«Крити в собі образу — це як пити отруту в надії, що вона уб’є ворогів». Цей вислів, кажуть, належить Нельсону Манделі. Прощення — один із найсерйозніших викликів, перед яким не раз постає кожен із нас. Що воно таке насправді? Як прощати? І за чим можна дізнатися, що прощення вже здійснилося?
Питання прощення — це не тільки справа духовна: ним займалися також чимало психологів. І хоча визначення, сформульовані ними, дещо різняться, то в одному вони згідні: прощення — це процес. Не «одноразова» подія, не швидкий душ, який звільнить нас від тяжких спогадів, але тривалий процес. Часто — болісний, всупереч популярним ідеям, бо вимагає зіткнутися з тим, що тяжке. Бо прощення, всупереч загальній думці, не є забуванням!
Правда
Коли хтось мене скривдить, завдасть болю, найчастіше я вдаюся до однієї з двох доріг. Інколи виникає бажання помсти: я годинами згадую своє нещастя і роздумую над способом покарати злочинця. Але часто буває навпаки: я силкуюся уникнути проблемних емоцій, переконуючи себе, що нічого поганого не сталося, а моя кривда насправді то несуттєва. Болісні відчуття стараюсь замкнути у найтемнішій шухлядці свідомості й намагаюся далі жити, як було досі.
Ось тільки емоції нам не дуже й коряться… І хоча може здаватися, що я їх ефективно позбулася, та вони діють як внутрішнє запалення: невидиме зовні, поступово отруюють весь організм. Нема ради — щоби пробачити, я мушу насамперед визнати свою кривду! Я більше не можу вдавати, ніби нічого не сталося. Ну бо ж таки сталося: хтось мене поранив, скривдив, знищив мою довіру, зруйнував покладені на нього надії, може — одним рухом перекреслив усе моє майбутнє. А якщо так, то я маю право відчувати гнів, злість, гіркоту.
Люди віруючі часто мають із цим проблему: нам здається, що саме відчування тяжких емоцій є порушенням заповіді любити ближнього. Але це неправда: емоції гріха не становлять! Вони — голос нашого нутра, який повідомляє — інколи вельми відчутно, — що сталося щось складне. І тільки дозвіл собі на ці тяжкі, болісні відчуття відкривають нам шлях до прощення.
Рішення
Другий крок — це рішення пробачити. Рішення, що я визнаю відповідальність винуватця, але, попри це, хочу відмовитися від помсти. Рішення, що я перестаю чекати компенсації, навіть вибачення. Але — увага! Прощення не означає зневаження кривди і забування про тяжкий досвід. Також нас ніхто не може змусити мати з винуватцем дружні стосунки. Інколи задля спільного блага краще повністю перервати контакти, особливо ж якщо винуватець і далі може нас поранити.
Прощення — це сказати собі: так, мене скривдили. Той, хто це зробив, не мав на таке права. Він поранив мене і я страждаю; це несправедливо. Я відбуваю біль, образу, гнів. Але я не бажаю, щоб ці почуття керували моїм життям. Я відмовляюсь від права на помсту, перестаю чекати на відшкодування. Замість цього я хочу оновити свою любов до цієї людини, помилувати її та відділити те, що вона зробила, від того, хто вона є. Я хочу перестати живитися образою і визволити своє життя з‑під впливу тієї події. Я роблю це передусім для себе: я не бажаю бути невільником завданої мені рани.
А що потім?… Сказати собі це ще раз. І ще раз. І знову… Спершу — часто всупереч бажанню помсти, яке миттєво прокидається, або спокуси впасти в розпач. Потім —зі щораз більшим спокоєм. Прощення це не перемикач у голові — воно не спрацьовує автоматично. Воно вимагає часу і обережності, дозволу собі освоїтися з кривдою, пережити її, а часто — виплакати і викричати весь жаль і біль.
Молитва
Це все психологія. Однак буває, що, попри найбільші зусилля волі, емоційну працю та бажання звільнитися від отрути, у процесі прощення не видно прогресу. В серці калатає прагнення відплати або гостре почуття кривди, а рана, завдана кривдником, ніяк не бажає загоїтися. По‑людськи вже більше нічого зробити не можна.
На щастя, на психології світ не закінчується. Ще залишається Ісус — найкращий Лікар. Саме Його варто запросити в усі етапи прощення. Насамперед відкрити Йому свої емоції, розповісти про завдану рану — так, як лікареві розповідаєш історію хвороби. А потім зробити те, що Він зробив на хресті: волати до Отця, щоби то Він простив нашому кривдникові. Молячись, ми поступово відкриємо, що сила гніву слабшає, а в серці зростає мир.
Невміння пробачити варто принести до конфесіоналу: це особливий простір діяння Святого Духа, який не знає слів «безнадійний випадок». Самої нашої охоти і готовності стати до боротьби за прощення Йому вистачить, щоб поступово перемінювати наші поранені серця.
Рішення простити потрібно багато разів поновлювати — перед собою самим і перед Богом. Аж зрештою настане день, коли ми відкриємо, що звільнилися. Отрута перестала в нас діяти.
Переклад CREDO за: Аґнєшка Гуф, Stacja7
фінансово.
Щиро дякуємо!
