Часто від військових можна почути неймовірні розповіді: як вони були за мить до смерті, але щось їх рятувало. Є свідчення про те, як кулі зупиняли хрестики на шиї чи Біблія у кишені.
Не всі вірять у таке, але іноді трапляється так, що люди — недарма так кажуть — дивом залишаються живі. Дехто стверджує, що це ангел-хранитель рятує. Інші кажуть, що то Бог людиною опікується.
Чи варто такі випадки називати чудом Божим? У Біблії описано, як Христос творив чуда, а потім Його апостоли. Але чи сьогодні теж такі чуда стаються? Чому Бог комусь продовжує життя дивовижним чином? І чи обов’язково вціліє людина, за яку постійно моляться рідні?
«Найбільш неймовірним у чудах є те, що вони стаються»
(Гілберт К. Честертон).
Неоднозначність поняття «чудо»
Кожний чув це слово змалку. І кожний сприймає його по‑своєму. Діти вірять, що чуда — це щось надприродне. Дорослішаючи, стають дедалі більше скептиками або розуміють чудо лише умовно. Часто різні «чудесні явища» пояснюються як «збіг обставин», їм шукають наукове пояснення; або після прискіпливого розгляду виявляється, що «чудо» було фантазією спостерігача, приписуванням незрозумілому (чи подібному до надзвичайного) «чудесних» атрибутів, або навіть свідомою чи напівсвідомою неправдою.
Поняття «чудо» — неоднозначне. Для когось подія чи явище є «чудом», якщо це для нього щось незрозуміле чи дивне. Але це не чудо, це просто людина щось поки не зрозуміла і не вміє пояснити. У царині релігійного мислення подив чи страх перед «сакрум» (святим) або якісь особисті переживання і враження також не є чудом: це особисті переживання, інколи навіть фантазії. Особистий досвід, особисті переживання, особисті «видіння» — це не чудо в сенсі об’єктивному, загальноприйнятному; це щось особисте. Навіть якщо це діється у душі віруючого під впливом благодаті, з одного боку, то з іншого боку — під впливом такої, а не іншої релігійної чутливості.
Подавати суб’єктивне за об’єктивне, тобто власне виняткове пережиття за «об’єктивне чудо», не можна, бо це суперечить усьому, починаючи з Писання. Власне, у Писанні автори старалися якнайбільше представити чуда як щось об’єктивне, загальне, що бачать усі, а не лише хтось один, — а решта в це мала просто повірити, хоч і була в момент «чуда» в той самий час у тому самому місці. Коли Христос воскрес, тобто здійснив найбільше чудо світу, Він спочатку являвся своїм учням, а під кінець, як пише Апостол Павло, явився «більш як п’ятистам братів разом» (1 Кор 15, 6).
Чудеса і логічні помилки
Чудо, якщо мова про надзвичайну і надприродну Божу дію, має бути не якимось природним і статистичним збігом обставин, на зразок «мене врятувало те, що я пішов праворуч, а не ліворуч, де був вибух». Бо мене, так, це врятувало; але багато хто пішов праворуч, і їх не врятувало. Хтось дякує Богу за «чудо, що його друзі залишилися живими під час обстрілів». Так; проте їхні неповинні сусіди загинули…
Можна навести старозавітні аргументи з чудесної діяльності Бога: наприклад, перехід ізраїльтян через Червоне море, коли море розділилося, Ізраїль пройшов по суші і врятувався, а єгиптяни втонули (див. Вих 14, 15-31), або ще раніше — 10 кар, які Бог зіслав на Єгипет (див. Вих 7‑13).
Це все, та інші ранні біблійні історії, саме так інтерпретувалися: це чудо «нашого потужного Бога», який перемагає язичницьких богів. Бог рятує нас — Його народ, натомість нищить їх — наших ворогів. І чинить це один раз руками самих ізраїльтян, а інколи — чудесним чином. Таке сприйняття «чуда для нас» трималося аж до часів Христа, який явив свої чуда всьому світу і для всіх, а не лише «для когось і проти когось».
