Хто би міг подумати, що пробіл між словами теж потрібно було винайти? Перші сліди писемності налічують понад 5000 років; вони прийшли до нас із «колиски людства» — Месопотамії.
Однак письмо — це форма мови, яка має народитися кілька разів, щоб успішно перенести вимовлене слово на глину, камінь, пергамент чи папір. Хоча письмо існувало не завжди, пунктуація розвивалася ще довше, а пробіл між словами є відносно пізнім нововведенням.
У давньогрецьких і латинських рукописах домінувало scriptio continua, або суцільне письмо: око читця ковзало по блоках літер, розташованих рівномірними прямокутними абзацами. Читання було зарезервоване для обраних, а переважна більшість європейського населення була неписьменною.
Певний час грецьке і латинське письмо містили «інтерпункт» (крапку між словами по центру), але він вийшов з ужитку. Внаслідок цього текст розкривав своє значення лише при читанні вголос, перекладаючи на читача спробу розставити розділові знаки.
Початки сучасного письма
Лише в VII столітті ченці Ірландії (яким ми так багато завдячуємо) призвичаїлися до давньоірландського алфавіту і, намагаючись розшифрувати латинські тексти, спробували реформувати й сам спосіб письма. Вони почали відокремлювати слова одне від одного, використовуючи пробіл, відомий нам сьогодні.
У той час також почали формуватися розділові знаки, такі як кома, яка тоді була лише косою рискою, або предтеча знака питання. Тоді ж з’явився розділовий знак ¶, що початково походить від латинської літери «С» — capitulum (розділ) — і вказує на кінець абзацу. Однак їхнє використання було обмежене кельтським й англосаксонським світом, оскільки лише наприкінці VIII століття, за часів правління Карла Великого, реформа граматики поширила свої правила на письмо.
Поділ тексту на окремі слова перебував ще у зародковому стані, і пробіли до ХІІ століття були річчю випадковою. Саме тоді слова нарешті стали чітко відділятися одне від одного, усуваючи двозначність тлумачення — як у відомому прикладі «Godisnowhere», що можна водночас прочитати як «Бог зараз тут» і як «Бога немає ніде».
Читання мовчки
Разом із пробілом між словами з’явилася нова практика: читання мовчки. До того часу тексти призначалися для читання вголос. Відлуння цього можна знайти у «Сповіді» святого Августина, який був вражений, побачивши, що Амвросій Медіоланський читає текст, не рухаючи губами. «Коли він читав, його очі переглядали сторінку, а серце вивчало зміст, але його голос залишався мовчазним, а язик нерухомим. […] Часто, коли ми приходили до нього, ми бачили, як він читає мовчки, бо він ніколи не читав вголос».
З того часу стосунки людини з текстом змінилися, ставши чимось інтимним. Тепер читачі могли читати на самоті: спершу для навчання, потім для задоволення, і так, зрештою, народилася література, якою ми знаємо її сьогодні.
Сьогодні, чотирнадцять століть потому, давайте усміхнемося і подякуємо тим благословенним ірландським монахам, яким ми завдячуємо моментами тиші й перепочинку в цьому світі.
Переклад CREDO за: Морґана Афіф, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
