Чи є місце в Церкві для «подружжя», яке не має церковного шлюбу і не може його взяти з об’єктивних причин? Що робить Церква для цих людей, які ходять до храму, хрестять дітей і приводять їх на катехизацію — але самі не можуть приймати Святі Таїнства?
Над цим запитанням розмірковує о. Петро Балог ОР, директор Інституту св. Томи Аквінського в Києві.
Таїнства Церкви — це Таїнства Ісуса Христа, які Він встановив і яким надав благодатну силу завдяки своїй смерті на хресті і своєму Воскресінню. Ціна таїнств, отже, безмежна: життя, смерть і Воскресіння Боголюдини. Участь у таїнствах це не наша заслуга, не є нагорода за якісь наші дії, але Божа благодать для тих, які на цю благодать відкриті і її свідомо й добровільно приймають.
Усі таїнства поєднують нас у спільноті Церкви, на взірець єдності Осіб Пресвятої Трійці. Причому поєднують нас із Богом, «вертикально», і одне з одним — «горизонтально». Ці два виміри взаємопов’язані й нерозривні. Починаючи від фундаментального Таїнства, Хрещення, яке є «брамою» до Церкви та інших таїнств, і потім через кожне чергове таїнство Бог укріплює людину на шляху спасіння. До спасіння людина не може дійти без Божої благодаті, без Його допомоги; але Бог також прагне, щоб ми йшли до спасіння разом, у спільноті, а не поодинці.
Тим не менше, від таких ідеалів часто є різні «винятки» у житті християн; винятки, які зрештою — теж часто — стають звичаєм. Із різних життєвих приводів, зазвичай морального характеру, життя таїнствами в їхній повноті стає проблемним. Знову-таки, починаючи від Таїнства хрещення. Хрещення — це занурення у Христа, в якого я вірю. А «віра без діл мертва», тому хрещення також обов’язково передбачає наслідування Христа, життя з Ним, для Нього і в Ньому. Причому не частково, не інколи, не «коли виходить», але постійно, від моменту хрещення аж до смерті.
Вже в ранній Церкві помітили, що далеко не всім це вдається на постійній основі. Тоді почало інтенсивно розвиватися інше таїнство, встановлене Христом, — Таїнство примирення з Богом, тобто сповідь. Спершу був опір щодо сильного поширення Таїнства сповіді. Дозволялося посповідатися один раз після хрещення, а далі за важкі гріхи виключали зі спільноти Церкви. Однак пізніше Церква «здалася» і запровадила багаторазову сповідь протягом життя. Щоправда, були важкі й довгі покути за гріхи. У будь-якому разі, милосердя перемогло ригоризм та ідеалізм.
«Так треба»?
Довгі століття, аж до наших часів, людей «тримали» в Церкві якась загальна і «обов’язкова» християнська культура й традиції, яким у суспільстві було підпорядковане все решта. Це була культура christianitas, тобто коли все і всі «просякнуті» християнськими елементами, — проте не обов’язково Євангелієм. І вже точно не масово. Особиста і ревна віра людини, яка називає себе християнином, повинна домінувати в суспільствах, і життя такої людини має впливає на таку, а не іншу культуру — навіть світську чи далеку від Бога. Коли christianitas у суспільствах відійшло у небуття, — відкрилося, хто був у церквах задля самого Бога, попри все, а хто «під тиском»: суспільства, культури, звичаїв, родини, сусідів, знайомих. Тиск пропав — і зникла «потреба» бути в храмі. У Церкві почали говорити про «нову євангелізацію»…
На жаль, дехто саме так розуміє участь у таїнствах: мовляв, це такий звичай, усі інші причащаються, тож чому мені «забороняють»? Усі знайомі християни водять своїх дітей на катехизу, зокрема щоб приготувати їх до урочистого Першого Причастя, то й ми поведемо — така традиція, такі звичаї. Зосередженість на поверховому не дозволяє заглибитися в суть християнства: що християнство — це глибоке і невпинне життя з Богом, щира щоденна молитва, усвідомлена участь у житті Церкви та її таїнствах; це долучення до церковного служіння, вірність передусім Богу і Його волі; це невпинне навернення. Проповідники повинні звернути на це увагу і вміло й терпеливо це прищеплювати, відвертаючи увагу пастви від поверхового і звертаючи на глибинне і суттєве у християнстві.
Церква виходить назустріч
Однак не бракує тих, що прагнуть бути в храмі попри все, не під «тиском суспільства і традицій», а з переконання, — проте мають різні перешкоди. Найчастіше це повторний подружній зв’язок, який називається «несакраментальним» і, власне, є тією перешкодою, що заважає повноцінно брати участь у Євхаристії чи навіть у Таїнстві сповіді. Або ж перешкодою є гріхи, яких хтось поки що не має змоги виправити, покинути, і отримати відпущення в таїнстві…
Церква вже певний час подекуди займається душпастирством таких «несакраментальних подружжів» або людей, які поки що не можуть визволитися з пут гріховної залежності, але прагнуть бути в Церкві. Зокрема, у цих групах практикують щось таке, як «духовне Причастя», а також заохочують до різноманітної участі у житті Церкви, навіть якщо немає можливості брати участь у Таїнствах сповіді і Євхаристії. Ця практика духовного супроводу несакраментальних пар набула широко розповсюдження після того, як восени 1981 року папа Йоан Павло ІІ видав повчання, присвячене сім’ям: «Familiaris consortio».
Більше того, базуючись на милосерді, Католицька Церква вийшла ще далі. Навесні 2016 року Папа Франциск видав Апостольський лист «Amoris laetitia» («Радість любові»), в якому розглядається можливість Причастя для повторно одружених — щоправда, не в усіх випадках і за певних умов. Попри дискусію, яка розгорілася з такого «нововведення», це показує, що Церква Христова, не применшуючи важкості гріха та невірності Богу і не скасовуючи потребу навернення й покути, водночас не хоче бути «понад Христом», понад Його милосердям, а думає про всі свої вівці, включно з «заблукалою вівцею», заради якої «залишає 99 овець» не загублених і йде на пошуки тієї, що згубилася (пор. Лк 15, 1‑7).
фінансово.
Щиро дякуємо!