Чудо стає «проти» когось, коли хтось свідомо і добровільно йде проти волі Божої, проти любові до Бога і ближнього, коли повністю відкидає справедливість і чинить злочини. Ось тоді «чудо» стає проти нього, бо він просто не хоче скористатися його плодами. З другого боку, ніколи так не було, що чудо Боже мало рятувати «всіх і все» у цьому світі чи в цьому дочасному житті, — на що не раз очікують люди і навіть про це моляться.
Якщо йти за новозавітним ключем — що Боже чудо є не «проти когось», але «за щось», — тоді воно стає об’єктивнішим і зрозумілішим. Христос творить усі свої чуда, такі як оздоровлення, годування, воскрешення, включно з власним Воскресінням, «заради нашого спасіння». До речі, таке об’єктивне чудо теж можна змарнувати! Наприклад, ми визнаємо, що Бог захищає пригноблених і слабших, яких несправедливо і злочинно прагне поневолити хтось сильніший. Бог чудесним способом дає слабшому силу і натхнення, а також хист і мудрість, щоби, всупереч людським очікуванням, він міг протиставитися сильному і здолати його. Так було з молодим Давидом, який переміг потужного Голіафа (див. 1 Сам 17, 12-54), і це можна назвати «чудом Божим», дарованим Богом Давидові для його спасіння. Але потім Давид, ставши царем Ізраїлю, мало не втратив дар спасіння, коли згрішив і відступив від Бога. Подібно Бог дарує перемогу Україні, країні меншій і мілітарно слабшій за росію, проте повній натхнення, відваги і мужності. Ніхто у світі не сподівався на такий опір і таку завзяту боротьбу. Головне — щоб потім не змарнувати це «Боже чудо», дароване Україні передусім для спасіння.
Що ж вважати реальним чудом на війні, а що — лише збігом обставин? Можна часом прочитати, що когось захистила Біблія в кишені, зупиняючи кулю, когось хрестик, іншого — молитва перед боєм. Це питання загалом лежить у площині особистого пережиття, і тут не можна впадати у так зване «упередження виживання» (англ. «survival bias»), тобто в логічну помилку, коли враховується лише вціліла сторона і нехтується сторона, яка не вціліла. Це так звана «помилка вибіркових доказів». У наш час це траплялося, коли хтось вважав чудом, як навесні 2022 року вижив у Бучі, — на що інші звертали увагу, що багато хто, однак, у той самий час у Бучі не вижив. Так, це можна умовно вважати «чудом», або «особистим чудом», — проте не чудом у його біблійному значенні, яке передбачає, приміром, збереження всього міста і всіх його мешканців від ворога. Не говорячи вже про богословське значення чуда, яке повинно завжди товаришувати надзвичайному прояву Божої активності.
Дві крайності у розумінні чуда
Щоб наблизитися до християнського розуміння «чуда», треба принаймні уникати двох крайнощів. Перша — надмір і перебільшення, тобто вбачання «чуда» завжди і всюди, і видавання за «чудо» всього незрозумілого або чогось, що щасливо склалося для мене особисто чи для моїх друзів, рідних чи знайомих. Ця крайність часто трапляється у віруючих, схильних до фідеїзму, тобто до протиставляння віри розуму.
Цю крайність можна би назвати «чудесним оптимізмом», або ще «ентузіазмом». Часто така людина будує свою віру на чудах, робить від них залежною істинність віри, конфесії чи навіть існування Бога. Чудеса у релігійному житті такої людини — це головне і принципове, а Бог — лише посередник, який їх здійснює. Тобто відбувається заміна місцями головного і другорядного у вірі.
