Той, хто відчуває спокуси, водночас бажаючи спасіння, тісніше прив’язується до Бога і прагне більшого самоконтролю. Це чудові способи швидкого просування шляхом святості.
Спокушуваний бачить у своєму серці безліч ворогів, він знає власну слабкість. І хоча він відчуває, що зі звичайною благодаттю має достатньо рішучості, щоб подолати одних; але щодо інших, часто — небезпечніших, які сильніше тягнуть його до себе, він, спираючись на слабкість, сумний досвід і принципи релігії, переконаний: без особливих благодатей йому не знайти відваги успішно чинити опір.
Знаючи про це, спокушуваний, стривожений нерівною боротьбою, думає: що робити? Він має шукати серйозної допомоги, щоб здобути підтримку у боротьбі з ворогами — особливо з тими, кого він найбільше боїться. Віра вчить його, що таку допомогу можна знайти тільки у Бога, і щоб її отримати, потрібно ревно й наполегливо про неї благати. Тоді він звертається до Нього з повною довірою.
Під час першої спокуси він разом із псалмоспівцем каже: «Очі мої підводжу я на гори: звідки прийде моя допомога?» (Пс 121, 1). Він благає Бога своїми молитвами; він закликає Його своїми прагненнями; всі помисли його серця красномовно свідчать про бажання отримати цю допомогу. Чим більшим є тиск спокуси, тим більше він прив’язується до Бога. Він схожий на дитину, яка йде краєм страшної прірви або перебуває в оточенні лютих хижаків. Він хапається за захист Отця щоразу, коли шлях стає слизьким і небезпечним, або коли люте гарчання чи вогняне око попереджають його про смертельну небезпеку.
Під Божим захистом, як царський пророк, він перестає боятися ворогів, безсилих проти міцної віри, що вказує на вічне щастя, і твердої надії, яка здобуває особливі ласки, обіцяні безумовній довірі. Він більше не дивиться на ворога, якого вважав майже непереможним; він зневажає його або атакує його, маючи цю довіру, і з таким настроєм він здобуває легку перемогу. Благодать, яка постійно поновлюється, навчає його міри Божої доброти та милосердя щодо нього самого, а у відповідь його любов стає палкою та сильною.
Таким чином спокуси, якщо їх розуміти правильно та відповідно до релігійного духу, зближують нас із Богом завдяки чеснотам віри, надії та любові, оскільки спонукають нас до частого застосування цих чеснот.
З іншого боку, впевненість у своїй слабкості неминуче спонукає нас до більшої пильності. Слабка людина — це боязка людина; вона боязка пропорційно своїй слабкості. Ця слабкість змушує людину бути дуже обережною, щоб не нажити собі ворогів і уникнути гніву тих, яких вона уже нажила. Вона уважна до власної поведінки і зважує кожне своє слово. Сумніваючись у власних силах, вона не прагне ні на кого нападати.
Така поведінка — показник запобіжних заходів, яких має вжити християнин. Він старанно уникає всього, що може викликати спокуси, яким він піддається, всього, що може породити нові й неперевірені небезпеки. Він знає: «Хто любить небезпеку — в ній і загине» (Сир 3, 26).
Боячись бути кинутим напризволяще на поталу своїй слабкості, стати не гідним небесної допомоги через своє зухвальство, він зосереджує всю увагу на тому, що відбувається в його розумі та серці, щоб туди не заповз новий ворог — або ж щоб один із прихованих ворогів, скориставшись його недбальством, не захопив його зненацька, не завоював отруйною солодкістю пристрасті і не штовхнув до прірви.
Нам необхідно бути пильними, бо спокуса нерідко працює під прикриттям. Вона будує стратегії, вдається до хибних доводів, набуває вигляду чесноти, щоб тихо затягнути душу до фатальної пастки. Пристрасть часто ховається, щоб ми її не розпізнали. Вона непомітно проникає в серце і маскується, щоб її не виявили. Неуважна людина дає їй час вкорінитися, або ж не може звести достатньо міцний бар’єр, щоб протистояти нападу.
Той же, хто вправляється у духовній боротьбі і усвідомлює небезпеку нових спокус або ж найменшої поступливості старим, завжди буде напоготові, щоб помітити найменший порух свого серця. Він вивчає природу своїх почуттів, і, щойно помітивши ворога, кидає йому виклик і стає на свій захист.
Ця пильність — надійна опора проти спокус, зовнішніх чи внутрішніх. З нею ворог не може напасти неочікувано — він застає гарнізон готовим до бою зусібіч.
У мирний і спокійний час запобіжні заходи можуть здаватися зайвими. Але під час війни чи у розпал бурі ми маємо бути пильними, щоб уникнути кораблетрощі чи поразки. Часті спокуси породжують пильність, а пильність веде до тіснішого союзу з Богом. З цього союзу випливає покірність перед натхненням Святого Духа, яка, своєю чергою, веде нас шляхом досконалості.
Переклад CREDO за: П. Дж. Мічел, Catholic Exchange
фінансово.
Щиро дякуємо!
