На жаль, багато хто, навіть у нашій Церкві, хоче просувати суто «терапевтичний» образ Христа, створюючи таким чином враження, нібито Він цілком нормально сприймав би наше нинішнє культурне божевілля.
Це стосується як питань сексуальності й статі зокрема, так і решти сфер, де різні «ідентичності» подаються як основоположні для щастя і благополуччя людини речі.
Давайте почнемо з простого питання: у чому полягала «революція» Ісуса з Назарету, і чому вона була настільки нищівною для панівних структур влади світу та назавжди змінила наше уявлення про те, ким є Бог? На ці питання важко відповісти, бо самі автори Євангелія, схоже, не бажають «одомашнювати» образ Ісуса, кладучи його в коробку готової «богословської системи». Я підозрюю, що вони усвідомлюють: як тільки ти кидаєш тигра в клітку, у тебе більше немає тигра.
У світу завжди була спокуса «приручити» Ісуса — чи то через тисячу абстрактних силогізмів, чи то через Його приниження до ролі гностичного гуру просвітленого самосприйняття. Я думаю, що наша культура сьогодні більш схильна до останнього, оскільки такий «Христос із кав’ярні» дозволяє нам називати себе «християнами», навіть якщо ми виправдовуємо вбивство незручних людей — чи то під час нескінченних війн, чи то у «клініках репродуктивного здоров’я». Таким чином, Ісус, розіп’ятий під час акту самоспустошення до самої глибини людського стану, через алхімію лате та занять йогою стає Ісусом «смерті згори» та «дилатації з евакуацією» [метод проведення хірургічного аборту].
Модний нині світ «духовності» з його ловцями снів, аптеками та фальшивою буддистською терапією, нічого не знає про справжнього Ісуса. Ці салонні цікавинки — просто версія «Євангелія процвітання», доповнена обіцянками детоксикації організму через вживання гротескних зелених рідин невідомого походження і поєднання Ісуса з ефірними олійками.
Натомість, пронизливий і болісний образ, представлений у Євангеліях, — це саме ікона Бога, і Його логіка закладена у драматичній естетиці приниженої, розп’ятої людини, яка спускається до мовчазної солідарності з мертвими. Євангелія чітко показують, що це сходження у розбещений світ тління, до гнилого смороду жала сатани, було неодмінною умовою для слави, яка за цим слідує. Розп’яття та сходження у смерть не було якимось відбірковим змаганням чи судово-теологічним наказом, який потрібно було просто стоїчно виконати, щоб задовольнити якусь звірячу кровожерливість із боку Бога, перш ніж Він нагородить Ісуса «золотим квитком».
Ні, хрест Христа — не відбіркове змагання. Це не юридичний акт умиротворення з наступним судовим виправданням і розсипом прощальних подарунків. Це справжнє одкровення найглибшої природи Бога, вираження Предвічного у людській, мирській, часовій формі. Але чому внутрішнє життя Бога найкраще висвітлюється в такий жорстокий спосіб?
Ісус сказав: «Хто Мене бачив, той бачив Отця» (Йн 14, 9). Згідно з Євангелієм, «побачити» Ісуса означає подивитися на хрест. Не винятково, — оскільки Воскресіння також є частиною цієї події, — але фокусно. Це означає бачити Воскресіння у розп’ятті та через нього, тому що Воскреслий Христос назавжди залишається «заколеним Агнцем», чиє тіло досі має сліди жахливих тортур.
Ганс Урс фон Бальтазар зазначає, що в Книзі Одкровення антихрист магічно зцілив рану звіра. Але Христос представлений як Агнець, який був предвічно убитий, і який досі носить сліди свого розп’яття, що є глибоким посланням повної трансформації природи та відкуплення зсередини категорій смерті, а не під чи поза ними. Таким чином, Агнець — пряме заперечення релігії «терапевтичної магії» та її пошуків поверхових форм щастя, керованих дофаміном; натомість Він розкриває нам інший тип сили, закорінений у глибокому моральному та духовному походженні й жертві заради інших.