Протилежна крайність — це раціоналізація всього, скептицизм, спроба все пояснити природними явищами чи збігом. Це особливо стало популярним від часів Бенедикта Спінози у XVII ст. та Германа Раймаруса у XVIII ст., які загалом приймали існування «чудес», проте вважали, що всі чуда можна витлумачити природним способом. Іншими словами — це все «чудеса природи». А вже пізніше, від XIX століття, від праць німецьких богословів Густава Баура, Давида Штрауса чи (особливо) французького історика Ернеста Ренана, взагалі ставилась під сумнів вірогідність біблійних свідчень про чуда. Їх стали вважати пізнішою «міфологією» авторів Святого Письма — як Старого, так і Нового Завітів. Менш радикальні скептики теоретично допускають існування чудес; проте або на них не зважають, або твердять, що довести їхню достовірність неможливо, або вважають, що для їхньої віри чуда взагалі не потрібні.
Перша крайність веде у певному сенсі до заперечення самого факту «чудесності» творіння, тобто природи та її фізичних законів чи механізмів (деякі з них ще не відкриті, або широкому загалу не відомі). «Чудесність» у цьому випадку стосується найчастіше чогось надприродного, надзвичайного, видовищного: чудо не може бути чимось звичайним.
Друга крайність, особливо в її радикальній версії, виводиться з позитивізму — філософської течії, започаткованої філософом-скептиком Дейвідом Г’юмом у XVIII ст. Достовірним вважається лиш те, що досліджується чуттями і перевіряється науковими методами, тобто експериментально, або принаймні дедуктивно. Тому не раз можна від таких критиків існування чудес почути заклики до віруючих «повторити чудеса», і щоб це було зафіксовано і науково пояснено. Ця крайність береться з заперечення існування чогось іншого, ніж досліджуваний матеріальний світ. Відповідно, все, що у цьому світі відбувається, повинно мати якесь матеріальне чи природне, тобто фізичне пояснення.
Чудо і віра, а також молитва
Жодне надзвичайне діяння Боже у світі не сприймається без віри в джерело цього діяння, тобто без віри в Бога. І віра конкретної людини не є гарантією, що така чи інша подія в її житті є чудом — принаймні, визнаним чудом, на рівні церковного декрету чи соборної постанови. Як, наприклад, на Соборі в Нікеї 325 року було визнано і подано у Символі віри, що Бог сотворив весь світ, видимий і невидимий; що цей Бог став людиною; що після того, як Він був розіп’ятий, помер у плоті, Він також у плоті воскрес і вознісся на небо; і що все це сталося для нашого спасіння. Це об’єктивні чуда Божі. Натомість різні події у житті людини, по‑перше, не обов’язково є чудом, а по‑друге, навіть якщо хтось у це вірить, то вони є «чудом» лише приватним, «для мене», й інші, навіть віруючі, не мусять їх такими вважати.
У Євангеліях дуже часто віра людини була умовою чуда. Коли хвора жінка доторкнулася до одежі Ісуса і була зцілена, Христос так проінтерпретував це чудо: «Дочко, твоя віра спасла тебе» (Мк 5,34). Чи коли Ісус зцілив сліпого край дороги біля Єрихона, то зробив це, кажучи: «Прозрій! Віра твоя спасла тебе» (Лк 18,42). Христос не чинив чудес лише для того, щоб нагодувати, оздоровити, воскресити чи щоб показати свою силу. Коли Ірод попросив Ісуса вчинити якесь чудо «для демонстрації», Господь проігнорував це прохання (див. Лк 23, 8‑11). Подібно, там, де люди не вірили в Нього, Він не міг вчинити багато чудес (див. Мт 13,58; Мк 6,5‑6). Бувало й навпаки: Ісус чинив чуда, але народ не вірив у Нього, можливо — навіть вірячи в чуда; а це тому, що були «засліплені» (див. Йн 12, 37-40). Христос усе робив з огляду на життя вічне людей, і щоб зміцнити їхню віру.
І Ватиканський Собор (1869-1870) стверджує у Догматичній конституції «Dei Filius», а саме — у третьому розділі під назвою «Віра», що чудеса є можливими і що вони пізнавальні. Крім того, факт чудес не перечить природному розуму людини. Чудеса, поряд із пророцтвами, це зовнішні й видимі докази того, що Бог невидимо діє силою Святого Духа. Чуда Божі не діють «проти природи» чи «проти розуму», а, перевершуючи їх, відбуваються на їхній підставі. Інколи навіть деякі природні явища відбувалися в такий спосіб чи таким несподіваним чином, що вважалися чудом. І це не заперечує надзвичайність явища, якщо пам’ятати, що Бог є не лише «понад фізичними законами», але також їхнім творцем.
