«Кілька разів Євангелія згадують про якусь вдову. Чи також і в цих євангельських вдовах ми можемо розпізнати якийсь образ Церкви?»
Про те, як жити, коли твій Чоловік уже в Небі, роздумує домініканець-реколекціоніст о. Яцек Салій.
Жінки, що з’являються на сторінках Євангелій — починаючи від Богородиці Діви й закінчуючи невірною дружиною, яку Ісус урятував він каменування, — протягом століть існування Церкви сприймалися як певний образ Церкви. Марія — як образ ідеальний, як пророча заповідь святості й безгрішності, що ними в день завершення історії засяє Церква — заповіданий в Одкровенні «натовп численний, перелічити який ніхто не міг, від усякого народу і племен, і людностей, і язиків». Своєю чергою, ми вбачаємо образ Церкви також і в грішниці, над якою Господь Ісус змилувався: бо ж у Церкві ми всі, навіть найкращі з‑посеред нас, є тільки грішниками, що сподіваються на Його милосердя.
Звідки така пов’язаність Церкви з жінкою? Чому в самарянці при криниці, у жінці, зціленій від кровотечі, у сестрах Марії та Марті, або в грішниці, яка, плачучи над своїми гріхами, обмила сльозами ноги Ісуса, чи намастила дуже дорогою олією, чи в інших євангельських жінках мудрі християни не раз вбачають якісь важливі істини на тему Церкви?
Отож не є таємницею, що в грецькому оригіналі Нового Завіту слово «Церква» (Ekklesia) — жіночого роду. А зрештою, вистачить згадати представлений в Одкровенні образ весільної учти Агнця та образ Нареченої, дружини Агнця.
У світлі цього постає досить захопливе питання: кілька разів Євангеліє згадує якусь вдову. Чи також і в цих євангельських жінках можна розпізнати якийсь образ Церкви?
На це я відповім: але ж очевидним є, що Церква — це вдова, бо її Чоловік уже в Небі, а вона за Ним тужить і триває у надії, що незабаром до Нього долучиться! А водночас, якщо Церква — вдова, то вдова особливо привілейована: хоча її Муж помер і був похований, то Він таки істинно воскрес і вже тепер — зокрема, в Євхаристії — є з нами «в усі дні аж до кінця світу».
Отож погляньмо коротко на знаних нам із Євангелія вдів.
Двоє євангелістів згадують про вбогу вдову, яка вкинула до храмової скарбниці два маленькі грошики. Господь Ісус — уже коли вона пішла — сказав до своїх учнів, що вона «з убозтва свого все, що мала, вкинула, — увесь свій прожиток», а тому «вкинула більш від усіх» (Мк 12, 43‑44).
Так і Церква почувається цією бідною вдовою, яка віддає на пожертву свої «два гроші»: любов до Бога і любов до ближніх. Безсумнівно, великі недоліки мають і наша відданість Богу, і наша чутливість до ближніх. Аде ми стараємось виконувати ці два завдання з усього серця, як можемо найліпше. Господи Ісусе, Ти сам доповни те, чого бракує нашій любові, і підказуй нам, що маємо робити, щоб Тебе любити ще більше і заповідь любові до ближнього виконувати результативніше.
Це також вдова, яка зазнавала кривди, так довго просила суддю, аж він її зрештою вислухав. Вона теж є образом Церкви. Господь Ісус сказав нам прямо: «А Бог хіба не оборонить своїх вибраних, які до нього день і ніч голосять, і чи баритиметься до них? Кажу вам: оборонить їх негайно» (Лк 18,7-8а). Зворушливим є цей образ Церкви, яка «напосідає» на Бога з проханнями про своїх дітей. Проте Євангеліє — це скарб, який ми ніколи не осягнемо по‑справжньому. Бо, відзначте, Господь Ісус закінчив свою притчу словами, від яких мурашки по спині: «Тільки ж Син Чоловічий, коли прийде, чи знайде на землі віру?»
Коротко кажучи, найбільша несправедливість, якої Церква зазнає на цій землі, є гріхи її власних дітей. Це зрозуміле, що ми повинні більше молитися за Церкву, повсюди там, де її переслідують: сьогодні Церква переслідувана в Китаї, у багатьох мусульманських країнах, — але також і в багатьох інших країнах вона зазнає різних кривд. Але найжорстокіші переслідування Церква отримує від власних пастирів та вірних: коли ми порушуємо Божі заповіді й цим завдаємо їй величезної шкоди. Отже, це питання складне, але не біймося його поставити: чи молимося ми одне за одного, також і про те, щоб ми перестали переслідувати Церкву нашими власними гріхами?
Зрештою, згадаймо вдову з Наїна, у якої помер єдиний син. Святий Августин — 1600 років тому! — поставив сміливе запитання: чи можна побачити в цій вдові образ Церкви? — адже Церква є матір’ю мільйонів людей, а про сина вдови, якого Ісус повернув до життя, євангеліст чітко написав, що він був єдиною дитиною.
Саме це — відповідає на своє питання Августин, — те, що вдова з Наїна оплакувала смерть свого єдиного сина, робить її особливо виразним образом Церкви. Бо саме такою має бути Церква. Вона є матір’ю, яка народила Христу багато мільйонів дітей. Але коли хтось із її дітей заблукав у невірстві й порушенні Божих заповідей, то вона страждає і плаче так, наче це єдина дитина!
Тому в Церкві не повинно бути місця для позиції, яку нам підказує прагнення комфортності: коли хтось із наших близьких відійшов від віри, змінює партнерів чи впав у інші гріхи — ми кажемо: «Він дорослий, це його вибір, я в це втручатися не буду». Так, правда, що це його вибір; але якби ми в Церкві не страждали через це і не молилися за навернення цієї людини — не думаю, що Господові це би сподобалося. Для Церкви характерно плакати, коли з її дітьми стається щось погане.