не завжди позиція політичного керівництва країни збіжна з тими експресіями і позиціями, які ми відчуваємо від дипломатичних місій цих країн при Святому Престолі. У цьому контексті можна говорити про позицію посольств, наприклад, Угорщини, Словаччини, Болівії, Єгипту…
— За останні роки ми могли зафіксувати, як зросла роль українських церковних лідерів і діячів на міжнародному рівні; як часто саме церковні особи виконують представницьку роль щодо нашої країни і мають можливість достукатися не лише до релігійних центрів, але і до політиків, для яких віра має значення. Як це виглядає в Римі як центрі політичному та релігійному?
— Ви абсолютно правильно окреслили тенденцію. Але якщо це стало очевидним і дієвим на рівні інших, цілком світських, часто дуже секуляризованих держав, то в контексті Святого Престолу — абсолютної, теократичної монархії та центру Католицької Церкви — це працює більш ніж однозначно і з ще більшою віддачею.
Але треба усвідомлювати, що для дипломатії і системи взаємин Святого Престолу з зовнішнім світом контакти з релігійними діячами не є чимсь новим чи непередбаченим. Для всіх тут це щоденні реалії та багатовікова традиція і практика.
Коли говоримо про Україну та її сприйняття Святим Престолом, то я би підкреслив дещо інше — зворотну тенденцію. І Папа, і Державний Секретаріат отримали можливість впродовж останніх кількох років неформально і активніше комунікувати саме з українським політикумом, зрозумівши нарешті та побачивши спільність (чи близькість) позицій українських світських та церковних достойників. Кілька десятиріч до цього ставлення української політичної еліти до Ватикану було суто формальним; можна було констатувати недооцінку його ролі у глобальних процесах. Ця спадщина була змінена вражаючою інтенсифікацією контактів, яку можна спостерігати від 2022 року.
І, як наслідок, маємо зворотну відповідь: рівень розуміння Святим Престолом питань України, рівень представленості «української тематики» в порядку денному Ватикану, рівень двосторонніх контактів і візитів є на сьогодні одним із найвищих і найбільш інтенсивних з‑поміж усіх країн, також і традиційних партнерів України.
— Подекуди, спілкуючись з українськими державними чиновниками, зокрема, дипломатами, можна спостерігати легковажне ставлення до релігійної тематики, діяльності Церков, центрів. Хтось навіть каже: мовляв, в Україні за Конституцією Церква відокремлена від держави, а тому держава не пхається до церковного життя, точніше — його ігнорує. Ми спостерігали подекуди відсутність спілкування дипломатичних представництв із кліриками, громадянами України, які діють у Європі. В той час як російські дипломати не просто тісно опікуються парафіями і єпархіями РПЦ, а вважають їх своїми підопічними. І не тільки ними, але й кліриками та громадами УПЦ МП. На Вашу думку, що недопрацьовує Україна у цьому і що варто робити?
— Звісно, кожна країна має свою специфіку, яка впливає на роботу і характер обов’язків дипмісій. Якщо для нашого посольства це, без перебільшення, щоденна робота, то хтось випускає це з поля уваги.
Упевнений, що зараз ситуація принципово змінюється. Цьому аспектові роботи дипломатів виняткового значення надає міністр Андрій Сибіга. Він при кожній нагоді показує приклад взаємодії з релігійними спільнотами. Наприклад, перебуваючи в Римі, без роздумувань приймає мою пропозицію відвідати собор св.Софії — центр українського [УГКЦ] релігійного життя в Римі й Італії. Те ж саме пан Андрій демонстрував також, відвідуючи багато інших країн.
Завершуючи розмову про церковну дипломатію при Святому Престолі, ще раз відзначу певні базові моменти, які слід пам’ятати.
По-перше, маємо більше ніж активну і плідну стратегію УГКЦ загалом та її очільника Блаженнішого Святослава щодо засвідчення власної та загалом української позиції. Це активно працює і приносить значні плоди.
По-друге, контакти Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій зі Святим Престолом вийшли на новий рівень після реалізованого у січні 2023 року візиту ВРЦіРО до Ватикану — першого такого візиту в історії. Подібна ідея була заявлена ще років 20 тому, але практичних рис набула тільки зараз.