Головне— пам’ятати: остаточно волею Божою є наше спасіння, тобто перебування з Ним навіки. Лише Йому одному, в Його Божественному Провидінні, відомі дороги нашого спасіння, яке Він кожному приготував, щоб було прийняте. Тому всі наші молитви, всі наші благання про «чудо», про «чудесне зцілення», про «збереження від смерті» чи від «кулі ворога» і т. д. аналогічні благанням усіх тих, хто жив у часи Ісуса Христа і благав Його про допомогу. Одним Він допоміг — і про це описано на сторінках Євангелій; інші, натомість, так і не дочекалися від Нього чуда. Лише Богу самому відомо, кому чудо потрібне для спасіння, а кому ні.
Чудеса у Писанні
Варто зауважити, що ані в гебрайській, ані в грецькій мові Святого Письма немає відповідника того, що ми поточно називаємо «чудом». Грецькою це би звучало «thauma», що можна перекласти як «диво», «дивина», «подив», «чудо». Натомість дієслово від цього терміну «thaumazo» зазвичай перекладається як «дивуватися», «бути здивованим». Пізніше цей термін використовували в описі чудес чи якоїсь чудодійної сили: наприклад, Григорія Чудотворця — ранньохристиянського святого з ІІІ століття, грецькою називали «Gregorios ho Thaumatourgos».
У Євангеліях натомість чудеса Христа не називаються «thauma», вони просто мають описовий характер. Якщо євангеліст і називає їх конкретним терміном, то найчастіше це грецьке «semeion», тобто «знак», «прикмета», «знамено». Крім того, інколи євангелісти називають чуда Христа грецьким терміном «dynamis» — «сила», «міць», «могутність», «значимість, значення». Наприклад, після чуда в Кані, де Христос перемінив воду у вино, євангеліст Йоан пише: «Ось такий початок знаків (гр. semeion) учинив Ісус у Кані Галілейські» (Йн 2,11). Євангеліст Матей одного разу чудеса Христа називає «ділами Христовими» (див. Мт 11, 2‑6).
«Знаки» загалом, які вчинив Ісус, завдяки вірі перевищують те, що в цей момент сталося. Вони показують глибший сенс, аніж просте «перемінення води у вино», нагодування народу помноженим хлібом, оздоровлення хворих чи навіть воскрешення померлого. Віра повинна скерувати свідків цього знаку, а потім — читачів Євангелій, до повноти символу, на який ці знаки показують: на Боже Царство, на спасіння. Найбільшим і найвеличнішим «знаком спасіння» стануть смерть на хресті й Воскресіння Христа.
Істинні чудеса походять від Бога. Проте, згідно ще зі Старим Завітом, не всі чудеса конче походять від Бога. Часто фальшиві пророки вміли чинити чуда (див. Втор 13, 2‑3). Придворні мудреці й чарівники фараона теж мали такі здібності (див. Вих 7, 11. 22; 8, 3). Проте найчастіше чудеса були зовнішнім підтвердженням пророчої влади й авторитету вибраних провідників Ізраїля. Потім чудеса в Ізраїлі перестали відбуватися і після них залишилися певного роду реліквії: наприклад, манна, що зберігалася у Ковчезі Завіту (див. Вих 16, 33-34), чи палиця Аарона у тому ж Ковчезі (див. Чис 17,25).
Також варто пам’ятати, що інколи «прохання про чудо» називається у Писанні «спокусою Бога» (пор. Чис 14,22), бо настирливі прохання протиставляються «вірі в Бога» (пор. Чис 20,12). Христос у пустелі відкидає прохання диявола про чудо, називаючи це «спокусою» (див. Мт 4, 5‑7). Псалмопівець називає «невдячністю» нарікання Ізраїля за всі Божі добродійства для нього, з чудесами включно (див Пс 78). А Апостол Павло взагалі пише, що чудеса без братньої любові — це як «пустий дзвін» (1 Кор 13, 1‑2).
