«Після 40 життя тільки…»

Мені страшенно набридла ця фраза, колись сказана геніально — і мільярдно потім повторена, аж до скреготу зубів. «Після 40 життя тільки починається».

Я страшенно боялася 40-річчя, тому що все «до» ще проходило під кокетливе «тридцять-плюс». Після сорока років змінюється певний код, і людина (ой, а це в конкретному випадку — я!) «розмінює п’ятий десяток».

Одначе «після» виявилося вельми цікавим. До такої міри, аж я втратила лік цим цікавинкам.

Зараз поясню.

Після дня народження, коли мені сповнилося сорок років (і 15 діб), я відчула, що в мене почала шалено боліти спина. Вона боліла, чесалася, її смикало пронизливо й жорстоко. Через три дні крізь шкіру стали пнутися два горбики.

Горбики були рожевенькі, тугенькі, нагадували гарненькі шишечки зі склеєними лусочками. На них було незручно спати і вони дуже відверто стирчали двома горбиками з-під одягу.

Молодий-цікавий, приблизно 30-річний лікар, якому я показала цю несподіванку, був цілком спокійний і не здивувався ані на одну тисячну секунди. Він пояснив, що рожеві шишечки — явище, характерне для деяких жінок; це явище вивчене, розглянуте, інтересу для науки не становить, ну і йдіть собі, жіночко.

Ще через тиждень горбики тріснули (а я саме вдома була, відпустку догулювала), трошки покривавили, і з них вилізли маленькі ніжно-бузкові крильця, які тут-таки обсохли і гарно лягли вздовж спини.

Я — людина, яка живе реальним сьогоденням, мені не подобалися і не подобаються предмети без практичної користі. Я зважила наслідки свого вчинку — можливо, нелогічного або, скажімо, непересічного, — і оскільки крила (теоретично) даються для польоту, спробувала злетіти хоч би над ліжком, щоб не було катастрофою падати. Рожевувато-бузкові крильця підняли мене першим разом усього сантиметрів на двадцять.

Місяць у мене забрало тренування зі збільшення траєкторії, швидкості руху і благополучного приземлення.

Вельми складно було утриматися від вихвалянь і демонстрації свого крилатого організму перед чоловіком, сином, батьками та подругами, але я боялась зганьбитися, тому вперше вилетіла з дому увечері, близько одинадцятої. Мені трапився давній знайомий… Колись він сказав, що зі мною нудно: ні борщів, ні сексу, ніякої з мене користі.

— Агов, — ніжно шепнула я на рівні метра над головою того, кому було нудно під час наших зустрічей. Він підвів очі, захлинувся, закашлявся і побіг до свого під’їзду швидше за песика, якого вигулював.

Я ще погано вміла розвертатися у повітрі, тому зробила розворот повільно і обережно, а по дорозі додому думала, що над маневруванням потрібно буде попрацювати.

Наступного дня на мене чекав сюрприз: ніжна бузковість крил потепліла і можна було на світло розгледіти, що деякі пір’їнки стали чорнильними. А самі крила виросли сантиметрів на п’ять.

Я не боялася, що чоловік їх побачить. Наше, з дозволу сказати, інтимне життя відбувалося нечасто і в стандартній формі. І в темряві. Я купила кілька кофт-оверсайз і винесла з хати трикотаж-в-обтяжку.

Через тиждень після першого справжнього польоту я зустрілася в кав’ярні з мамою. Зазвичай наші зустрічі так чи інакше зводилися до взаємних звинувачень і докорів, завершуючись взаємними образами і роздратуванням. Але цього разу я подумала, що в мами, певно, крил немає, мені стало її шкода і я не відповіла на ущипливе зауваження, що ношу вбрання, яке висить на мені мішком, і взагалі запустила себе. Хоча чому мама носить такий безформний одяг? І коли це в неї почалося?…

Вдома я побачила, що вже третина пір’їн набули соковитого фіолетового кольору, і самі крила стали міцнішими. Я легше розверталася і могла за один раз облетіти наш парк двічі, а то й тричі. Я не боялася, що мене хтось побачить: люди нечасто дивляться в небо, вони завжди поспішають, похмурі й заклопотані, їм треба додому, їм не до польотів. Їм не до неба і не до мене в цьому небі.

Через чотири дні я раптом наважилася попросити про збільшення зарплатні, не запобігаючи і не принижуючись перед начальницею. Я спокійно перелічила їй свої заслуги за минулий рік. Зокрема, наголосила, що, почавши працювати нянечкою, я виросла до адміністратора фірми, який відповідає за координацію роботи та її якість. Під час розмови спина сильно чесалася. Коли начальниця відповіла, що в моїх словах є очевидна рація і що вона проситиме за мене у відповідних інстанціях, я зрозуміла, що «крила ростуть» — це не умовний вислів. Вони ростуть у режимі реального часу.

Так воно і виявилося. Пір’їнки зміцніли, крила видовжилися.

Життя продовжується. Я тепер можу просто взяти і полетіти на море, коли мені його захочеться. Крила мене тримають цілком упевнено.

Я довго думала над тим, що сталося, і мене мучили запитання: і де ж були ці крила, як мені виповнилося шістнадцять? Двадцять п’ять, тридцять?..

Відповіді нема. Крила з’явилися тільки зараз. Але вони дали мені радість і усвідомлення того, що я — це я. А кожний мій упевнений вчинок зміцнює їх і допомагає ще більше на них покладатися.

Так ми й ростемо — разом.

Марина Юшкевич,
магістр соціальної роботи, Беер-шева, Ізраїль

Переклад CREDO з дозволу автора