По-третє, Святий Престол уперше започаткував прямі контакти з Православною Церквою України —що також є абсолютно новим трендом і дуже обнадійливою тенденцією в контексті більш глибокого розуміння Ватиканом специфіки релігійного життя у нашій державі. Як наслідок — і особиста зустріч Папи в Апостольському палаці з Предстоятелем УПЦ, митрополитом Епіфанієм; і можливість для митрополита так само вперше в історії, у грудні 2024 року, відправити Літургію на головному престолі Папської базиліки св.Миколая у Барі; і вже на сьогодні третя нагода там відправляти Служби іншим священнослужителям ПЦУ — що однозначно руйнує там монополію РПЦ, якій десятиріччями надавалася можливість без будь-якої конкуренції користуватися цією, однією з головних святинь християнського світу.
— Ставлення Папи Франциска до України було, м’яко кажучи, специфічним. З одного боку, він стало показував свою любов до українського християнства, регулярно закликав молитися за мир в Україні, відіслав немало мільйонів євро різної допомоги — як тепер довідуємося, також на військові цілі. Але в той же час не раз висловлював такі свої думки, які або свідчили про нерозуміння причин війни, або нерозумінь як можна добитися дійсно справедливого миру і щодо російсько-українських стосунків загалом. А висловлювання про російську культуру і духовність загалом були ніби з іншої реальності.
Чи це були власні погляди понтифіка, чи наслідки його довіри різноманітним радникам, церковним і політичним діячам з відверто проросійськими поглядами? Як на Вашу думку, що і хто найбільше формував такий його світогляд?
— Папа Франциск був дуже сильною, харизматичною особою. Хто його знав, хто мав нагоду ледь не в щоденному режимі з ним спілкуватися, може однозначно підтвердити: всі головні рішення Папа приймав самостійно. Звісно, він міг і слухати поради близьких до нього людей; але остаточне слово було саме за ним.
Про детермінанти позиції покійного понтифіка і мною, і багатьма іншими аналітиками та ватиканістами було вже сказано доволі багато. Не буду зараз це повторювати. Скажу лише, що Папа Франциск однозначно розумів і підтримував Україну, був на нашому боці. При цьому він мав цілий комплекс уявлень і принципів, які сформувалися у нього ще в найактивніші для нього часи — 1970-80‑ті роки.
Папа Франциск де-факто зупинив контакти з главою РПЦ Кирилом, назвавши його «вівтарним хлопчиком» путіна. Але при цьому він не хотів повністю переривати контакти з російською стороною, сподіваюсь не втратити важелі впливу та можливості комунікацій з росіянами задля переконування їх у згубності продовження війни. При цьому не було жодного іншого світового лідера, який би стільки разів не згадав про Україну, не попросив молитися за неї.
Але, з цілком об’єктивних і зрозумілих рацій, кілька його висловлювань, які не збігалися з очікуваннями і баченням українського суспільства, ставали для українців відомішими, ніж у сотні разів більше висловлювань на підтримку України та постійні його практичні кроки з підтримки «мученицької» України. До речі, це термін, який в обіг увів саме Папа Франциск.
— Пане Андрію, перший досвід роботи при новому понтифіку. Які зміни відбуваються в роботі Ватикану, окремих його підрозділів? Чи відчуваєте Ви якісь зміни у ставленні до української справи?
— І Святий Престол, і наше Посольство пережили дуже цікавий та цілком унікальний період весною цього року, пов’язаний зі смертю Папи Франциска та обранням нового Понтифіка. Це період небаченої досі інтенсивності дипломатичних контактів, і очікування змін, і реалізації традиційних завдань вже за нового Понтифіка — Лева XIV.
Але це був період не лише труднощів і навантажень, але й дуже вагомих досягнень: як очікуваних, так і тих, що виникали спонтанно.
