«Підліткові проблеми» батьків: 2 речі знати, 3 речі робити

Хто вигадав цей підлітковий вік, а головне — навіщо? Не знаю, як ви, а я себе про це запитую вже втретє.

Ані досвід зі старшими дітьми, ані гори мудрих книжок і статей не здатні підготувати людину до яскравих феєрверків періоду дорослішання. Це щоразу якісь «новинки сезону», про які не згадувалося у попередніх. Тож спілкування з підлітками — це щось середнє між прогулянкою по мінному полю та спробами навмання знайти вихід із темної повітки, по якій розкидано славнозвісний сільськогосподарський інвентар: або зачепиш не тим словом — і буде вибух, або зробиш неправильний крок — і дістанеш по чолі старими граблями.

Хоча деякий досвід все ж таки є і він каже, що все минає — і це мине. Це одразу дві добрі новини, і вони важливі як для батьків підлітків, так і для самих підлітків. Ну і ще одна справа: нам, батькам, легше буде пережити цей складний період, якщо прийняти, що наш досвід як батьків підлітка анулюється у той момент, коли наша наступна дитина теж стає підлітком. Таке життя: кожний окремий підліток шокує своїх батьків інакше, на свій власний спосіб, бо кожний з них вже індивідуальність. Також допомагає прийняття обмеженості нашої власної людської природи: даючи нам дар батьківства, Бог не обдарував нас надприродними здібностями. Тож треба змиритися, що ми можемо не все, що будемо помилятися і не завжди будемо робити так, як пишуть книжки. Бо книжки пишуть про якихось гіпотетичних дітей — а наших, конкретних, жоден автор, на відміну від нас, і в очі не бачив. А подивитися є на що!

Але надія вийти переможцями у цій битві становлення особистості все ж таки є. Для цього варто знати про деякі механізми, що впливають на стан і поведінку наших дітей, і на те, чому вони часом поводяться так, наче замислили довести нас до сказу. Ці знання не тільки полегшать нам, як батькам, проживання цього часу, але й озброять засобами, якими можна буде допомагати нашим підліткам — адже їм теж несолодко.   

Мета — спільна

Насправді, як підказують нам психологи, у батьків підлітків та самих підлітків спільна мета: самостійність і незалежність. Але є нюанс. Підлітки хочуть, щоб до них ставились як до самостійних, самодостатніх і незалежних особистостей вже тепер, бо вони вже не діти. А ми, батьки, навіть якщо приймаємо факт, що це вже не діти, все ж розуміємо, що підлітки — це ще не дорослі. Чого це ми так вирішили? Може, тому, що наші яскраві, цікаві та креативні діти, які вражають нас своїм нестандартним мисленням, інтелектом і амбіціями, одночасно не здатні дати собі раду з плануванням часу та кишенькових, охайністю, відповідальністю навіть за дрібні справи; не здатні без мами зібратися до школи і знайти форму для тренування. Тож про незалежність і самодостатність ще поки не йдеться, — але саме у цей час вони і формуються. Отже, підлітковий час — це праця на перспективу. Ну і десь саме у цей період бере свій початок славнозвісний конфлікт поколінь.

Цілком уникнути конфліктів не вдасться, згладити усі гострі кути навряд чи вийде; проте цілком можливо мінімалізувати тертя, знизити рівень напруженості, не ступати на стежку війни з «лінивими, неорганізованими й нахабними» підлітками щоразу, коли очікування не відповідають реальності.

Що для цього потрібно знати? Для початку — буквально дві речі.

Дві речі знати

По-перше: підлітковий вік — це час, коли наші діти тільки починають вчитися регулювати свою поведінку, визначати мету й досягати її, підтримувати рівновагу між обов’язками, бажаннями, забаганками та потребами. Чому аж у підлітковому віці? Біологія, звичайна біологія. Першими формуються ті навички, які допомагають нам виживати. Побутова організованість і вміння планувати час до таких не належать, тож формуються пізніше. Отже, виконавчі функції кори головного мозку (саме так називають у підручниках нашу здатність вирішувати складні завдання самостійно, шукати рішення, оцінювати ризики, прогнозувати наслідки) починають дозрівати лише у підлітковому віці. І цей процес відбувається доволі повільно. Тож підлітки справді намагаються виправдовувати наші очікування, — але їхній мозок іще не вміє давати собі раду зі всіма тими завданнями, які нам видаються цілком елементарними. Звідси неорганізованість, забудькуватість, розкидані речі, брак самодисципліни і багато такого, що виглядає на перший погляд як байдужість або лінивство.

По-друге: підлітковий вік — це час, коли ми, дорослі, все ще маємо трохи допомагати своїм дітям. Не робити щось замість них, а саме допомагати впоратися; підказати варіанти; а головне — приземлити свої очікування до реальних можливостей свого підлітка. Це непросто, адже паралельно з формуванням тої ділянки кори головного мозку, яка відповідає за виконавчі функції, у підлітків формується також і самооцінка. Із цим треба рахуватися. А отже, постійно балансувати на межі між бажанням насварити, покричати і покарати за те, що наші «накази» не виконано, — та усвідомленням того, що більше плодів принесе комунікація, переговори й пошуки компромісів. Так, другий варіант на позір складніший і видається часами безглуздим: ну бо навіщо пояснювати щось мільйон разів, якщо можна підсумувати одним «ну, бо я так сказала!» Проте якщо ми хочемо виростити самостійну та справді дорослу і незалежну людину, то нам таки варто прокачати свої комунікаційні навички.

Три речі робити

То що ж у такому разі робити? Усього три речі:

1.Молитися. Молитися за дітей, молитися разом із дітьми і молитися про правильні рішення. І я не жартую. Розмовляйте з Богом про своїх дітей, розмовляйте з дітьми про Бога і просіть Духа про допомогу й світло, бо, як я вже казала, ми не всесильні.

2.Любити своїх колючих, примхливих, вредних підлітків. Любити їх самих, а не їхні досягнення чи успіхи; любити завжди, особливо у найскладніші моменти.

3.Не піддаватися страху. Не давати нашим страхам узяти над нами гору. Факт: батьки підлітків хвилюються, непокояться і бояться значно частіше, ніж інші батьки. Ми боїмося, що нам не вдасться скласти цей іспит, що щось піде не так; боїмося, що наші діти ніколи не переростуть цих емоційних гойдалок і безвідповідального (на нашу думку) ставлення до навчання, життя, обов’язків; ми боїмося, що вони нашкодять собі, якщо ми перестанемо контролювати кожний їхній крок; ми боїмося, що нам ціле життя доведеться пильнувати, щоб вони часом не звернули кудись не туди; нам страшно, що діти віддаляються і ми їх втрачаємо, та водночас переймаємося, що вони вічно будуть триматися за мамину спідницю. І навіть якщо ми ніколи не перестанемо тривожитися за наших дітей, то маємо навчитися панувати над своїми страхами. Інакше ми приречені залишатися у цій підлітковій фазі вічно.  

*

Отже, бути батьками підлітків — це важка праця. Ну, ми це і так знали. Проте є шанси отримати непогані бонуси вкінці, якщо діяти з розумінням того, що відбувається з нашими дітьми у цей непростий період їхнього дорослішання. Крім того, ми і про себе дізнаємося багато цікавого та корисного, познайомимося зі своїми сильними і слабкими сторонами. Головне — пам’ятати, що мета у нас із дитиною однакова: незалежність і самодостатність цієї людини в її дорослому житті.