Про святого Герберта із Дервентвотера залишилося дослівно по два абзаци в різних спогадах про історію та святих Камберленда. На сьогодні він радше є прикладом того, що можна жити непомітно і стати забутим людьми, але бути святим це ніяк не перешкоджає.
Ім’я «Герберт», хоч і поширене більше завдяки англомовним середовищам, проте має давньогерманське походження. Воно складається з heri — «військо» і beraht — «блискучий, світлий, ясний, славетний, прославлений». Для Герберта з Дервентвотера це ім’я, можна би сказати, не пасувало: хіба був прославленим воїном тихий самітник, про якого ледве пам’ятали?
Але, по-перше, хто з нас знає, які битви провадять самітники по своїх пустельнях…
А по-друге, щонайменше одну битву він виграв. Це була битва за дружбу.
Історія, в якій з’являється святий Герберт, певною мірою починається з тих часів, коли Камберленд уже став достатньо спокійною землею: після війн VI-VII століть із язичницькими племенами, після діяльності таких великих місіонерів, як Нініан, Патрик і Мунго (засновник поселення, названого «Божа сім’я», тобто Глас-Чу, пізніше Глазго). В ті давні часи схожі між собою мови дозволяли порозумітися людям Ірландії, Уельсу, Камбрії та Південної Шотландії. Святий Кентігерн, або ж Мунго Шотландський, вигнаний зі Стратклайда в Уельс потужними антихристиянськими заворушеннями, проповідував Добру Новину в Камбрії. Після того, як 634 року св. Освальд здобув перемогу над Кадваллоном, настали досить мирні часи, а християнство могло вільно поширюватися.
Найбільше до поширення віри у Христа Спасителя доклався єпископ Катберт із Ліндісфарна — великого абатства-форпосту на північному узбережжі Нортумберленда. Його чесноти, висловлюючись мовою сучасних церковних документів, були воістину героїчні: бувши настоятелем монастиря-фортеці та єпископом Нортумбрії, св. Катберт нічого не прагнув більше, ніж бути людиною молитви, і наполегливо старався не дати себе поглинути обов’язкам. Зокрема, він часто відпливав на острів Фарн, де проводив час у молитвах, спілкуючись хіба що з дельфінами, тюленями й видрами.
Щороку єпископ Катберт їздив до Карлайла. Там він зустрів св. Герберта — і потім продовжував регулярно з ним зустрічатися, — монаха, рідну душу. Герберт так само, як єпископ Катберт, прагнув жити на лоні природи і займатися вивченням Божого Слова. І, на відміну від єпископа, якому Церква доручила багато важливої діяльності, Герберт таким життям насправді жив.
Як святі Василій і Григорій, що сприймали себе «однією душею в двох тілах», так і Герберт із Катбертом були повністю співзвучні в розумінні й прагненні життя вірою. Герберт жив у своїй красивій, але відосібненій келії на острові Дервентвотер (тепер він зветься Островом Святого Герберта). Ці двоє жили в різних кінцях країни, зустрічалися раз на рік, але померли в один день.
Сент-Герберт — найбільший з островів в Озерному краї; площа — близько 5 акрів. Святий Герберт використовував острів як скит. Після його смерті острів стало місцем паломництва, а келію св. Герберта досі можна розпізнати серед заростей.
Про св. Герберта згадав у своїй «Історії англійського народу» та «Життєписі святого Катберта» св. Беда, який жив у ті самі часи (†735). Беда Шановний зазначає: обоє цих мужів відзначалися прагненням до самотнього життя (зрештою, Катберта поставили єпископом, прикликавши його з улюбленого острова Фарн, де він до свячень жив як монах). Але навіть монахам-самітникам потрібна близька душа серед людей. Той, хто буде «соцієм», «товаришем-у-дорозі», з ким переживатимеш повне взаємне розуміння. Тому Катберт і Герберт високо цінували свою дружбу.
Беда писав про них: «Був один священик, шанований за свою чесність, бездоганне життя й манери, на ім’я Герберт, який довгий час перебував у єдності з чоловіком Божим (святим Катбертом), у зв’язках духовної любові та дружби».
Зустрічалися вони раз на рік. Під час їхньої останньої зустрічі єпископ Катберт накладав монаший вельон королеві Ерменбурді. Для цього він приїхав у місце, ближче до пустельні св. Герберта, і той, почувши про приїзд друга, прийшов туди. Це була сумна зустріч: Катберт уже передчував швидкий відхід із цього світу. Ось що пише про це св. Беда:
«…він прийшов … бажаючи більше втішатися його божественними настановами з надією на вічне блаженство. Коли вони сиділи разом і насолоджувалися надією на небо, єпископ сказав: ‘Пам’ятай, брате, Герберте, щоб усе, що ти маєш сказати або просити мене, ти зробив зараз, бо після того, як поїдемо звідси, ми більше не зустрінемося й не побачимось тілесно в цьому світі; бо я добре знаю, що час мого відходу вже близький, і покидання цієї земної скинії швидко наближається’».
Почувши це, св. Герберт наполіг, щоб вони спільно помолилися до Бога про дар одночасної смерті.
Й справді, Бог дав їм цю благодать. Вони померли обоє 20 березня 687 року, кожен у своєму кінці країни. Тлінні останки св. Герберта потім перевезли на острів Фарн, де поховали біля єпископа Катберта, а християни Нортумберленда були глибоко вражені цим знаком їхньої дружби та прихильності Бога до їхнього прохання.
Christ The Good Shepherd Parish, Brewiarz
фінансово.
Щиро дякуємо!
