Чому святий Августин ніколи не сповідався?

Багатьом читачам це видасться неймовірним… І все ж таки! Августин, святий, Учитель Церкви — ніколи не сповідався.

Навіть більше: після свого навернення і хрещення він безумовно благав Бога, щоби той уберіг його від необхідності приступати до Таїнства покути! І добрий Бог вислухав Августина, бо була Йому до вподоби така молитва…

Як це можливо, якщо сьогодні ідеалом побожності є сповідь регулярна й часта, інколи навіть щотижнева?

Чи можливо не грішити?

У Новому Завіті, зокрема у листах апостолів, знаходимо дві, здавалось би — суперечні між собою фрази, які дозволяють замислитися над можливою безгрішністю. Отож, з одного боку, маємо написане: «Бо хто вмер [ідеться про хрещення], той від гріха звільнився» (Рим 6, 7), а також: «Ми знаємо, що кожен, хто народився від Бога, не грішить» (1 Йн 5, 18). А з другої сторони — маємо у того ж таки Йоана інше речення: «Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає» (1 Йн 1, 8). Як узгодити переконання, що Бог в Ісусі покликує людину до свободи від гріха, — з переконанням у людській (також і після хрещення) гріховності? Святий Йоан зазначає: «Мої дітоньки, пишу вам те, щоб ви не грішили» (1 Йн 2, 1а). І зараз же додає: «Якже згрішить хтось, ми маємо заступника перед Отцем, Ісуса Христа, праведного» (1 Йн 2, 1б). Отож є можливим не скоювати гріхів, які знищують нашу спільність із Богом; а з іншого боку — якби хто згрішив, то йому дано другий шанс на примирення з Богом і людьми.

Ми сьогодні, схоже, забули про покликання до безгрішності, сприйнятої як життя без тяжкого гріха, який руйнує нашу єдність із Богом. У цьому сенсі безгрішність означає не якусь там вигадану моральну досконалість, а тривання — попри свою слабкість — у благодаті, завдяки якій ми є усиновленими Божими дітьми. Перші християни сприймали це покликання до життя в Бозі дуже серйозно. Тому в Новому Завіті ми і знаходимо такі сильні слова, як ці, написані до євреїв: «Неможливо тих — які раз просвітились були, скуштували небесного дару й стали учасниками Святого Духа, (…) та й відпали! — знов оновлювати до покаяння» (Євр 6, 4-6). Цей текст вочевидь не можна інтерпретувати як вказівку на неможливість відпускати гріхи; він лише підкреслює крайні наслідки гріха, а особливо — відхід від віри. Зауважмо тільки, що в цій перспективі сакраментальна покута і примирення не становить простої процедури для безболісного розв’язання за принципом «згрішив — посповідався — ну і все».

Серйозне (може, надто серйозне?) ставлення до відпущення гріхів у Таїнстві хрещення принесло у первісній Церкві плід у вигляді так званого принципу одноразовості покути. Першим свідком цього правила став такий собі Єрм (Hermas). У його творі «Пастир», написаному близько 150 року нашої ери, читаємо: «Якщо після цього великого і урочистого покликання [тобто хрещення] хтось спокушуваний сатаною грішить, то має вже тільки одну можливість покаятися. Якщо ж він постійно заново буде грішити і покутувати, небагато це допоможе такій людині, бо тяжко буде їй знайти життя». Принцип неповторюваності покути, який формував вигляд цього таїнства аж до VI століття, спирався зокрема на розуміння покути як «другого хрещення». З нього робили висновок, що як хрещення не можна повторювати, так само і покута може бути тільки один раз у житті.

Неповторюваний характер покути підтверджує Тертуліан (†220). У творі «Про покуту» він пише: «Коротко кажучи, Христе, слуги Твої  повинні доти говорити і слухати про покуту, доки не можна грішити і катехуменам. Від того моменту вже нічого більше не повинні знати про покуту і не повинні її більше потребувати. Тому я неохоче кажу про другу, загалом уже останню, надію — бо, роздумуючи над іще однією можливістю покутування, я можу створити видимість, ніби хотів би вказати подальшу нагоду грішити». Тертуліан вважав (іще до того, як приєднався до секти монтаністів), що в межах формації про покуту потрібно говорити тільки катехуменам, які готуються до хрещення. Натомість християнин, який уже прийняв Таїнство хрещення і зрікся сатани, більше грішити не може (або: може не грішити), а тому не потребує покути в сенсі примирення з Богом. Тому якщо Тертуліан і згадує можливість покути після хрещення, то робить це неохоче.

Іди й віднині не гріши!

Принцип неповторюваності покути може сприйматися сьогодні просто-таки як жорстокість. Однак погляньмо на нього не з боку людської схильності впадати в гріх, а з боку віри в міць Бога, який хоче і може вберегти людину в стані, що зветься освячувальною благодаттю. Хіба ж не буває так, що ми, замість свідчити ефективність Божого діяння в людині, проголошуємо, по суті, «розумну теорію» про неминучу слабкість людини? Тим часом же Добра Новина полягає не в заклику «Іди і повертайся якнайшвидше, щоби знову визнати гріхи», а в слові-обітниці «Іди й віднині не гріши»! І йдеться тут не про заохочення до надзвичайних зусиль, а про вказівку на міць, що плине з віри: «Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то нічого не буде для вас неможливого» (пор. Мт 17, 20). Отож заклик до безгрішності це не якийсь надлюдський моралізм, але обітниця, що Бог спроможний уберегти нас від гріха. Без віри в цю обітницю не мали би сенсу слова, виголошувані на кожній Святій Месі: «…Щоб із допомогою Твого милосердя ми завжди були вільні від гріха та безпечні від усякого сум’яття, очікуючи блаженну надію і пришестя нашого Спасителя».

