Чи свідки «життя після смерті» кажуть правду? Над цим питанням застановився о. Віктор Шпонар із Гданська, раніше — журналіст і телерепортер.
Його книжка «Життя після смерті. Теологічне слідство» — це плід зустрічей, з’ясувань, аналізів. Ця публікація — уривок із книжки, частина розмови о. Віктора з Анджеєм Дуффеком.
«Мій персональний кінець світу»
— Розкажіть про нещасний випадок, будь ласка.
— Я обіцяв синові, що як буде сніг, то я піду з ним кататися на санчатах. Дружина сказала, що у нас пів години до обіду. З’їжджаючи востаннє, я врізався в дерево. Спершу подумав, що поламав ребра; був досить сильний біль, я вважав, що ребра мені щось пробили.
Як довідався пізніше, ребра перенесли силу удару на печінку і вона була розбита на багато шматочків. Я припускав, що через внутрішню кровотечу кров не доходить до мого мозку і я відчуваю, як втрачаю притомність. Ще старався заспокоїти свого синочка. Люди на санчатах перевезли мене через парк до вулиці. Я був притомний, але не міг подзвонити у «швидку», тому подзвонив до жінки і попросив, щоб допомогу викликала вона.
Машина приїхала досить швидко. Одним із санітарів був мій знайомий. Коли я побачив, як сильно він нервує, то зрозумів, що справа серйозна. Сталася прикрість — авто ніяк не заводилося. Мій колега був знервований до того, що аж випхав водія з крісла, розбив запалювання і «закоротив» мотор напряму, щоб він завівся. Пам’ятаю скажену їзду по трасі й повідомлення з машини «готуйте операційну», «внутрішня кровотеча», вигук «не дай йому заснути!» У машині «швидкої» я почувався в безпеці, але коли заплющував очі — мене били по щоках і навіть кололи голкою. Коли доїхали до лікарні, пам’ятаю, як бігла чергова бригада з каталкою і крапельницею. З мене зрізали одяг і подали формуляр, якого я вже не міг навіть як слід підписати. Тоді я знепритомнів.
Це момент, у якому вже немає контакту, але ми ще на землі. Це найважливіший момент у житті, після хрещення. Це остання хвилина, коли акт волі ще має якесь значення. В тому розумінні, що він приносить наслідки. Тоді я ще був у тілі. Це саме той момент, коли ми востаннє актом своєї волі можемо навернутися, попросити Бога про милосердя. Тож я попросив Бога: «Господи, дай мені десять років, щоб я виховав сина!» Я згадав слова отця-декана, який, ще коли я був малим міністрантом, сказав: «Анджейку, якщо колись опинишся в такій ситуації у житті, що від тебе ніщо не залежатиме, то покладися на Господа. Скажи: ‘Нехай Твоя, а не моя станеться воля’». Саме так я закінчив ту свою молитву. Й тоді, після цього останнього волання до Бога, настав мій персональний кінець світу. Тут мені згадуються слова з Писання: «бідний ввізвав, і Господь вислухав» (Пс 34,7).
«Я бачив усе своє життя, всі наміри»
Розпочався момент переходу. Я мав дуже чітке відчуття входу в історію свого життя, в розум. Я входив своїми відчуттями в конкретні моменти життя. Почав переглядати його «очима» Господа Бога. Це неймовірний досвід. Усе відбувалося з величезною швидкістю, — але там немає часу. Я бачив ситуації зі свого життя, пам’ятав їх. Не мав тілесних відчуттів, але дуже чітко відчував — мав пізнання, — що мною в тій ситуації керувало, що було моєю мотивацією, моїми намірами. Тому це було «очима Господа Бога», бо я переглядав своє життя з погляду того, що мною керувало, чого я хотів.
Я пізнав, що в поведінці, яку я вважав суто альтруїстичною зі свого боку, були якісь нечисті наміри. Наприклад, коли всі свої гроші віддав іншим, підсвідомо моїм наміром було покращити собі настрій, поліпшити самооцінку. Наміром була не допомога, а поліпшення самопочуття. Я не був скерований тільки до ближнього, в цьому було моє «я».
Коли читаю, що «нема нічого схованого, що не виявиться; нічого тайного, що не стане знаним» [Мт 10,26 — Прим. пер.], то сприймаю це саме в такому контексті. Я пізнав приховані від мене самого мої власні прагнення. Коли я переглядав своє життя, відбувалось оцінювання. Я відчував рівень щастя на підставі моїх намірів. У кожному вчинку я відчував спочатку погані, а потім добрі наміри, які мною керували, і це немовби підсумовувалося. Після підсумування погані наміри в конкретному вчинку відбирали в мене щастя, а хороші — додавали.
