Фільм військового кореспондента Мстислава Чернова отримав премію «Оскар» у номінації «Найкращий документальний фільм». У своїй промові режисер сказав: «Це перший “Оскар” в історії України. Це честь для мене. Але я, мабуть, буду першим режисером на цій сцені, який скаже: я хотів би ніколи не знімати цього фільму».
«Я охоче обміняв би це [нагороду] на те, щоб росія ніколи не атакувала Україну, ніколи не окупувала наші міста. Я волів би віддати це визнання за те, щоб росія ніколи не вбивала десятки тисяч моїх співгромадян-українців. Я хотів би, щоб вони звільнили всіх полонених, всіх солдатів, які захищають нашу землю, всіх цивільних, які зараз перебувають в їхніх тюрмах.
Але я не можу змінити історію. Я не можу змінити минуле. Проте всі ми разом — ви, і деякі з найталановитіших людей світу серед вас — ми можемо зробити так, щоби виправити історію, щоб правда перемогла. І щоб загиблих людей у Маріуполі, щоб тих, хто віддав свої життя, ніколи не забули. Тому що кіно формує спогади, а спогади формують історію. Тож дякую вам усім! Дякую Україні! Слава Україні!»
Я подивилася «20 днів у Маріуполі» за кілька годин після того, як стало відомо, що фільм отримав «Оскар». Усвідомлення гіркоти цього світового визнання зробило стрічку ще болючішою для сприйняття: вперше за роки незалежності український фільм був відзначений «Оскаром»* — і ним став фільм про криваву ціну цієї незалежності.
«20 днів у Маріуполі» — це фільм, що роз’ятрює рани; і саме так має бути. Особливо сьогодні, коли світ так «втомився» від війни, що точиться десь за сотні й тисячі кілометрів, втомився читати про вбивчі російські ракети, які — поки що — влучають не у їхні мирні будинки, втомився чути про смерті, які — поки що — щоденно стаються десь у східноєвропейській країні, яку донедавна сприймали як «це десь у росії, так?»
«20 днів у Маріуполі» — це не той фільм, на який можна писати рецензії. Це зафіксована на камеру хроніка повільного, цинічного і безжального вбивства міста з усіма його мешканцями: від немовлят, яким не судилося прожити й доби, до літніх людей, які вже не можуть пересуватися самотужки. Його автори приїхали до Маріуполя напередодні повномасштабного вторгнення — цілком свідомо, розуміючи, що місто стане важливою ціллю для окупаційних військ. Вони зробили це, щоб зафіксувати і показати світові те, що відбуватиметься у місті — хоча реальність перевершила їхні найгірші очікування. Лемент батьків над тілами дітей. Братські могили, у які скидають трупи вбитих росіянами цивільних. Сльози лікарів, яким не вдалося врятувати життя. Крики людей на руїнах їхніх будинків. Військових і поліцейських, до останнього вірних своїм обов’язкам. На цьому тлі — вставки з ручними «ротами» путіна. Їхня брехня про «фейки, статистів, знімальний майданчик у пологовому Маріуполя» виглядає ще більшим блюзнірством, хоча досі це здавалося неможливим.
«20 днів у Маріуполі» — це фільм, який не можна «радити» або «не радити». Варто лише зазначити: він болить так сильно, що йдучи по вулиці з кінотеатру, хочеться кричати на повен голос. Цей фільм сам собою — нескінченний крик болю і люті, волання про справедливість і про відплату. Той крик, що його має почути кожен «втомлений від війни», кожен, для кого «не все так однозначно», кожен, хто вважає «пошуки компромісів і мирний діалог» панацеєю. Коли люди мовчать, нехай кричать кіноекрани.
«20 днів у Маріуполі» — це фільм, розрахований передусім на світову аудиторію; однак він не менше потрібен і нам самим. Щоб пам’ятати, що таке «мир» за версією росії. Щоб передати цю пам’ять тим, хто буде після нас. Щоб ніколи не відчути спокуси сказати тим, хто сьогодні рятує нас від долі навіки похованих під руїнами Маріуполя: «я тебе туди не посилав». «Мій мозок намагається це забути, — каже у фільмі сам режисер Чернов, — але камера не дозволить».
* 2006 року українець Анатолій Кокуш отримав за розробку операторських кранів два «технічні Оскари» — інженерно-технічні відзнаки Кіноакадемії США. Однак Україна досі ніколи не перемагала в основних номінаціях.
фінансово.
Щиро дякуємо!
