На дні Каховського водосховища, яке обміліло після підриву російськими окупантами Каховської ГЕС, знайшли печери монастиря, де за легендою проходила «золота жила».
Декілька днів тому екс-глава Херсонської ОДА Борис Сіленков писав про ці печери і про сам Бізюківській монастир, розташований у селі Червоний маяк неподалік Херсона — пише РІСУ. Сіленков опублікував на своїй фейсбук-сторінці відео печер.
За словами екс-керівника ОДА, він тричі був у цьому монастирі і спілкувався з ченцями. Допомагав розкопувати верхні печери. А ось нижні печери залишалися до нинішнього часу затопленими водами «Каховського моря».
Сіленков каже, що згідно із легендою, в нижніх печерах проходила золота жила — монахи добували там золото. Більшовики навіть катували монахів, щоб ті вказали місце золотоносних рудників. Але ті мовчали.
Пройшло декілька днів, і знайшлися ентузіасти, які відшукали згадані Сіленковим печери.
Свято-Григорівський Бізюків монастир — це чоловічий монастир, який у минулому займав друге місце в Україні після Києво-Печерської лаври. В деяких джерелах можна прочитати іншу назву — «Таврійський Афон». Монастир назвали так за те, що під землею він має підземні ходи й печері, які в минулому використовували перші поселенці, щоб сховатися від кочових народів, а також козаки та християни, які хотіли усамітнитися.
Своєю історією Свято-Григорівський Бізюків монастир сягає далекого XVIII сторіччя, коли була перша згадка про нього. Офіційною датою заснування вважають 1804 рік, коли імператор Олександр І видав наказ про перетворення Новогригорівської пустелі в Бізюків монастир. До кінця XIX сторіччя монастир нараховував близько п’яти церков (Покровську, Григорівську, Трьох Святителів, Пантелеймонівську та Спаську) та Собор Вознесіння Господнього. Розписувати церкви приїжджали митці з Італії. Варто зазначити, що монастир став центром сільського господарства: тут вирощували пшеницю (врожаї були вищі, ніж в середньому по тодішній Херсонській губернії), виноград, з якого робили монастирське вино, велику кількість тварин та плодові сади.
У середині 1922 року з приходом радянської влади монастир припинив своє існування. Храми підірвали, а будівлі — зруйнували. Відновлення монастиря розпочалося аж 1992 року.
До наших час збереглося небагато — Покровський храм, ворота, зруйновані будівлі та печери. З початком Незалежності почалася довга історія відновлення монастиря. Він став місцем паломництва для багатьох християн з усієї України та світу.