Колись я думав, що значення мають болісні, ключові моменти в житті, а решта відбувається випадково. [Однак у той момент] Я абсолютно не бачив наслідків своїх учинків; я бачив тільки наміри. Якщо зробив щось із хороших намірів, але наслідки були погані, то важливими були мої наміри, а не наслідки, які я знав зі свого життя. І все мало значення, кожна ситуація.
Суд Божий
— Чи була якась подія, якої Ви просто не пам’ятали, а вона виявилася на цьому суді?
— Так, безліч. Бог пам’ятає кожен наш вибір і кожну мотивацію, якої ми не пам’ятаємо. Він просвічує наше серце. Причому мета ніколи на освячує засобів. Якщо ти хотів зло подолати злом, то Бог це судить справедливо і така дія Йому не до вподоби. Була, наприклад, така ситуація з початкової школи, якої я взагалі не пам’ятав.
У нашій школі в певний момент об’єднали класи, і утворилися групки. Там був хлопчик такий, зі своєю бандою. На одній перерві я кількома копняками показав йому, хто в цьому класі командир. Мій намір був очевидно поганий. Про цю ситуацію ніхто з нас не пам’ятав. У того однокласника навіть не було синяків, нас не викликали до директора. Але намір усе одно був поганий.
При згадці про це я відчув себе вкинутим у вогонь, який палить, але не спалює. Таке видіння вогню. То була «секунда», але вона шокувала. В тому образі вогню я неймовірно страждав цілу ту секунду. Це неймовірне страждання, я неспроможний його висловити. І та одна секунда мене змінила. Я не можу це виразити словами. То немислима мука. Думаю, що якби я був тілесним, у мене би серце розірвалося. Такий біль!… Я щодня роблю акти жертвування за душі, що страждають у чистилищі.
Тоді мотивацією була дитяча пиха. Тому ця ситуація була оцінена набагато суворіше, ніж коли я кидав каміння в людей. Тими людьми були убеки [функціонери Управління безпеки, таємної поліції в комуністичній Польщі. — Прим. пер.], які на допитах принижували наших подруг. Ми їх ганяли, щоб налякати і показати, що вони не анонімні. Нашим наміром, однак, було запобігти принижуванню наших колег та інших дівчат. І це вочевидь спрацювало. Убеки стали боятися і перестали почуватися анонімними і безкарними.
Від аварії до народження
— В чому полягала операція?
— У мене були багаторівневі розриви печінки, яка, коли її зшивали, знов розпадалася і її знов зашивали; тому мені довго не зашивали черевну порожнину. Я просто лежав розкритий. У мене були такі пролежні, що коли медсестра взяла мене за потилицю, то торкнулася кістки. [Коли вже повернувся до тями,] Пів години збирався з силами розплющити повіки. Кожний вдих був боротьбою. Щоб підняти ногу на рівень плінтуса, мені знадобилося два тижні. Це все — велика благодать страждання, яке можна пожертвувати. Сьогодні, як я йду до лікарні, то радію, бо маю що жертвувати.
— Яким був порядок тих сцен, що Ви їх переглядали? Від найтяжчого гріха, чи хронологічно?
— Хронологічно — від аварії до народження. Після всього пережитого я почав щодня аналізувати свою поведінку. Причому аж до надмірності. Я замучував себе думками «я які наміри керують мною зараз?», «яка моя істинна мотивація?» Це було трохи хворобливе. Дякувати Богу за благодать, Він забрав у мене цю проблему.
Перевірка деталей
— Чи Ви, опритомнівши, звіряли з хірургами деталі операції, яку бачили з‑під стелі?
— Так, усі подробиці збігалися. Я конкретно бачив, хто, що, де і як робив. Де стояв якийсь аспіратор. Операція тривала 12 годин. Я чув, як один з хірургів емоційно не витримав і почав лаятись, аж гай шумів. Його довелося замінити. Треба було зшивати печінку, що розпадалася. Після чергового зашивання пускали кров і шви розходилися, тож треба було відкачати кров, знову зшити печінку і знову пустити кров. І так раз по раз, аж поки все вдалося. Певної миті ординатор вийшла з операційної зали до свого кабінету, щоб подзвонити у центр переливання крові по наступні дози. Ще треба було як мінімум п’ять літрів. Диспетчер їй відмовив.
— Ви все це бачили і чули «по той бік»?
