Після першої сесії Синоду про синодальність, яка зараз триває у Римі, має відбутися друга — у жовтні 2024 року. Вони мають на меті побудувати «Синодальну Церкву сопричастя, участі й місії», що, безумовно, є похвальною метою.
Однак через два тижні після початку Синоду варто поставити питання: чи його методологія сприяє серйозній розмові, яка характеризується паррезією — відвертим мовленням, яке так часто рекомендує Папа Франциск?
Католицька Церква проводить синоди з 1967 року, після того, як Павло VI створив Синод єпископів. Навряд чи хтось із з тих, хто брав участь у цих зібраннях, заперечуватиме, що наразі не було винайдено досконалого методу зробити синоди цікавими, ефективними та прийнятними для людей. Риторика може вийти з-під контролю — і вона виходила з-під контролю; так, один втомлений кардинал після першого тижня Синоду-2001 у відповідь на питання, чи все було сказано на тему Синоду, відповів: «Так, усе сказано. Але не всі це сказали». Інша методологія — більш відкрите обговорення на загальних зборах; були також спроби проводити більше дискусій у малих, явно структурованих групах. Жоден метод не виявився повністю задовільним.
Однак що особливо вражає у Синоді-2023, так це те, наскільки ретельно він керується дискусіями в малих групах. Синодальний Instrumentum Laboris (Робочий документ) включає тридцять три сторінки «робочих аркушів», через які малі групи мають пройти, питання за питанням, у точно відкаліброваних за часом сегментах під контролем «фасилітаторів», призначених Генеральним секретаріатом Синоду.
Чи стане цей метод кращим, порівняно з попередніми синодальними методологіями, ще належить побачити; шанси здаються мені дещо нерівними.
У зв’язку з цим постає питання: чи можна було би призупинити дискусію, якби встановлені питання, здебільшого зосереджені на питаннях внутрішньоцерковного процесу, визначеного (світським) критерієм «інклюзивності», супроводжувалися відкиданням більш суттєвих питань християнської природи?
Дозволю собі перефразувати питання, поставлені архієпископом Джозефом Науманном з Канзасу, які я знайшов у заяві Міжнародного форуму католицьких юристів.
— Чи заклик Христа до покаяння, з якого Господь розпочав своє публічне служіння (Мк 1, 15), обов’язково створює церковну культуру «виключення»?
— Як ми маємо розуміти Господнє чітке, контркультурне і складне вчення про нерозривність шлюбу або про наслідки недисциплінованих апетитів? Чи ведуть ці вчення до відчуження — чи може, навпаки, визволяють? Якщо так, то чого вони нас навчають про справжнє значення свободи?
— Багато послідовників залишили Ісуса після того, як він сказав їм: «Істинно, істинно говорю вам: Якщо не споживатимете тіло Чоловічого Сина й не питимете його кров, не матимете життя в собі» (Йн 6, 53). Враховуючи це і наступне питання Господа до тих, хто залишився («Невже й ви бажаєте відступитися?» (Йн 6, 67), чи можемо ми сказати, нібито радикальна інклюзивність була найвищим пріоритетом Господа?
— Чому католики мають дивуватися і відчувати дискомфорт, коли так багато людей у західних суспільствах відкидають моральне вчення Церкви щодо життєвих питань, щодо справжніх виявів людської любові та нашої сотвореної реальності як чоловіків і жінок? Чи відмова від цих вчень означає, що вони неправильні? Сьогодні ці вчення, безумовно, суперечать культурі; але хіба їхнє відкидання не закликає нас до ще ефективнішої передачі істин, які Господь дав Церкві?
— Що вабило людей до Христа та Церкви протягом двох тисячоліть — інклюзивність, яка робила Церкву невіддільною від довколишньої культури та суспільства, чи той спосіб життя, який, незважаючи на культуру, був очевидно більш життєствердним і облагороджувальним?
— Безсумнівно, це правда, що «Церква вітає кожного», про що ми так часто чуємо сьогодні. Але хіба не треба закінчити це речення, щоб було зрозуміло: Церква вітає кожного на умовах Христа, а не на його власних? Як ми можемо співчутливо передати це у нашій євангелізаційній роботі, усвідомлюючи, що ми є Церквою грішників, які часто не досягають мети, але які не мають повноважень міняти позначки?
Ці запитання мали би спонукати до синодальних роздумів над тим, чому Йоан Павло ІІ був таким потужним євангелізаційним «магнітом» для молоді. Припускаю, це було так не тому, що він потурав їм. Це було так, бо він був відкритим і чесним щодо вимог Євангелія і закликав молодь — та кожного з нас — ніколи не забувати, що благодать Бога робить духовну та моральну велич можливими у нашому житті.
Якщо заклик до «інклюзивності» означає згладжування гострих кутів Євангелія, значить він не є дією Святого Духа.
Переклад CREDO за: Джордж Вайґель, First Things
фінансово.
Щиро дякуємо!