Хрест відкриває нам, що Бог, як любов, є не що інше, як чистий дар. Він дає, щоб давати. Він демонструє жертву самознищення заради іншого, бо це просто так є. Це також суть того, чим є Трійця, і це показує нам, у чому насправді полягає суть божественного життя всередині нас, і чого це вимагає від нас у відповідь на переміну всього нашого єства згідно з цією моделлю хресної жертви.
Ми — не «люди воскресіння», як часто повідомляють нам, так, немов хрест більше немає значення, і всі ми можемо просто зараз прийняти одне одного «там, де ми є, такими, як Бог створив нас». Оскільки ми маємо воскреснути, то це станеться у Царстві, вперше відкритому на хресті, а отже, це буде Царство «хреста і воскресіння». Це точно не про Царство, наскрізь просякнуте думкою про те, що Бог благословляє мою хтивість і називає її «добром», бо «таким Він мене створив», а отже, це моя незмінна і дана Богом «ідентичність».
Такий терапевтичний погляд на Христа — це своєрідне демонічне «скасування смерті», яку представляє хрест. Натомість, він оманливо представляє це як солідарність з усіма грішниками з боку Бога, який «супроводжує» грішника без жодного подальшого запрошення стати на Хресну дорогу — єдиний шлях до відроджувальної святості, який Він робить реальним. Як зауважив Клайв Стейплз Льюїс, насправді ми шукаємо не люблячого Бога хреста та воскресіння, а радше старечу доброзичливість у небі, чия уявна доброта насправді є завуальованою зневагою до нашої здатності досягти вищого, щоб «бути досконалими, як Отець наш небесний досконалий».
Справжній Ісус, представлений нам у Євангеліях, натомість показує нам, що якщо ми взагалі маємо воскреснути, то це відбудеться через розп’яття і воскресіння. Іншого шляху немає. Уявлення, що такий може бути — фірмовий знак антихриста.
Церква справді є «польовим госпіталем», призначеним служити грішникам, незалежно від тяжкості їхніх гріхів. Але польовий госпіталь все одно залишається госпіталем, і його головна функція — лікувати. Лікарня — це не госпіс, проте останнім часом у Церкві з’явилося багато тих, хто не хоче лікувати наші гріхи, особливо сексуальні, видаючи їх за невиліковні термінальні аспекти нашої природи, які не піддаються регенеративній медицині та хіміотерапії благодаті. Або, що ще гірше, взагалі не ставляться до них як до гріхів, а отже, не вважають, що їм потрібне лікування. З цієї точки зору все, що можна зробити, — це взяти грішника за руку і сказати, що Ісус не вимагає від нього покаяння, бо це «найкраще, що можна зробити» за його «складних і комплексних обставин».
Це не Хресна дорога. Ці ліки — не що інше, як миш’як, приправлений медом. Співчуття та супровід — чудові й необхідні речі, які вимагають від нас увійти в динаміку хреста Ісуса, щоб виконати місію служіння братам і сестрам, які страждають під ярмом сучасної брехні та ілюзій. Ми повинні супроводжувати їх, щоб допомогти їм звільнитися від поневолення «влад і сил» нашого нинішнього культурного колективу пожадливості.
Але супроводжувати хворого, відмовляючись від лікування, бо воно викликає біль, як фізичний, так і психічний, — це фальшиве співчуття та брехлива ілюзія милосердя. І, безсумнівно, натомість призначати їм більше тієї самої шкідливої їжі, через яку вони потрапили в лікарню, — це теж не милосердя.
Коротко кажучи, цей «терапевтичний Ісус» нескінченного самоствердження не є Ісусом Євангелія. Я думаю, що це має велике значення.
Переклад CREDO за: Ларрі Чапп, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