Варто лише згадати історичну зустріч Президентів Зеленського і Трампа в базиліці св.Петра під час церемонії похорону Папи Франциска. Багато хто назвав цю зустріч першим дивом спочилого понтифіка. Саме під час цього неформального спілкування відбулося розблокування багатьох речей, які на той час мали неоднозначне трактування з обох сторін.
Новий Папа з перших днів свого понтифікату почав демонструвати виняткові жести близькості і розуміння України. У першому своєму посланні з нагоди молитви Regina Cоeli, яке він виголосив на третій день після конклаву, найбільше уваги і предметних закликів до підтримки пролунало саме для України. Наступного ж дня Папа провів свою першу офіційну телефонну розмову з главою держави — саме з Президентом України. Всіх вразив також наступний неймовірний жест Папи, який, відступивши від багатодесятирічної традиції — що новий Папа має офіційні зустрічі з главами держав лише наступного дня після інавгурації, — зустрівся з Володимиром Зеленським відразу після інавгураційної Месси.
Нещодавно всі стали свідками ще одного жесту близькості й розуміння зі сторони Папи: відновивши традицію літніх вакацій на історичній папській віллі у Кастель Ґандольфо, Папа тут вже вдруге за два останні місяці прийняв Президента України. Подібна така офіційна зустріч відбулася у Кастель Ґандольфо 24 роки тому, коли Йоан Павло ІІ приймав президента США Буша.
Я не випадково перерахував усі ці факти. Вони показують тенденцію: Папа Лев розуміє Україну, прагне засвідчити цю близькість і зробити все можливе, щоби в Україну прийшов очікуваний мир. Для цього він зустрічається з представниками нашої держави, пропонує всі можливості Святого Престолу як майданчика для перемовин, посилює зв’язки з українською Церквою, Українською Греко-Католицькою Церквою передусім, щоб допомагати Україні практично й дієво, щоби цей зв’язок став відчутний для будь-якого громадянина нашої держави.
Для Папи Лева це також період предметного осмислення всіх реалій і перспектив. Він зараз дуже уважний до всіх рекомендацій та пропозицій. Тому з формальної точки зору він на сьогодні особливий акцент робить на збереженні стабільності й тяглості у традиції урядування, яка дісталась йому у спадщину від Папи Франциска. Хоча, думаю, з часом ми будемо свідками наступних кроків Папи Лева, які засвідчать його готовність і здатність до формування власних пріоритетів і методів керування. Упевнений, Україна залишиться одним із таких базових пріоритетів. А його візит в Україну — одна з найбільш очікуваних і бажаних речей. Україна очікує на Папу. Упевнений, що Папа про це знає і спробує зробити все, щоб зупинити війну і принести мир, — включно зі своїм візитом до змученої, але непереможної України.
— Українську аудиторію стривожила зустріч Папи Лева з представниками РПЦ. Мовляв, і цей понтифік пішов на діалог із Москвою. Що говорили у Римі про цю зустріч і для чого вона взагалі була?
— Я прекрасно розумію, якою є реакція в Україні і українців на все, що пов’язано з контактами з московитами, московською Церквою зокрема. Але у цьому контексті треба обов’язково пам’ятати, що контакти, активні чи менш активні, з Церквою патріарха кіріла Святий Престол ніколи не припиняв. І це не тому, що є особлива любов до російського православ’я або через надактивні зусилля міфічного «російського» лобі. Просто це частина традиційної політики Святого Престолу: підтримка контактів з усіма сторонами — зокрема тими, що перебувають у конфлікті одна з одною, навіть із тими сторонами, які декларують негатив чи заперечення політики самого Святого Престолу. Тим більше це стосується партнерів, із якими Святий Престол має тривалу історію контактів і взаємин. А московська Церква є одним із таких партнерів, з яким Святий Престол не лише з царських часів, але й від початку 1960‑х років — коли відбувся суттєвий поворот у сенсі контактів Апостольської Столиці з іншими християнськими спільнотами — має одну з найтриваліших історій безперервного зв’язку і комунікацій.
