Українська письменниця Надійка Гербіш у розмові з CREDO ділиться секретами, як молитися, коли немає слів; як зберігати баланс, коли все розсипається; і чому не треба боятися «розплати» за радість.
Як триматися на поверхні у ці важкі часи?
Я не знаю більш дієвого способу триматися на поверхні, аніж щоденна молитва. Це те, що ми практикували раніше. Те, що практикуємо зараз і будемо практикувати ще згодом. Важливо поєднувати практичну справу і молитву. Коли ти працюєш, можеш допомагати і долучатися до майбутньої перемоги, то саме молитва додає снаги. Біблія закликає нас до надії, яка не є визначена чинниками цього світу. Це надія, яку створює Божа благодать. І ця надія не запалюється без молитви, без читання Слова Божого. А якщо ми вже її запалили, то жодні погані новини не здатні загасити надію, яка народилася через молитву.
Як молитися, якщо немає слів і сил?
У Біблії зустрічаємо багато моментів, коли людина молиться у досить специфічний спосіб. Вона не прославляє Господа, не просить нічого, а виливає гіркоту серця, каже, що їй не подобається, неначе буркоче, довіряючи Богові, — бо знає, що Він приймає людину такою, яка вона є. Ми не мусимо «ословлювати» нашу молитву; часом достатньо однієї думки, поруху серця, оцього зітхання «Господи, помилуй!», «Боже, рятуй!», бо не знаєш що сказати, як зреагувати на те, що відбувається. Наше зітхання до Бога через Ісуса — теж молитва. Це додає снаги рухатися далі, не зневіритися, не згубити ниточку, яка з’єднує мене з радістю Неба — яка навіть тоді, коли дуже темно, дає мені промінчик світла. Я вірю, що молитва не мусить бути «правильною»; це моє світське трактування, але мені здається, що й теологи би цього не заперечили. Навіть плетення маскувальних сіток може бути молитвою, якщо немає слів. Просто ти знаєш, що піклуєшся про інших в Ім’я Ісуса, допомагаєш переселенцям, подаєш комусь склянку теплої води — і це вже молитва. І в такі часи, як зараз, вона дуже добре працює.
Чи є зараз місце для слабкості?
Ми маємо обов’язок визнавати нашу слабкість. Якщо ми не визнаємо нашої слабкості, то стаємо схожими на того першого ангела, до такої міри самовпевненого, що він вважав, ніби може все. Коли ми приміряємо на себе роль Бога і намагаємося вирішити все так, наче ми все можемо, то із цим уже треба звернутися до спеціаліста. Тож я солідаризуюся з тими, хто вже дозволяє собі — або хоче наважитися і дозволити собі — зізнатися в тому, що може не все. Мені здається, це необхідно. Ми, як християни, маємо віддавати «віжки» свого життя Богові і приймати правду про те, що без Христа ми не можемо. Нашим дітям важливо бачити, що мама теж людина, яка втомлюється: це вчить їх емпатії, вчить проявляти співчуття і розуміння. А якщо при цьому мама стає навколішки й молиться, кажучи: «Ісусе, допоможи мені, бо я не даю ради, я слабка, але у мене є Ти, тож розберись із цією ситуацією» — це зміщує в очах дітей фокус на Бога. Дітям важливо це бачити. Якщо говорити про чоловіків, то коли вони бачать своїх дружин слабкими — це допомагає їм практикувати Христову любов. Ісус віддав своє життя не за досконалу Церкву. У смиренному визнаванні себе слабкими є якась радість. Ти приймаєш факт того, що ти недосконала, але продовжуєш робити те, що можеш. Не заради того, щоб бути чимось зайнятою, а тому що це рятує, допомагає, тому що так жінка відчуває радість.
Люди часом бояться радіти надто відверто, бо вірять, що за радість доведеться «заплатити»
Страшно і сумно, коли людина не дозволяє собі радіти. Це невикорінене язичництво. Це сприймання Бога як злостивого божества, яке бере з нас данину. У той час як Біблія каже нам: «Завжди радійте!», ми забобонно думаємо, що за кожну радість треба заплатити.
Неправильно думати, ніби наш смуток тішить Бога. Що ж тоді означала жертва Ісуса на хресті? Страх перед радістю не наближає нас до Бога. Але радісне смирення — так. Воно дозволяє нам «бути як діти», які мають люблячого Батька. Того, який візьме на колінця, пригорне, помиє наші брудні ручки і полікує побиті колінця. Ми, звісно ж, маємо докладати зусилля, щоб зустрітися з Богом, бо це заради нашого добра; але ж і Він шукає нас! Він теж зацікавлений у тому, щоб ми осягнули Небо.
Як досягати балансу між тривогами і радощами, як тримати рівновагу в цьому шаленому житті?
Баланс виставляється вручну і щоразу по ситуації. Краще зосередитися на тому, що Бог мене любить, що все у моєму житті відбувається згідно з Його волею. Це аж ніяк не позбавляє мене відповідальності за моє життя, але вона не випереджає і не перевершує Його любові. У цьому — ключ до балансу. Але сам баланс треба підбивати практично. Коли виють сирени, а ти саме зібралась вести дитину до школи і маєш вирішити — йти в укриття чи продовжити займатися своїми справами. І це рішення кожного моменту, яке закорінене в якихось інших, глибших роздумуваннях, що не стосуються цієї ситуації напряму і закорінені в довірі до Бога, до аналітиків, до сповіщень держави та в багатьох інших факторах. Баланс досягається у цей конкретний момент і ми не можемо сказати, що ось я виведу собі ідеальну систему координат або вірувань, і життя моє буде вже назавжди збалансоване. Мені здається, що навіть віра в те, що можна якось продумати ідеальний підхід до життя і жити збалансовано, — хибна і небезпечна, бо ми є практиками. Важливо прийняти, що не буде у нас цілком збалансованого життя, харчування, графіку і всього решти, але це не страшно. Ми не покликані до балансу; ми намагаємося, тому що це полегшує нам життя; але це шлях, вузька стежка. І чи ти жінка, чи чоловік, дорослий чи дитина, — ти можеш довіряти Богові, Його любові до тебе, і в цьому знаходити радість. Радість від буття улюбленою Божою дитиною.
Повний запис розмови з Надійкою Гербіш дивіться тут:
фінансово.
Щиро дякуємо!