IV Латеранський Собор (1215) впровадив обов’язок щорічної сповіді, Тридентський Собор підтвердив цю практику. Але варто відзначити відмінність у їхніх формулюваннях. Отож Латеранський Собор постановив, що «всі вірні обох статей, дорісши до користування розумом, повинні особисто принаймні раз на рік щиро визнати всі свої гріхи своєму священнику». Натомість Тридент стверджує, що Ісус Христос «залишив по собі заступників-священників (…) як предстоятелів і суддів, яким мають бути представлені всі тяжкі гріхи (…). Повсякденні ж гріхи, які не позбавляють нас благодаті Божої і в які ми впадаємо частіше, можна промовчати без вини і відпокутувати іншими засобами». Також і сучасний Катехизм наводить формулу з Канонічного права (кан. 989): обов’язок сповіді в точному розумінні стосується смертельних гріхів (ККЦ 1457). Отож цілком можна уявити доброго християнина, який, подібно до св. Августина, роками не приступає до Таїнства сповіді.

Чи часто ми грішимо смертельно?

Сучасному католикові, який чує заклики до частої сповіді, може бути тяжко зрозуміти сенс «одноразової» публічної покути, що застосовувалася в ранній Церкві, а крім того, розумілась як щось, чого зрілий християнин має уникати. Хтось би міг запитати: чи християни перших століть були аж такі наївні, щоб вірити у можливість безгрішного життя? Отож повторимо ще раз: віра у можливість бути вільним від гріха будується не на покладанні на людські сили, а на пізнанні величі благодаті, якою Бог прагне обдаровувати людину.

А крім того, стан, який ми назвали безгрішністю, не означає ідеалізованої досконалості, де немає місця ані на найменшу слабкість. Ідеться про свободу від гріха, у розумінні точного значення цього слова. Такий гріх, званий важким або смертельним, нищить єдність людини з Богом. Він полягає у повному, екзистенційному, радикальному рішенні противитися волі Бога, виражений у заповідях Божих і церковних; він закладає повне і ясне знання, свободу і серйозність матерії. В прямому розумінні, тільки той, хто скоїв такий гріх, має обов’язок приступити до Таїнства примирення. Інші гріхи, звані повсякденними, можуть бути спокутувані, наприклад, особистою молитвою, відмовленням Акту покути, прийняттям Святого Причастя, вчиненням діл милосердя тощо. У випадку повсякденних гріхів, які не нищать нашого зв’язку з Богом та спільнотою Церкви, складно навіть говорити про примирення. Хто з ким мав би миритися, якщо єдність не була порушена?

Тоді постають наступні запитання: які гріхи вважати важкими? Дехто вказує на практику ранньої Церкви, коли сакраментальну публічну покуту накладали у випадку трьох гріхів: ідолопоклонства, убивства і перелюбу. З цього робиться висновок, що саме ці гріхи вважалися важкими. Однак це надмірне спрощення. По-перше, публічне відпокутування накладали також за злослів’я (не плутати з лайливими словами) або… циркові вистави! По-друге, не варто надто легко ототожнювати важкі гріхи з тими, що вимагали сакраментальної покути у стародавній Церкві. Скоєння смертельного гріха, як уже було сказано, вимагає певного і ясного усвідомлення людиною характеру і наслідків скоюваного. Отож можна бути людиною, яка ніколи не припустилася злого у так званій серйозній матерії, а попри це, прожила все життя закритою на любов, знищуючи цим у собі дію Божої благодаті.

Нині, з розвитком наук психологічних і соціологічних, одні стверджують, що важкий гріх скоїти взагалі дуже складно, а інші схильні вбачати його майже повсюди. Відповідь на просте запитання виявилася непростою. Трудність такого розрізнення, на думку Карла Ранера, схиляє до того, щоби звертатися до Церкви по сакраментальне прощення, навіть якщо маєш на душі тільки легкі гріхи. Тільки не варто ставитися до сповіді як до чогось «про всяк випадок». Благодать, яка належить до надприродного порядку, може бути пізнана тільки вірою, повчає нас Катехизм (2005). Ця істина не повинна викликати страху, щоб ми не старалися його заглушити обрядами, трактованими магічно (а ними може стати, на жаль, усе, і Таїнства теж). Вона має надихати нас до постави довіри Богу Всемогутньому. Сам св. Августин не міг стверджувати з гордовитою впевненістю, що він перебуває у стані освячувальної благодаті, — але оскільки сумління не ставило йому в очевидний докір жодного смертельного гріха, скоєного після хрещення, то він і не йшов по сакраментальну покуту. Однак, усвідомлюючи свою слабкість, він невпинно ввіряв себе Божому милосердю, обдумуючи добродійства Божі у своєму житті. А Бог зберіг його у стані благодаті, про що свідчить Церква, вшановуючи його як святого.

Вочевидь ми не перекреслюємо практики «сповіді з побожності» (т. зв. терапевтичної). Бо хоча «сповідь зі щоденних провин (легких гріхів) не є обов’язково необхідна, але Церква гаряче рекомендує її» (ККЦ 1458).

Переклад CREDO за матеріалами: Даріуш Ковальчик, Mateusz