Тобто зустріч Папи Лева і митрополита Антонія, відповідального за зовнішню політику Московської патріархії, не є чимось винятковим або свідченням нового тренду в політиці Святого Престолу. Хоч при цьому мало хто пам’ятає і належно оцінює, що Святий Престол мінімізував контакти з російською Церквою, — підтвердженням чого може бути не тільки скасування ще Папою Франциском запланованої на червень 2022 року його зустрічі з патріархом кірілом, але й шерег конкретних дуже негативних оцінок: і сучасної позиції, і навіть теології російського православ’я — зі сторони багатьох важливих осіб Римської курії, зокрема, кардинала Курта Коха, який ще в червні 2022 року визначив теперішню теологію російського православ’я як відверту єресь, після чого Москва відмовилась від будь-яких контактів із цим чільним ватиканським урядовцем — відповідальним, зокрема, й за зв’язки з Православними Церквами. Ще жорсткіші оцінки російської Церкви та її політики ми постійно чули з уст іще одного яскравого представника римського вищого духовенства — кардинала Людвіга Мюллера.
(…) До речі, журналістське середовищі, яке склалося і функціонує навколо Святого Престолу, — це клуб, цех, об’єднання майже пів сотні експертів, які навіть мають окреме визначення — ватиканісти. Деякі десятки років пишуть виключно про Ватикан і процеси навколо нього. Я знаю кількох «патріархів» сфери, які у ватиканській темі вже майже 40 років. Майже немає випадків, коли на глобальні і важливі теми, пов’язані з Ватиканом, пишуть чи розповідають особи, не заангажовані глибоко у відповідні процеси. [А в українських медіа] панує переконання, що будь-хто може і навіть повинен сказати все, що він думає з приводу процесів і подій, пов’язаних зі Святим Престолом.
Важливий і беззаперечний факт, що, на жаль, українських журналістів серед римського пулу «ватиканістів» немає. Тобто «рости» нам є куди, зокрема у напрямку формування й підтримки української репрезентації серед журналістів, які б писали і для зовнішньої аудиторії, і для українських читачів.
— Наступного року буде 25‑та річниця візиту нині святого папи Йрана Павла ІІ в Україну. Які Ваші спогади про цей візит? Чи ця річниця не може бути приводом до нового візиту понтифіка?
— Спогади, звісно, якнайтепліші… Добре пам’ятаю деталі перебування Папи у Львові; всією родиною брали участь у пам’ятній Літургії у візантійському обряді на іподромі. Це був не просто момент, який об’єднав абсолютну більшість містян і загалом українців. Він усім додав мотивації, гордості і аргументації, чому для України та українського суспільства так важливо належати до культурного і світоглядного поля цивілізації, яка за одного зі своїх духовних очільників, а в той час, безсумнівно, — найавторитетнішого, має таких провідників, яким був Йоан Павло ІІ. (…)
Звісно, що очікуване наступного року 25‑річчя може і повинно стати суттєвою віхою для того, щоби зробити усе можливе, щоб Україна стала свідком нового візиту Понтифіка — Папи Лева, якого так сподівається абсолютна більшість українців. Апостольська Столиця кожні 25 років оголошує Святим Роком… Можливо, така 25‑річних циклів спрацює і в цьому випадку та буде діяти і в наступні періоди, як ми віримо і в чому ми впевнені, — довгого українського державного буття.
Ще і ще раз повторю: Папа є найбільш бажаним гостем для українців. Папа Лев XIV із неймовірною любов’ю і розумінням ставиться до нашої держави та всіх українців, відповідає взаємністю на дуже теплі почуття до нього з боку української громади. Тому є щира переконаність, що візит відбудеться; але в яких часових рамках — це ще буде усвідомлено та обговорено обома сторонами.
Як візит папи Йоана Павла ІІ був знаком єдності з демократичним світом, додав енергії та впевненості українському суспільству чіткіше рухатися саме у цьому напрямку, так і очікуваний візит Папи Лева XIV стане ще одним знаком, який остаточно засвідчить, що Україна — органічна частина християнської, вільної і демократичної ойкумени. Та частина, яка й сама вже не може себе усвідомлювати поза цим світом демократії і свободи, а також та частина, без якої й цей світ не зможе почуватися органічним і цілісним.
фінансово.
Щиро дякуємо!
