Історія, якою поділилася сестра Марія, стосується її дитинства. Але ця подія глибоко врізалася в її пам’ять і вплинула на подальший вибір життєвого шляху.
«Сьогодні немає такого закутка на землі, такої людини або таких її потреб, яких би не досягала їхня (ангелів) доброта й опіка». Ці слова сказав колись забутий нині архієпископ Могилевський Вікентій Ключинський, який 1889 р. заснував у Вільнюсі жіноче безгабітове згромадження — Сестер від Ангелів. Я згадую про це, бо авторка свідчення, сестра Марія Друх, — саме з цього ангельського згромадження. Історія, якою вона поділилася, стосується її дитинства. Але ця подія глибоко врізалася в її пам’ять і вплинула на подальший вибір життєвого шляху. Ось що вона розповідає.
«Мені було тоді 13 років. Зимові канікули я проводила у дядька. Його будинок був розташований неподалік гравійного кар’єру. Влітку ми купалися в затоплених водою ямах. Треба було бути обережним, бо вже за два метри від берега було так глибоко, що не відчувалося дно під ногами. Взимку це було чудове місце для прогулянок. Вода замерзала, крига була дуже товстою, рибалки ловили рибу в ополонках. Я почувалася там безпечно. Під час однієї такої прогулянки я обійшла довкола острівця і опинилася в затоці, де температура була вищою. Раптом почула звук… тррттттт — і побачила, що піді мною тріскається лід. Я не знала тоді, що в такому разі треба лягти і виповзати з небезпечного місця. Я запанікувала і зробила найгірше, що могла: почала швидко бігти до берега, який був десь за 10 метрів від мене. Крига піді мною не ламалася, але була мокрою, і я відчувала: що ближче я до мети — то щораз глибше мої ноги провалюються в неї. Коли я нарешті дісталася берега, моє серце ледь не вискакувало з грудей. Я була в шоці. Лише за деякий час до мене дійшло, що сталося. За законами фізики, я мала би бути у воді. Я не мала змоги добігти до берега по розмоклій кризі, так сильно натискаючи на неї. Я також знаю, яка там була глибина, — я не бігла по землі, вкритій льодом. Піді мною було кількаметрове провалля. Тоді я вважала це випадковістю, «мені пощастило».
Однак за кілька років, коли я свідомо подружилася зі своїм ангелом-хранителем, то попросила показати мені ті ситуації в житті, коли він був змушений втрутитися. Тоді вмить згадала цю давню історію. Сьогодні я вже не сумніваюся, що тоді мене врятував мій ангел-хранитель. Я дякую Богові, що Він дав мені його як друга і товариша. Слава Богу!»
*Уривок із книжки Ґжеґожа Фельса «Великі чудеса ангелів».
фінансово.
Щиро дякуємо!
