Революційна місія середньовічних госпіталів

Середньовічні госпіталі пропонували медичну допомогу, притулок і їжу мандрівникам, паломникам і бідним.

Вони були установами гостинності у широкому розумінні цього слова, заснованими Церквою та підтримуваними місцевою та вищою владою. 

«Золотий вік» середньовічних госпіталів, як пояснює Люсі Ломоньє, професорка університету Конкордія, у своїй статті для Medievalists.net, настав під час так званої «благодійної революції» Середньовіччя, важливого переломного моменту щодо того, як люди ставилися до своїх нужденних сусідів і поводилися з ними.

У той час, як ченці жебрачих орденів (переважно францисканці й домініканці, а також госпітальєри) складали обітницю бідності як спосіб наслідувати Христа, тих, хто був бідним проти своєї волі, сприймали по-іншому: можливість брати участь у благодійності, покутні акти милостині та гостинність вважалася великим щастям.

Наприкінці ХІІ-ХІІІ століть жебрачі ордени часто засновували нові госпіталі. Завдяки вищезгаданій «благодійній революції» миряни нерідко фінансували невеликі госпіталі у своїх громадах. Невдовзі місцева влада почала наслідувати їхній приклад, побачивши, що ці заклади сприяють загальному благу — особливо після того, як епідемія чуми збільшила кількість знедолених і, як наслідок, потребу у госпіталях, які могли би допомогти у благодійній діяльності. Тільки в Англії між 1100 та 1250 роками було засновано понад 300 госпіталів та лепрозоріїв. Наприкінці Середньовіччя у Парижі, населення якого складало понад 100 000 осіб, було понад 60 госпіталів, а у Ліоні — 20.

Бідних, що приходили у госпіталь, вітали обрядом, метою якого було очищення тіла й душі. Їм мили ноги та видавали новий одяг, а у деяких лікарнях їм підстригали волосся. Після цього нужденні мали визнати свої гріхи, щоб увійти до госпіталю з чистою душею: так, у «Hôtel-Dieu», одному з найбільших паризьких госпіталів у середині XV століття, служили сповідники, які говорили німецькою, англійською та фламандською мовами — для потреб паломників, які не знали французької. 

Бідні та хворі, які могли ходити, їли разом. Лежачим хворим їжу подавали у ліжко. Капелани відвідували хворих та вислуховували їхні сповіді. У госпіталях регулярно відправляли Меси, вмираючим уділяли останні Таїнства, а за померлих служили заупокійні Меси. Великі госпіталі зазвичай мали власні кладовища, тоді як менші ховали померлих на сусідніх цвинтарях.

Лікувально-оздоровче призначення середньовічного госпіталю розвинулося переважно у XIV-XV ст. Наприкінці Середньовіччя, коли вони поступово ставали більш орієнтованими на медицину, брати і сестри «сортували» бідних на основі їхніх потреб: наприклад, у «Hôtel-Dieu» у Парижі з’явилися окремі палати для бідних і вмираючих, доопераційні та післяопераційні, а також палати для вагітних жінок і породіль.

Госпіталі, засновані чернечими орденами, зазвичай належали до території монастиря, тоді як засновані єпископами були поблизу катедрального собору. Заклади, засновані мирянами, часто розміщувалися у звичайних будинках, перетворених на госпіталь. Більшість середньовічних госпіталів мали скромні розміри. Історики припускають, що їхній розмір прямо корелював із розміром громади. У селах і містечках у госпіталях було від 10 до 25 лікарняних ліжок. Міста середнього розміру нараховували від 30 до 100 лікарняних ліжок, тоді як великі міста, такі як Авіньйон, Ліон чи Париж, налічували понад 100 ліжок. Їх загальна місткість була вдвічі більшою, оскільки на одному ліжку зазвичай лежало двоє людей. Для жінок та чоловіків були передбачені окремі приміщення.

Спосіб управління середньовічним госпіталем залежав від того, чи був він заснований чернечим орденом, місцевим єпископом, міською владою чи мирянами. Установи, закладені чернечими орденами, дотримувалися їхніх уставів. Госпіталі, засновані місцевим єпископатом, жили згідно з уставом святого Августина. Коли госпіталь належав місту, чиновники призначали адміністраторів і визначали доступний бюджет. Госпіталі, засновані мирянами, намагалися отримати фінансування від церковної чи цивільної влади.

У випадку з госпіталями, заснованими чернечими орденами, ченці мали обов’язок у них працювати. Їм допомагали брати й сестри-миряни, які отримували за це їжу, одяг і притулок. Однак деякі ордени повністю делегували управління госпіталем (включно з благодійними справами) мирянам, навіть якщо ті не належали до ордену.