Можливість чуда Божого і скептицизм щодо нього
Чудо, про яке тут мова, — це, загально говорячи, «втручання надприродного у природне». Так розумів чудеса Клайв Стейплз Люїс у книзі «Чуда». Невіра у надприродне, тобто в Бога, автоматично виключає існування чудес і обмежує все, що відбувається у світі, до натуральних явищ і причин, які можна пояснити природними чи науковими експериментами, або які завжди мають фізичні властивості.
Отже, говорити предметно про чудо можна лише за умови віри в Бога. Розмова про чуда з невіруючими є неправильна з погляду методології: віра в Бога є підставою віри в можливість чуда, а не інформація про чудо стає приводом віри в Бога. Невіруючий проігнорує надприродний статус будь-якого чуда. Дехто, щоправда, вважає навпаки: що представлення невіруючому факту якогось чуда змусить його замислитися про існування Бога. Загалом, такий підхід часом можливий, хоча рідко дієвий; бо якщо хтось, хто декларує себе атеїстом, та ще й радикальним скептиком щодо метафізичної реальності, потім починає вірити, — то це навряд чи під впливом «зовнішнього чуда», радше з приводу чуда внутрішнього, яке ми традиційно називаємо благодаттю Божою, дотиком Святого Духа і відкритістю на Божу дію в серці людини. Тобто така людина вже має в собі потенціал віри в Бога, а звідси — і в можливість чудес, які Бог чинить.
Якщо йдеться про характеристику чуда, то ще св. Августин описував цей феномен як щось «складне і надзвичайне, що явиться понад сподівання і здібності людини, яка дивується» (Августин, «Про користь віри», PL 42, 90). Власне, елемент «подиву», «здивування» присутній у самій латинській назві чуда: «miraculum» — диво, предмет подиву чи здивування. Натомість дещо раніше Ориген пояснював різницю між справжнім чудом Божим і язичницькими чудами та магічними трюками, не заперечуючи можливість останніх. На думку Оригена, язичницькі чуда чи магія не навертають людину від гріха до святості; натомість чуда Христа чи Його учнів — так (див. Ориген, «Проти Кельса, І, 68).
Яків Гніздовський. Благовіщення
Визначення і характеристика чудес, їхня мета і богослов’я
Будь-які визначення чуда будуть відносно задовільними, проте жодне — вичерпним. Але можна спробувати визначити обов’язкові характеристики, щоб якесь явище можна було називати «чудом Божим». Тома Аквінський, пишучи про чуда, подаючи їхні властивості, твердив, що чудо — це явище, пов’язане з фізичним світом, яке викликає подив у глядача. Головною причиною чуда є трансцендентний (тобто, поза-світовий чи поза-природний) Всемогутній Бог. Чудо відбувається не згідно з законами природи, а незалежно від них; проте людина завжди має можливість бути причиною (щоправда, не головною, опосередкованою) цього чудесного явища. І, врешті, чудо — це явище, яке діється заради спасіння людини.
Говорячи про зв’язок чудес із природою чи фізичним світом, варто розрізняти їх ступені, бо деякі з них залежать від часу і місця. Наприклад, коли Тома Аквінський твердить, що чудо відбувається незалежно від законів природи (praeter ordinem naturae), то це такий вид чудес, які могли б і за допомогою самої природи статися — проте не так швидко, як у випадку Божого втручання, чи не в такій кількості. Приміром, коли на сторінках Євангелія читаємо, що Христос когось зцілив від епілепсії (див. Мт 17, 14‑21), то в ті часи, з огляду на слабкий розвиток медицини, це було чудо власне praeter ordinem naturae, тобто «в обхід» природних дій, а отже, щось надприродне. Натомість сьогодні епілепсію лікувати навчилися. Чи коли Христос зцілив від гарячки тещу Петра (див. Мк 1, 30-31): цілком можливо, що за якийсь час вона і сама б одужала; чудо полягало саме в тому, що одужання Христос пришвидшив.