— Так, разом із тим, що відповідав диспетчер по телефону. Він відмовив у наданні наступних доз крові, бо в нього залишалося останні п’ять літрів моєї групи і це був недоторканий запас для когось, хто її потребував. Я вже не був перспективним пацієнтом, мені вже перелили 20 літрів крові, яка «витекла». Згідно з процедурою, диспетчер мав право відмовити. Тоді пані ординатор почала на нього кричати і погрожувати прокуратурою. Зрештою прислали ще два літри крові, хірурги ще раз зашили мою печінку, і я вижив.
— Ця телефонна розмова відбулася під час Вашої операції, у кабінеті лікаря-ординатора?..
— Саме так. Пізніше я розповів про це лікарці і все підтвердилося. З цієї «підслуханої» розмови з диспетчером я довідався, що моя група крові — перша з позитивним резусом. І це підтвердилося. Друга розмова, яку я бачив і чув, стосувалася ліків, які, власне, підтримували моє життя. Пані ординатор подзвонила до оптовиків, у яких лікарня мала борги — про що я, звісно, раніше не знав. Продавець з оптового складу відповів, що доки лікарня не виплатить заборгованості з минулого року, то присилатимуть тільки те, що життєво необхідне, а «ессенціале форте» до таких не було зараховано, хоча тоді це насправді допомагало мені вижити.
— Ідеться про таблетки для печінки?
— Так, але не ті, що рекламують по телевізору, з низьким вмістом активної речовини, а про лікарняну версію цього засобу, в ампулах. Тоді пані лікар подзвонила до своєї знайомої з іншої лікарні з проханням позичити ці ліки, поза протоколом. Знайома погодилася, і завдяки цьому я живий. Опритомнівши, я все це розповів пані ординатор. Кожна деталь відповідала реальності.
«Я чув людей, які молилися»
— Повернімося до хронології пережитого.
— Після сяйва слави приходить повів вітру в щоку; ось тільки там немає часу, тамтешня хронологія не така, як наша. Потім я почув таке «дзижчання» — то був молитовний шум. З часом — тобто часу там нема, згодом якось — стали виділятися слова окремих молитов у моєму намірі. Інколи я чув тільки слова; інколи вони були поєднані з картинкою — тобто я бачив людей, які за мене моляться. Я бачив, наприклад, Святу Месу, яку за мене служили в Кракові, людей на Месі.
— А звідкіля Ви знали, що то Краків? З інтер’єру храму?
— Я просто мав таке розпізнання — не знаю, як це виразити, — влите знання. Ті молитви мене відкликали з далекої дороги, я повертався у тіло. Тоді переставав чути молитви і чув писк ЕКГ чи іншої медичної апаратури. Коли молитви слабшали, я знову повертався туди. То була така гойдалка. Порівнюю це з зануренням і виринанням із води. Оті виходи і повернення були неймовірним переживанням. Я усвідомлював, що помер, що я занурений у любов, яка є станом. Пізніше відчув, що віддаляюся від джерела світла. Дійсність навколо ставала щораз темнішою — не тому, що я йшов у темряву, але тому що віддалявся від джерела світла і повертався в тіло. Кілька разів подорожував на той бік. Найдієвіші молитви, які мене притягували назад, були за заступництвом Марії. Сильнішою була тільки Свята Меса.
— А що Ви запам’ятали з тієї Меси у Кракові?
— Я бачив, що люди були одягнені в біло-червоне. Не знав, чому. Припускав, що йдеться про національні барви [кольори державного прапора Польщі. — Прим. пер.]. Трохи одужавши, шукав когось, хто б мені допоміг знайти людей із тієї Меси. В той час уболівальники «Лехії» дружили з уболівальниками «Вісли» [назви професійних футбольних клубів Польщі. — Прим. пер.], зараз теж дружимо. Тож коли я зустрівся з фанатами «Вісли», то дякував їм за Месу. Я був переконаний, що це вони, бо нікого іншого не знав у Кракові. Вони це приймали якось неохоче. Зрештою один з уболівальників зізнався мені, що ту Месу замовила «Краковія».
— Біло-червоні кольори, тобто «Краковія»…
— Так, світ уболівальників тримається разом.
— А Ви хотіли знову бути здоровим, повернутися до живих?
— Ні, я вже не хотів повертатися. Мав претензії до лікарів, що мене урятували. Після двох місяців їхньої героїчної боротьби за моє життя, коли з мене вже витягли трахеостомічну трубку, — перші слова, які я до них скерував, були повні докорів і нарікань. Потім я за це перепросив. Єдине, чого я хотів, — це повернутися на хвилинку, втішити моїх близьких, запевнити їх у тому, що життя після смерті існує. Я не хотів залишатися. Однак молитви моїх близьких були сильнішими!
фінансово.
Щиро дякуємо!