Інший вид чудес — повністю понад законами природи (supra naturam), проте природа здатна їх прийняти. У Євангеліях такими чудесами були, наприклад, воскресіння мертвих чи зцілення сліпонародженого. Але передусім таким чудом було Втілення Бога, тобто подія, яка повністю є понад природніми і фізичними процесами, і хай би як розвивалася наука чи медицина — повторити її буде неможливо. Проте природа була здатна це чудо прийняти.
Ще один тип чудес на сторінках Святого Письма, — ті, що стаються немовби «проти природи» (contra naturam). Природа сама їх не творить ані «не здатна» їх прийняти, а людська логіка відмовляється їх розуміти. Ці чуда — найбільш дискусійні, і часто навіть біблісти й богослови мають щодо деяких «певні застереження». Наприклад, таким чудом contra naturam є врятування трьох юнаків у вогняній печі (див. Дан 3, 23-24), зачаття Ісуса Христа в лоні Діви Марії без участі чоловіка (див. Лк 1, 34-35). Однак це «проти» трохи (чи аналогічно) подібне до того, коли людина досягає мети шляхом самозречення, відмовляючи собі в усьому, чого її природа прагне (їжі, спочинку, солодощів, задоволення тощо). Це не «зневажання» природи чи «осквернення», лише у певному сенсі перемога над нею.
Чуда і природа — це як чоловік і жінка, тобто сім’я чи родина, де двоє різних людей поєднуються в одне ціле і походять від того самого Творця. Щоби краще зрозуміти, чому Бог чинить чуда в уже сотвореному ним світі, можна знову звернутися до Люїса, який пише, що Божа здатність чинити чудеса не є зупиненням руху та дії законів світу, лише «додаванням» до встановленої схеми цього світу нових елементів. Причиною чуда є не фізика чи світ, лише Бог; натомість наслідки чуда настають згідно з законами природи.
Чудеса, які Бог у цьому світі чинить за посередництвом людей — тих, що мають від Нього такий дар, — прагнучи так долучити їх до своєї Всемогутності й дієвої участі у своєму плані спасіння, є нічим іншим як «Божим даром». А тому головна мета чуда — не забрати з нашого життя якусь проблему (як часто про це просять у молитві), а щоб ми, попри проблеми, стали ближчими до головної мети нашого життя: спасіння. Чуда також не повинні бути головною ознакою нашої віри. Вони є допоміжними засобами, за допомогою яких Бог, даруючи людині благодать віри, ставлячи на її життєвих дорогах своє Слово, своїх проповідників і пастирів, веде людину дорогами спасіння.
Зі всіх чудес Божих найвеличніші ті, які часто викликають найменше сенсацій і того miraculum, подиву. А повинні! Бо віруючі часто захоплюються тим, що латина називала «mirabilia» — щось надзвичайне, дивне, особливе, — замість захоплюватися власне miraculum, чудом Божим. А найбільшими чудами Божими, яким належить невпинно дивуватися, є Втілення Слова Божого, Воскресіння Христа, Євхаристія, коли під час кожної Божественної Літургії хліб і вино силою дії Святого Духа стають істинними Тілом і Кров’ю Христа. Врешті, таким чудом є сотворений Богом наш світ, причому сотворений з нічого. Це справжні і найбільші християнські чуда — хоч і, здається, не надзвичайні. Такі «приховані» чуда, на відміну від «явних», як зцілення чи явлення чогось чи когось людям, — найбільш величні і гідні справжнього подиву. Захоплення «чудами меншої ваги» ніколи не повинно завадити захопленню найбільшими чудами Божими — таємницями нашої віри. Щоразу, промовляючи Символ віри, усвідомлюймо, що перераховуємо одне за одним найбільші чудеса Божі!
фінансово.
Щиро дякуємо!
